Принаймні я чув од Максима,
Коли не бентежить стрільбою нарід,
То можна би стать за плечима,
І з тилу ударить на нього смерком,
Та й взять, як у шапку, всю ледач цілком".
Король необачний на раду зважа
І каже затримать гармати;
Хоч слово те князю мов лезо ножа,
А мусить, проте, послухати…
І от, поки в піхвах дрімає крива
Та броду шукають, – то час не трива…
А Дуб з Джаджалієм замітили рух
В ворожій гарматі за плесом:
"Гей, хлопці! – гукнули. – Поставте "сопух",
Та купку ту виложіть тесом!
А сами заляжте, ударте з рушниць,
Нехай нам і панство уклониться ниць!"
Ревнули "сопухи", мушкети їм влад…
Знявсь пил у ворожому стані –
Тріски полетіли з гарматних осад,
Кварцяні лягають, мов п'яні…
"Картечі їм! Пекла!" – коронний гука,
І вдарили разом з гармат сорока.
"Жвавіше, козацтво! – кричить Джеджалій
Не дай їм і глянути в січі!
Пропали гармати, так куль не жалій,
Сипни, як горохом, у вічі!"
"Чого тут жаліти? Ми вірні клятьбі,
Та от тільки лихо – припасу дастьбі!"
А бомби ворожі на шмаття все рвуть;
Завзятцям змежаються очі,
І в гарді все ширша та ширшає путь…
"Гей, друзі, держімось до ночі:
Вже тягне туман від болота густий,
А нічка дасть раду!" – втішає Крутий.
Як збіглися померки ночі…
"Тепер, – каже Дуб, – скористуємось ми:
Зостануться з нами охочі,
А решта без спіху нехай по черзі
За плесом зника в кучерявій лозі.
Коли ж но перейде все військо, тоді
Настане черга і голоті,
Та тільки тлумачити треба орді,
Аби не спиралась в болоті;
Ми ж сами, нарешті, закінчим хвоста,
Коли не поляжем отут без хреста!"
Ніч темна упала, і тиша кругом;
У місці лише, де голота,
Ще падає стогін, а то і гуртом
Здіймає ридання жонота:
Нещасная мати даремно дітей
Безпомічних тулить до всохлих грудей…
А ген божевільний аж землю куса,
А другий качається з муки,
Той бога блага, той кляне небеса,
Аж ось розляглося: "Тікаймо! Є лаз!"
І вихором табір порвався ураз…
Ой знявся до світа у стані содом –
Голота зламала вудила:
сказу-розпуки…
Уздріла загату, порвалась притьмом
І зараз її потопила…
Сказившись од жаху, вона від лози
Помчалась потоком ламати вози.
"Куди ви, нещасні?" – спиня їх Крутий;
Вони ж лементують: "Ой зрада!
Нас кинули тут на погибель брати й
Нам помсту лишила розрада!
Прокладуй дорогу проміж тих возів:
Ачей зміня ворог на ласку свій гнів!"
"На бога зогляньтесь! Верніться, сліпі! –
Кричить Джеджалій що є сили. –
Вас змиє той ворог у власній ропі,
Аби його тільки впустили…
А можна згрузити ще прорву в гатках!"
"Не вірим! Із нашої шкури плели
Ви ретязь на вчинок зрадецький;
Так з вашої, може, собі постоли
Пошиє тепер Вишневецький!"
"Скажені! – спиняє їх Дуб з кількома. –
За вас же ми гинем!.." Та й мови дарма!
Як горами рине на морі прибій
І впину нема його ході –
Так супроти сили тій жмені слабій
Встояти в борні було годі:
Прорвались, мов хвилі страшні, до возів…
Отаман аж руки до неба підвів:
"Ой боже! Потемрив їх голод жахний,
Надходить остання година…
Що ж, друзі? Хоч випав нам жереб сумний,
Зате ж не умре Україна!
Раз мати родила, не двічі й вмирать:
Така наша доля, така наша стать!
Ген виспа, навколо тванюка без дна.
Тягніть, де є в мажах драбина;
Поки між возами реве навісна,
Опинимось там до єдина…
Нас більше не буде, як сот півшоста, –
Клянімся ж умерти усі дочиста!"
І всі поклялись… А голота давай
У розпачі гард руйнувати…
Не стямивсь і ворог, зумившись украй,
А князь таки вдарив з гармати…
Знявсь лемент… благають – ощади нема!
Нарешті король вже правицю здійма.
Підскочив Ярема: "Одура страшна!
Я чую тут зле ошуканство:
Там бидла лишилось но жменя одна,
Кудись провалилось поганство!
Ну, скоро дізнаю, що зрадив цей зух,
Натішусь, поки свій не випустить дух:
На смальці підшкварю, на колі зігну,
Здеру по шматочку три шкури,
А далі на палю наткну сатану,
Придумаю й інші тортури!.."
Але супокійно Лисенко вчува
Ті повні звіроцтва та злоби слова…
4
Ввірвались у прорву зле-люті ляхи –
Давай неозбройних локшити:
Послались по полю широкі шляхи,
Безвинною кров'ю политі…
І стогін, і лемент, і крик дітвори
Знялися до неба і впали згори…
Нарешті й король Казимир надлетів
Побачить лицарське буяння,
Так поле кріваве яснішому гнів
Змінило на тяжке зітхання;
Він крикнув: "Доволі вже крові лиття,
Я всім недобитим дарую життя!"
"Як всім? – сперечає Ярема крулю. –
Та онде на виспі гадюки;
Коли найясніший ма стільки жалю,
Що бидло боронить од муки,
То я би дозволу од влади волів,
Хоч тих не пускати на волю шмелів!"
"На волю? Для чого? Забрати в полон,
А крові більш лити не треба:
Окрити їх густо з усіх но сторон –
Най любий мій князь не погреба…
І мусять без гвалту віддатись вони
На певну покуту своєї вини".
"То бестії, шельми, заядлий то звір,
Лютіший за чорта утроє,
Якого не зломиш, мій крулю, повір,
І труп його шкоди наброє…
Я б попіл розвіяв тих підлих рабів,
Проте нехай буде, як ти повелів!"
І виспу навколо ключем огорта,
Мов хмарою, сила ворожа…
А в стані козачім на сході гурта
Йде рада остання, побожа:
Проказує вголос молитву Калаш,
І тихо шепочуть усі: "Отче наш!"
У кожного никне від дум голова
На ковані січами груди…
Вітрець лагідненький чуби колива,
Гра сонце на зброї повсюди,
І має в середці плахтиною стяг,
Той свідок правдивий славетних звитяг…
І щось ворухнулось у дужих серцях:
Садочок вишневий… хатина…
На покуті мати… дівчина в квітках…
Мала в сповиточку дитина…
На призьбі старезний, сивесенький дід…
І жаль їм здійнявся, і вид їм поблід..
Але ж по хвилині стріпнулись чуби,
Шапками накрилися чола,
Звелися постави, немов ті дуби,
Розправились груди всі згола,
Палкими ключами забилася кров,
І очі завзяттям спалахнули знов…
"Візьмім опрощення востаннє, брати, –
Прорік Джеджалій урочисто, –
Нехай нас на той світ проводять кати
Та й згинуть за нами всі чисто!
Покажем, як славне козацтво вмира,
Як сміло Кирпатій у твар зазира!"
"Так, батьку, покажем! – гукає загін, –
До рук не дамося живими!"
"Спасибі! – відмовив одрадісно він
І став обніматися з ними. –
Хто перший улучить на той світ, нехай
Вовгурі у бога благає за рай!"
А ворог тим часом геть виспу обліг,
Гінця до борців засилає:
"Дивіться, до смерті – їден вам поріг;
Здавайся ж без одсічі, зграє!
Життя вам дарують, за вашу ж вину
Почешуть лиш гречно подлячу спину!"
"Не діждете, кляті! – клекочуть орли. –
Посуньтеся – станем в пригоді:
Скарбів тих нема, щоб купить нас могли,
А смертю лякати нас годі!
Кума нам знайома ще з бозна-коли, –
Як брат із сестрою, ми з нею жили!"
Обурився ворог; хтось крикнув: "Пали!"
І тріскіт розлігся зокола:
Багато чубатих лиш руки зняли
Й поклали на купинах чола.
Між ними найпершим упав Джеджалій,
Промовивши стиха кравчині своїй:
"Прощайте!.. Постійте, брати, до кінця
За край… і за славу козачу!"
Спалахнули пеклом за батька серця,
А Дуб аж затрясся: "Оддячу!
Хоч мало припасу, розкидали вщерть,
Та в кожнім набої летітиме смерть!"
Прорвались на берег завзяті стрільці –
І блиснуло світло раптове;
Шарахнули лави в залізнім кільці,
Попадали з коней панове…
Регоче кравчина: "Що, з'їли бобів?
Ет, лицарі, гойні до в'язнів, бабів!"
T' але ж їм не довга потіха була, –
Небавом всі вийшли набої…
А ось і гармата в ляхів загула –
І повно вже крові людської:
Пронизують бомби завзятців рядки
Та тіло козаче, знай, рвуть на шматки…
І мовчки лягають страшні вояки, –
Ні крику, ні ремства, ні згуку;
Коли ж упаде недобитий який,
Товариш урве його муку,
Промовивши любо: "Щасна тобі путь!
І нам за хвилину там випаде буть!"
Нелюдське звіроцтво і круля скребе,
І жаль овлада його серцем:
"Лицарство, – промовив, – неславить себе
Подібним катовничим герцем…
Гей, досить убою! Завзятцям даю
Я волю і кличу в коругву свою!"
Ущухли гармати… несе козакам
Крулевське ощадження джура;
Всього зо дві сотні лишилося там
Живого, залізного мура…
Наказ королевський немовбито люб;
Але на ту мову відказує Дуб:
"Спасибі за милость! Яснійшому рад
Усякий з нас вірно служити,
Нехай лиш накаже магнатський той гад
По цілій короні злокшити, –
Бо інак сваволя все знищить вкінець
І Річ Посполиту оберне внівець!"
"Пся крев! – Вишневецький на теє гука, –
Король заказав нам гармати,
Так є ще кривуля та цяя рука, –
О, бидлу я дам себе знати!
В болото їх трупи! Грузіте гатки –
Живими розірвемо псів на шматки!
А їх передатця поставте отут,
Хай баче, як гинуть гадюки;
Коли ж їм надійде останній капут,
Почнуться й докажчику муки;
Тоді на дозвіллі натішуся я
З тортур і дратівлі змії-гультяя!"
І трупи, й колеса, і люшні з возів
Летять у рідку багновицю…
І пробує ворог вже кілька разів
Полізти, та все намарницю,
Бо зла трясовина, мов чорна мара,
Що в неї не кинуть, – —усе пожира!
В одному-но місці, де чистий був став,
Нарешті болото згрузили,
І от по тій гатці то плазом, то вплав
Ворожі посунули сили;
Але ж розгорнутись їм змоги нема,
А люте козацтво на списи прийма…
І гинуть кварцяні на лезах, в багні,
За лавами сунуться лави;
Хоч жменя тих левів, а вельми жахні
Спиняють численні батави:
За велетня десять лягає ляхів…
Так гурт же тих левів щохвилі малів…
А ворог що більше на них напира,
Ярема що дужче шаліє…
"Гей, друзі! – Дуб крикнув. – Спочить нам пора!
Одно лиш, хорунжий Андрію, –
Щоб потоптом ворог, бува, не пішов
По нашій святині, – спали коругов!"
Чарує одвага сліпа короля, –
За лицарів серце спалилось,
На берег він скаче й до левів мовля, –
А вже їх но троє лишилось:
Семен, та Крутий, та хорунжий Гала,
І стяг, мов походня, над ними пала.
"Віддайтесь на милость, на ласку мою,
Най слово запевнить моцарське,
Що волю й шляхетство повічне даю
За ваше завзяття лицарське!
Нарешті, просіть що, і я без жалю,
За згоду можливе бажання вволю!"
"Спасибі за ласку,— – вклоняється Дуб, –
Твоє милосердя надмірне!
Ти батько наш рідний, козацтву ти люб,
Служить тобі будемо вірно
Душею і тілом, як батьку сини,
Одну тільки ласку, яснійший, вчини…
Утік од нас злодій, Лисенко Іван,
Продав нас за биті таляри,
І от через його зрадецький талан
Дістали ми лютої кари…
Такого падлюки, такої змії
Іще не зазнано в козачій сім'ї…
Віддай же Іуду на правий наш суд,
На нашу козачу розправу:
По краплі ми з жил його виточим бруд
За тяжку наругу й неславу;
Я сам йому горло зубами протну
І китицю з шкури накраю рясну!"
"Цікаво, як пса рознесуть свої пси!" –
Князь гримнув, а круль по хвилині:
"Я слова не зламлю; ти правий єси, –
Звірюча і смерть є звірині!
Нехай же здивує хрещений весь люд,
Який товариський зрадничому суд!"
І з реготом в'яжуть злорадні кати
На ретязь Лисенка-Вовгуру:
"Ой весело буде, як рідні свати
Здеруть перепроданою шкуру!"
Присуджений смерті не зрушить і брів,
А в серці ховає любов до братів…
Яка йому радість палає в очах –
Ляхи добачають не дуже…
Заледве ступив він на берег в корчах,
Як гомін розлігся: "Наш друже!
Сподобив господь тебе вирвать від мук!"
І ретязі впали умить йому з рук…
"Не ворог він лютий, а щира душа! –
Дуб грима ляхам остовпілим, –
І вільна Вкраїна тепера пиша
Таким переможником смілим:
На муки віддався він вам залюбки
Й вернув тим родині зборонців повки…
Йому на сім світі довіку хвала,
На тім же – у раї посада!
Звитягу, панове, вам зрада дала,
А сила народна не пада…
І велетнів славних, завзятців-орлів
Цурається Польща з-за гвалту панів…
Ой швидко дістане заліз і собі, –
В ярмі її слава поляже!..