побіля берега плющить.
Великий камінь виліз з моря,
у воду дивиться її мовчить.
Морська трава звисає з нього,
у воду пасмами спада,
неначе в каменя старого
така зелена борода.
Чіпляючись за водорості,
на камінь лізе чорний краб.
У нього клешні дуже гострі
і кілька пар тоненьких лап.
Вилазить чорний та лапатий,
очицями — туди й сюди…
І десять діток – крабеняток
слухняно лізуть із води.
Лише одне мале крабчатко
тікає зовсім в інший бік,
бо крабик цей ще немовлятко
і маму слухатись не звик.
Чого ж на камені сидіти,
коли у морі стільки див?
От зараз піде він по світу,
де ще ніколи не ходив!
На дні пісок м’який, як вата.
пливе медуза плискувата,
слизька, м’яка, як холодець.
А там дельфіни в синіх плесах
пливуть в спокійній череді,
неначе чорнії колеса,
перевертаючись в воді.
А ось в’юнкими табунцями
маленькі рибки мерехтять,
і спинки їх над камінцями,
немов посріблені, блищать.
І раптом чайка срібно – біла
згори майнула просто вглиб
і дужим дзьобом влучно й сміло
схопила враз найбільшу з риб.
Крабчатко дивиться тривожно,
і просто жах його бере:
хоч краб на рибку не похожий,
а що, як птах не розбере?
Та знов спокійно й тихо в морі,
і тільки хвилька плюскотить.
А сонце лізе й лізе вгору
і все навколо золотить.
На березі цикади чітко
безперестанно спів ведуть.
А хлопчаки тим часом в сітку
принаду краб’ячу кладуть.
Крабча здаля вже чує їжу,
а їсти хочеться давно!
І просто в сітку сміло лізе,
бо ще мале її дурне воно.
І раптом хтось його хапає
і витягає, на пісок.
І от на березі лунає
дзвінкий дитячий голосок:
— Який маленький та хороший!
Як смішно ніжками плете!
Його не треба класти в кошик,
нехай на волі підросте!
Ми тільки глянемо спочатку
і в море пустимо назад! —
Уважно стежать за крабчатком
сім пар веселих оченят.
А крабик зляканий скоріше
шукає маму і сестер.
Тепер вже він порозумнішав
і не тікатиме тепер.
Ой, як зраділи всі тутешні,
що повернулося маля!
І радо плеще в чорні клешні
велика краб’яча сім’я.