1
Сама вдовиця жала й молотила,
І для дітей сама коржі пекла.
Аж ось із запічка нечиста сила
До неї тихий голос подала.
Диявол
Княгине руська! Де твої палаци?
Де горді вої? Де щити й мечі?..
Немов мужичка, загрубіла в праці
Ні шовку на тобі, ані парчі.
Твої вітрила в морі сновигали —
Співало полотно, немов крило.
Тобі корились Новгород і Галич,
А про Москву і чутки не було.
Двосічного меча душа сталева
Понад Босфором розтинала вись.
Хіба ж не ти — німецька королева
Була колись? Євпраксіє, озвись!..
…Вдовиця тоскно оглядає хату.
В печі танцює вогник на лозі.
Упавши на смушину волохату,
Сплять хлопчики…
Селяни чи князі?
Наснилось вчора…
Пресвята Маріє!
Мерщій нечисту силу віджени.
Ворушить душу, наче звук струни.
Запахне цвітом яблуневе віття —
Тоді, гай–гай, вдовиці не до сну:
Мов сніг, розтане враз тисячоліття —
І стольний Київ упізна княжну.
Обличчя біло–матове — мов крейда,
Підсвічена багрянцем із–за хмар.
Дивіться також
- Микола Руденко — Можливо, ти не Пенелопа
- Микола Руденко — Автохтони
- Микола Руденко — Мрія про молитву
- Ще 282 твори →
Від долі мала не один удар.
Набачилась, як видно, досить лиха —
В Європі також вистачає зла…
Вона стоїть — наморена старчиха,
Яка півсвіту пішки перейшла.
Вклонилась низько. А росинка рання
Іскриться на високому чолі…
Навіщо трон, коли нема кохання?
Ані Дніпра, ні рідної землі.
Не бийте, люди, в золоті литаври —
Хай челядь пишні страви прибере.
Вона смиренно проситься до Лаври —
Євпраксія черницею помре.
І часом на могилі душі ниці
Спитають, закопиливши губу:
— Німецька королева —
І в черниці?!.
За що їй Бог послав таку судьбу?
2
Чому це сниться у селянській хаті —
Того я пояснити не берусь:
І королівські трапези багаті,
І втеча до Славутича.
На Русь…
А може, й справді ти, мужичка сіра,
Була княжною в іншому житті?
Давно вже бачить материнська віра
На хлопчиках кольчуги золоті.
Вдовиця молиться — і мимоволі
Молитву обертає до вогню.
Так пращури молилися у полі,
Коліна прихиливши на стерню.
Та якось в передзим'ї серед ночі —
У пору непривітну, дощову —
Із глибини вогню холодні очі
Лукаво подивились на вдову.
Вона аж скрикнула.
А очі строго
Їй наказали сісти у куток.
Диявол
Твою молитву я почув, небого.
Гаразд, подбаю про твоїх діток.
Вдова
Я Богові молилась…
Диявол
Ні, княгине!
Раз на вогонь молилась, то мені.
Повір, твоя молитва не загине.
А те, що ти пізнала уві сні, —
Є суща правда. У ментальнім світі
Держава — це Особа. І вона
Теж здатна втрапити в смертельні сіті,
Неначе нерозсудлива жона.
Ти — Русь. Пізніша назва — Україна.
Терпи, голубко, Вічна Удова!
Хоч залишилася тобі руїна,
Та є у дітях іскорка жива.
Віддай хлоп'ят до мене у науку —
Я їх пошлю в Варшаву чи Москву.
Вони, набивши на чужому руку,
Тобі державність привезуть нову.
Одну умову ставлю: хай забудуть
Ту мову, до якої кожен звик.
Сини по-панськи розмовляти будуть.
Адже ж відомо:
Пан — це не мужик.
3
Війнуло снігом з лугової стежки —
Вітри північні зиму принесли.
Погасло полум'я. Лиш головешки
Іще світилися із–під золи.
Сховалися чи, може, теж зотліли
В якомусь потойбічному вогні
Ті очі, що із полум'я зоріли,
Пекельною звабливістю страшні.
Княгиня знала: всюди з віку–роду
(Як те засвідчують джерела всі)
Єдина мова в короля й народу—
Але не так у Київській Русі.
Ні, не в Європі, а у себе вдома
Вона побачила це згубне зло:
Є мова–панія і є сірома…
Чому ж одвіку так у нас було?
Вкраїнська мова — це ота, що анти
Валами захистили від степів.
Але ж церковні й княжі фоліанти
Не зберегли народу гордий спів.
Виснажує державу, наче нужа,
Між князем і народом ця межа.
Свої князі чи зайди — це байдуже;
Якби ж то мова не була чужа?
Від визиску, грабунку та розбою
У тебе, земле, захисту нема.
Ти розмовляєш лиш сама з собою,
Але ж для людства ти —
Глухоніма…
Задумливо стояла над синами:
Ще кілька літ — і вже не дітлахи.
Вона жила уже не тільки снами —
В уяві їхні міряла шляхи.
Селяни чи князі?..
Та годі, жінко:
Ти ж добре знаєш, що не в тому суть.
Ці голоски, що вже лунають дзвінко,
Які слова між люди понесуть?
Можливо, справді українську мову,
Джерел якої ще ніхто не зна,
Вони на вітер кинуть, як полову, —
І в рідну хату прийде чужина?
І справу наших предків, справу кровну
Зганьблять серед хмільного туману?.. —
О Господи! Скарай мене, гріховну,
Якщо те лихо я не відверну!
А той, хто жив не Божим заповітом,
Хто власні крила темряві віддав, —
Зробившись хмаркою, летів над світом
І українську землю оглядав.
Річки широкі і поля родючі.
Дай тільки людям волю — і вони
Родити змусять навіть вирви й кручі,
Не тільки ці чорноземні лани.
Таких багатств іще не знало людство:
Уродить скрізь, де землю зрушить плуг,
Не сухозлоть, не пишне словоблудство,
А вільний хліб.
І в людях — вільний дух.
Особа, визріваючи в громаді,
Здобуде шану і могутність крил…
Ото вже й буде край захланній владі,
Що не від Бога, а від темних сил.
Диявол
О ні!! Для мови вашого загалу
Хай стане домом не палац, а хлів,—
Щоб ви на кожнім кроці відчувала
Неповновартість хлопів і хохлів.
Хай мозок ваш, немов дірявий ятір,
Вам ловить лиш облуду і ману.
Нехай сини вшановують не матір,
А добру хіть несуть на чужину.
Тоді пітьма, що висне понад краєм,
Зупинить плин духовної ріки —
Народ, який колись мене скарає,
Сам в летаргії спатиме віки.
…Отак впокоївши підступну душу,
Марудний в розрахунках, мов глитай,
Володар темряви зійшов на сушу
І сів на трон…
Де саме — не питай.
5
Улітку під вербою біля хати
(Як добре, що скінчилася зима!)
Княгиня почала дітей навчати.
Авжеж! Вона їх вчитиме сама.
Вітрець з лугів приносить запах сіна,
За вербами хвилюється Дніпро, —
Тепер напишем, діти: "Україна".
Але вони виводять: "Ма–ло–ро"…
Так само завтра і позавтра буде.
Лише найменший із синів — Петрусь,
Хреста поклавши на чоло і груди,
Побожно вивів: "Україна–Русь".
Хоч як не билася матуся бідна
(Не шкодувала вечорів і днів),
А рідна мова їм була не рідна —
Неначе хто зачаклував синів.
Коли ж не сподівалась поторочі,
В березовому полум'ї рудім
Вона побачила ті ж самі очі,
Для котрих піч —
Однаково, що дім.
Диявол
Пробач за ці нагадування часті —
У тебе денця в пам'яті нема.
Якщо ти справді зичиш дітям щастя—
Облиш навчать мужицького письма..
…Княгиню аж затіпало від гніву.
З водою горщика жбурнувши в піч,
Вона побігла па вологу ниву —
О Боже Сонячний! —
Тобі навстріч.
Молилася і землю цілувала,
І плакала у вишитий рукав.
А в голові думок лиха навала
І важко так,
Мов світ на груди впав.
Дітей будила також на молитву.
Змарніла й висохла від сліз скупих.
І ніби виграла з нечистим битву —
Він зрештою від неї відступив.
Радіє серце матері, бо діти
Любили щиро материнський дім;
Навчились рідним словом володіти —
Яке багатство відкривалось їм!
Вони вже знали: мова в них не згірша
Від інших — ніби глибочінь ріки.
На ній утнеш і проповідь, і вірша,
І філософську працю —
На віки.
Вони вже розуміли, що без мови
Ні власної державності, ані
Тієї пісні, що співають вдови
Серед степів широких по війні.
О так! Усі слов'яни — наші браття.
Та у братів дорослих — все своє:
Сім'я і хата, вогнище-багаття
І сонце, що на шибці виграє.
Коли ж сильніший входить на подвір'я
Слабкішого і чинить там розбій —
Аж вітер з подушок ганяє пір'я! —
Тоді який він брат? Він ворог твій.
…Княгині вже привидилось: на схилі,
Де Володимир підійма хреста,
Її сини, що нині вже при силі,
Із материнським словом на вустах
Звертаються до рідного народу.
А на Софії вдарив перший дзвін:
Він проголошує святу свободу —
Про Віче Рівних сповіщає він.
6
Диявол зброю проти нас тримає
І крадькома вигострює щодня.
Була вечеря в горщику — й немає:
Її перевернуло бісеня.
Лише в печі від каші зашкварчало
(Крупинки не лишилося на дні!)
Та язики, яких не помічала
Раніш, —
Тепер лизались у вогні.
Можливо, що комусь від того смішки.
Та діти помічали з кожним днем:
Як довго в піч дивитися, то ріжки
І хвіст рудий побачиш над вогнем.
Немила стала материнська хата —
Шкребеться у хлоп'ячі душі страх:
Вискакують із печі бісенята,
Регочуться й танцюють по кутках.
І не лише вечері не зварити,
Не тільки жасько глянути в кутки —
Уже, дивись, города перерито,
Уже й корову доять відьмаки.
У комірчині порожньо і голо —
Ще до Різдва кінчилося зерно.
І закрадається у хату голод,
Якого тут не бачили давно.
Якийсь панок приїхав Із Варшави.
А інший —
З Петербурга чи Москви.
Бажаєш для синів багатства й слави —
Нагоду цю не випускай, лови.
Поїхали сини — обидва старші.
Бо кожен досить голоду терпів.
Для них тепер мундири, плаци, марші
Замінять ласку батьківських степів.
Щасти Їм, доле, у чужому царстві —
Даруй чини. дворянство, ордени…
А менший з матір'ю на господарстві —
Хай засіває ниву щовесни.
У старших не залишиться і згадок
Про хату, в котрій житиме Петро.
Тож мова предків лиш йому у спадок
Дістанеться —
Його святе добро.
Нехай вона не вибилась поки що
У люди, ніби вбога удова;
Нехай у світі є і кращі, й вищі
Від неї мови —
Та вона жива!
Вона жива — і це найбільше диво:
О як її лиха рука стриже!
Жива, мов іскра та, яку огниво
Під кременем до часу береже.
7
До кого слово праотців перейде —
Те слово, котре вигострив Тарас?
Євпраксія (на троні Адельгейда)
Іще в селянку втілиться не раз.
Чи на Полтавщині, чи на Волині —
Вона не знайде спокою ніде:
Диявол вкаже шлях її дитині,
Синів у яничари поведе.
Добра і правди — невелика жменька.
А лиха — мов озера уповні.
Чужинець так не поглумиться з неньки,
Як рідний син, що зріс на чужині.
Він шле на безоружних зброю грізну —
Йому сумління душу не гризе.
А брата кинувши у кліть залізну,
Вмирати в ліс мордовський відвезе.
Бо тлумачем нових законів, правил
(В модернім одязі, відома річ!)
Лишається отой старий диявол,
Що обезкровив Запорозьку Січ.<