"Жи-гуля" йому більше до вподоби! А теж, кажуть, як з'явився в Мандриківці, то все ходив, видивлявся... Історією села цікавився... Як і той моряк! Ич, море він шукає. Ти краще дурніших пошукай, а ми — навчені. Немає у нас моря. І немає і не було ніколи!
Глава десята, у котрій стверджується протилежне тому, що кричала на всю вулицю мандриківська тітка
Помиляєтесь, вельмишановна тітко!..
Хоч моря і немає, але воно — було!
Ось у автора черепашки з вашого, Мандриківського моря. Візьміть, тітко, черепашку, до вуха прикладіть...
Чуєте?..
Чуєте, як у черепашці шумить прапрапрапра... море. Море, що шуміло тут теплими хвилями 45 мільйонів років тому.
Глава одинадцята, у котрій розповідається про авторову зустріч з підростаючим поколінням, та про Киян-ОКЕАН, який кожному з нас обов'язково треба знайти
Автор мав необережність надрукувати в обласній газеті ліричну... ну, не новелу, а (як скромніше) просто розповідь про Мандриківське море.
Надрукував собі, не передбачаючи лиха. Того ж дня задзвонив телефон.
— Слухаю, — покірно сказав автор у трубку.
— Альо?.. Це той?.. — запитала трубка.
— Той, — одказав автор.
— Той, що море знайшов? — уточнила трубка.
— Не море, а — черепашки з прадавнього моря.
— Все одно, — безапеляційно відказала трубка і перейшла до наказового способу. — Вам треба негайно провести бесіду з підростаючим поколінням нашого садика.
— Пробачте, з яким підростаючим поколінням? — розгубився автор. — З якого дитсадка?
— О п'ятнадцятій нуль-нуль чекаємо на вас. Розкажете діткам...
— Я-яким?.. — аж застогнав автор.
— Не хвилюйтеся, не в повзункову ж групу вас запрошуємо, — голос трохи пом'якшав. — А — у старшу. А в ній діти дорослі. Їм уже по чотири і навіть по п'ять років. Так і розкажете цьому підростаючому поколінню, як ви знайшли море. Ну і так далі, і тому подібне.
Автор спробував було викрутитись, що він, мовляв, не спеціаліст по морях (і це була чистісінька правда) та й з дітьми не вміє до пуття говорити (це теж була правда), та й... Не допомогло.
— Ми вже вивісили афішу! — і в трубці залунали короткі гудки.
Довелося у п'ятнадцять нуль-нуль з'явитися у дитсадку. Там і справді висіла афіша такого змісту:
"Шановні тов. діти старшої групи!
Сьогодні перед вами виступить з лекцією на тему "Як я знайшов нове море" відомий шукач морів та-кий-то... (Далі йшло авторове прізвище, щоправда, перекручене).
Явка всіх присутніх обов'язкова.
Початок лекції о 15.00".
Я чемно поцікавився, чти всі діти вміють читати?
— На жаль, ще не всі, — відповіла завідуюча садиком — солідна тьотя в чорних окулярах і в чорному чоловічому піджаку. — Але вже 97, 5 процента дітей вивчили тринадцять процентів алфавіту.
І автор розповів діткам про Мандриківське море. Слухали п'ятилітні "тов. діти" дуже уважно, а деякі навіть від напруги аж пальці свої смоктали.
— Тов. діти, запитання будуть до доповідача? — звернулася до дітей завідуюча. — Прошу звертатися тільки по суті щойно прочитаної вам лекції.
До автора "по суті прочитаної лекції" звернулося одне дівча, трохи більше за звичайну ляльку, з голубим, вірите... отакезним бантом на русявій голівці.
— Со тлеба, соб моле знайти?..
Автор подумав і відповів обережно:
— Перш за все треба слухати тата і маму вдома, виховательок у дитсадику... — помітивши сердитий погляд завідуючої, спішно додав: ... — і завідуючу вашим садиком також... Крім того, треба багато їсти манної каші, потім учитися, потім...
— І тоді мозна моле знайти?
— Можна, — відповів я твердо. — Як дуже-дуже захочеш — все можна знайти у житті!
Мале дівча з ляльку завбільшки, але з милим бантом посопіло трохи, а тоді вигукнуло:
— А я захочу і знайду киян!..
— Тов. Савченко! — суворо звернулася до неї завідуюча. — Вчися говорити правильно. Не киян, а — океан!..
— Киян, киян!.. — згодилось дівча.
Мені нічого не лишалося робити, як побажати юній шукачці знайти (обов'язково!) свій (СВІЙ!!!)
КИЯН-ОКЕАН.
Зрештою, це ж просто здорово, коли людина за свого життя хоч що-небудь, а —
ЗНАЙДЕ.
[1] Як дівчину звали, автор поки що не знає, а транзистор був марки "VEF-201".
[2] Джатака – оповідь, розповідь.