Поміж дубів стоїть давно забутий дот.
Бійниці розвелись, мов щелепи потворні,
Мов пащі викопних, погорблених істот.
Давно уже сюди ніхто не возить міни,
Не чути вибухів та пересвисту куль —
Натоптує лісник у амбразури сіно,
Щоб годувати ним довірливих козуль.
Ледь чутно скрипнули його широкі сани—
І непоквапний кінь рушає уперед.
А поза дубом ген випалюють селяни
Цупкий, неначе дріт, посохлий очерет.
Біжить, сурмить вогонь над очманілим снігом,
Який сичить, шипить і пару викида.
А песик нагляда за цим шаленим бігом —
Вогонь там гоготить чи хлюпає вода?