Якби ви знали, що сьогодні трапилося в школі. Спочатку день не віщував біди. Все йшло по плану: трохи почіплявся до дівчат, трохи порубався в настільний футбол з однокласниками, трохи погриз нігті на уроках. Справи йшли своєю чергою до останньої перерви. А на перерві я виходжу в коридор і бачу, що дівчата зібралися навколо Єви — однієї з 22 дівчат нашого класу.
Єва непогана, але мені не подобається. Зачіска в неї "я упала з самоскида, гальмувала головою": неслухняні каштанові кучері живуть своїм життям і лізуть на всі боки. А ще Єва дуже висока, вища від усіх хлопців у класі. Поруч з нею почуваєшся хлопчиком-мізинчиком. Я з нею намагаюся спілкуватися тільки тоді, коли вона сидить. Одного разу, коли нас посадили разом на уроці, я помітив, як багато на її обличчі веснянок.
Коли Єва усміхається, вони світяться, мов світлячки. Це прикольно. А ще вона розумна. Але її зріст — це просто жах!
Я протискаюся поміж дівчатами всередину, щоб подивитися, що коїться. Вони навіть не помічають мене, такі захоплені своїм заняттям. Коли врешті пробиваюся, Євка тримає руку Іванки у своїй руці й ретельно вивчає. Потім проводить по лініях долоні пальцями, серйознішає і мовить:
— Лінії підказують, що доля підкине тобі складну задачку. Але якщо ти добре постараєшся, то розв'яжеш її.
— Ги-ги-ги! — пирскаю я, чим привертаю увагу.
— Дуже розумний, Говорухо, так? Ти шо тут робиш? — дівчата витріщаються на мене.
— Я теж так ворожити вмію! — мені несила давитися від сміху і я починаю реготати. — Наворожити складну задачку перед уроком математики! Ха-ха-ха! Я навіть знаю, як звати ту долю, яка підкине задачку. Олена Степанівна! Ха-ха-ха!
— Подивимось на твої лінії, розумнику, — пирхає Євка і хапає мене за руку так швидко, що я навіть не встигаю зрозуміти, навіщо вона їй.
Рука тепла і липка — Єва нещодавно наминала цукерку-тягучку, схожу на черв'яка.
— Угу... Так-так... На Говоруху чекає нескладуха, — Єва замислюється, задивляється кудись, а потім видає: — Цілих... 7 штук!
— Ого! Цілих сім? Оце біда! — глузую, поки дівчата хихотять. — Це все?
— А ще... — вона на мить замовкає, а тоді торохтить слова, мов скоромовку: — В тебе є всі шанси провтикати найбільше кохання свого життя, якщо ти...
— Якщо що? — вона починає мене дратувати. — Якщо я стоятиму тут і слухатиму жирафу?
Єва розгублюється. Вона дивиться на мене, і я помічаю, як її веснянки тьмяніють. У куточках очей збираються краплі. От халепа! Я не хотів доводити її до сліз. На моє щастя, наступної миті вона розвертається і біжить до класу.
— Дурень ти, Говорухо. Ну хіба так можна? — кидається на мене Іванка.
— А верзти всіляку фіґню можна? Ще б наворожила, що я позеленію.
— Даремно ти так. Минулого тижня вона наворожила, що здійсниться моя мрія. І вона здійснилася!
— І що за мрія?
— У мене з'явився Шурупчик! — Іванка аж світиться від щастя.
— Перший раз чую, щоб дівчинка мріяла про шуруп...
— Це не те, що ти подумав, — сміється Іванка. — Ми так назвали французького бульдога!
Я прямую до класу і по дорозі думаю, що в мене не клас, а дурдом "Сонечко". Одна вдає з себе ворожку, а друга пса називає Шурупом.
І взагалі, чому Іванна вірить у всю цю маячню? Вона ж розумніша за інших дівчат. Не реве на кожному кроці, вміє ганяти у футбол, сміється з дурних жартів... Навіть зацінила мій малюнок з людиною-брекетом. Це супергерой, якого я вигадав.
Він рятує дітей від стоматологів і лікує зуби жуйками: пожував жуйку, заліпив нею дірку в зубі, й вона перетворюється на пломбу. Класно, правда?
ІВАНКА, ЯКА МАЛА НАРОДИТИСЯ ІВАНОМ
Уперше я побачив Іванку, коли на вулиці лив сильний дощ. Я сидів на підвіконні й спостерігав за краплями, які тарабанили по склу. Мені уявлялося, що це кулі, які летять просто на мене. А я сиджу в танку й тому вони не долітають.
Я одразу помітив, коли біля під'їзду спинилася автівка. Адже знаю всі автомобілі, які паркують ся в нашому дворі, й навіть дав їм імена.
Старого заржавілого Запорожця я називаю Маквіном. На ньому ніхто не їздить уже багато років. Дід каже, що Запорожець вийшов на пенсію. А я мрію, що одного дня сусіди віддадуть мені цю тачку. Я відремонтую її та ще поганяю зі своїм котом — Монстром.
Також на парковці живе зелений Ланос. Його власник працює таксистом. Він то збирає свій Ланос, то розбирає. За це я прозвав його автівку ЛЕҐОсом.
Є у нашому дворі кольоровий мікроавтобус, якого я величаю Дизнейлендом. На ньому намальовані повітряні кульки та клоуни. Коли я був меншим, цей транспортний засіб викликав у мене найбільше захоплення. Одного разу я спитав у мами, що на ньому написано.
Мама прочитала: "Замовляйте дитяче свято у нас! Клоуни. Аніматори. Казкові герої". Після того, проходячи повз мікроавтобус, я щоразу зазирав у його вікно. Сподівався хоч краєм ока побачити всіх тих казкових героїв та клоунів, які ховаються всередині.
А ще на парковці біля дому мешкає наша рідненька Шкода Румстер. Її я називаю Рюмиком, бо вона схожа на пса: любить ганяти й не дружить з котами. Якось ми перевозили в ній Монстра, то вона всю дорогу гарчала! Кіт, бідолаха, не знав, у який куток забитися.
У той дощовий день біля під'їзду спинилася рожева Тойота Ауріс. Я її одразу прозвав Барбі через колір. Дверцята відчинилися і вибігла дівчинка мого віку. На ній була футболка з Angry Birds, шорти і крокси.
Вона мені одразу сподобалася. Дівчинка навіть не намагалася сховатися від дощу. І не пищала, як деякі. Навпаки, вона крутилася під краплями, стрибала по калюжах і весело сміялася. Мама щось кричала їй, але дівчинка продовжувала дуріти.
Її коротко підстрижене біляве волосся прикрашав обруч із блискітками. Він увесь час спадав, і дівчинка мусила поправляти його.
За кілька днів я дізнався від батьків, що дівчинку звуть Іванною. Це ім'я пасує їй якнайкраще. "Вона мала народитися Іваном, але вгорі щось наплутали", — жартує її мама.
Наші мами швидко потоваришували й вирішили подружити нас — "щоб ми не нудьгували поодинці". Моя мама показала Іванці свою ляльку Барбі — 1985-го року випуску. В дівчинки було дуже багато Барбі, мабуть, штук тридцять, але такої не було.
Вона оббігала всі "Будинки іграшок", шукала з мамою схожу ляльку в Інтернеті, але все марно. Тоді запропонувала мені обміняти ляльку на будь-яку іншу іграшку, але я гордо відмовився. Сказав, що це мамина лялька, і нікому її не віддам.
Та, якщо чесно, я залишив Барбі не через це. Самі подумайте, якому хлопчику потрібна та рожева довговолоса прикрість у блискітках? Не віддав я ляльку, бо знав: поки в мене мамина Барбі, Іванка приходитиме в гості.
Вона — перша дівчинка, з якою мені цікаво. Іванка не базікає так багато, як інші дівчата, і любить хлопчачі ігри.
Батьки Іванки розлучилися. Спершу, коли нові сусідки заходили до нас у гості, я трохи боявся за тата. Особливо, коли вони разом реготали.
Я переживав, що Іванка та її мама можуть відібрати його. Так сталося в мого однокласника Вані Вусатика — його батько пішов жити до сусідки.
Згодом я заприятелював з Іванкою по-справжньому і заспокоївся. Вона любить рідного тата Максима. З ним вона бачиться щонеділі. Одного разу взяла на зустріч мене. Сказала татові, що я — найкращий друг. Дядько Максим мені сподобався.
Він схожий на справжнього пірата: має бороду й носить бандану з черепами. Ми потиснули один одному руки й рушили до Київського зоопарку. Багато гуляли і жартували.
Коли проходили повз коня, дядько Максим запитав:
— А ви знаєте, як намалювати коня?
— Як? Як? — перезирнулися ми.
— Дуже легко! Малюєте єдинорога, а тоді стираєте йому ріг.
І дядько Максим клацнув пальцями, мов фокусник. Ми довго реготали з цього жарту. Наприкінці дня дядько Максим міцно обійняв Іванку і сказав, що дуже любить її.
І хоч вони живуть не разом, вона все одно його улюблена "татова доця".
Коли ми залишилися удвох, я запитав Іванку:
— Чому твої батьки розлучилися?
— Вони розлюбили одне одного, — Іванка зняла обруч з голови і одягла його на очі, мов окуляри.