Почули м'якинники, дали знати житникам. Гей ви, житники, сідайте на вівсяники, доганяйте шурду-бурду, віднімайте штрики-брики! А тоді вже прийшло собі, придибало, сіло собі на тертулі. Позичте, просить, мокротона-егрефиста, бо до нас прийшли ладуни! Потім чистота вхопила красоту і побігла на висоту. Люди стали кричать: "Давайте Божу благодать, бо вже хати не видать!"
Все в Одарки Дармограїхи в'яло від журливої задуми: брови в'яли й опадали, очі в'яли і згасали, щоки в'яли і линяли, губи в'яли і зітхали.
— Чистота вхопила красоту і побігла на висоту, — повторила слова із заклинання грибка маслючка.
А той тіпався так, наче гаспид, якого проганяв із Одарки Дармограїхи, та й не став собі шукати шкуру десь далеко, а переселявся зі своїми статками-манатками в шкуру Хоми.
— Бігла куца-білогуца попід слухани. Слухани зачули, сказали палцанам, палцани піймали, на костянім мості вбили. Далі прийшла непотуха та всілася на лелюха і просить позичити теленуха зарізати пустосвіта, нагодувати дармоїда. Потім прийшло й притупало, просить позичити шелихвоста, щоб зарізати полковника, бо приїхав князь.
Хе, побачили б ви Хому! Був схожий на оте, що на вогні париться, а на вітрі сушиться, що на вогні вмре, а на воді оживе. Себто на віск був схожий старший куди пошлють, себто був схожий на оту свічечку, на оте сонце — кальонце, посередині живиця. А тому-то й здавалась його голова вогняною, серце — із клоччя, а тіло назбираним із усього світу, а тому-то був Хома отой гість, що сам себе їсть!
І, видать, закляв-таки грибок маслючок спекулянтку й пройдисвітку Одарку Дармограїху, бо, поглянувши зараз на жінку, ніхто б не сказав, що знає тільки базар і переторги. Виглядала зовсім на героїню праці, якій ото прямісінька дорога на Дошку пошани коло колгоспної контори. І вже вона, отямлена й до чистого сумління навернена, йшла із садка на обійстя, а з обійстя на вулицю, тільки ж Хома не відставав, слідом котився, як вогонь, себто як ота червона гадюка, що ладна весь світ поїсти, як ота червона ружана, що в полі пролежала б сім літ і на ній трава не виросла б. Котився Хома слідком за Одаркою, наказував:
— Йди туди, де за лісом, за пралісом, за розсохачем б'є бук бука буковим бичем. А як прийдеш, кумо, до куми, проси ляпоти, поляпати та й піти. А як побачиш стояку, то на стояці висить висяка, під стоякою ходить ходяка, отож у стояки й проси висяку!
Отак трибок маслючок заклинав Дармограїху — і закляв! Так заклав, що від того пам'ятного дня молодиця не знала більше ніяких спекуляцій, трудилась у колгоспі на картоплі та буряках, на капусті й огірках. Бо таку силу мало чудодійне слово грибка маслючка.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
де чудотворець Хома неповторним і могутнім українським словом творить іще одне чудо, воскрешаючи з мертвих довгожителя Гапличка
Отже, заклявши Одарку Дармограїху і вилікувавши її від грошолюбства та повернувши їй чисте трудове сумління, Хома зажив великої слави. Звісно, старався чоловік не задля слави, але, як то мовиться, не хотілось бути в церкві, та собаки загнали. Е-е, якби коровай такої слави дістався отому, що скупий, аж синій, що в його посеред зими й льоду не випросиш, — мав би добрячий зиск, доїв би таку славу у штири цицьки. А що Хома? Він із тієї слави штанів не шив і наперед матнею їх не носив!
Та вже коли мова зайшла в цій книзі про Хому-чудотворця, то, звісно, випадок із Одаркою Дармограїхою — не винятковий, і як ото ледачий віл усе верне на занози, то нам тут годилося б, либонь, вернути на красу й силу українського слова, карбованого вустами грибка маслючка. А щоб не було нарікань, що Хома начебто більше став віддаватись чудотворній роботі, ніж роботі на фермі, наголосимо, що чудотворну роботу він виконував, так би мовити, на громадських засадах, а весь пал своєї душі і незгасне завзяття витрачав, як завжди, на тваринницькій фермі.
Отже, про довгожителя Гапличка. Про того діда, що в колгоспі "Барвінок" до яких тільки бугаїв та й був наглядачем приставлений у давнину. Пригадується, в молоді роки при безіменних, а вже пізніше при бугаях із іменами історичними — то при Перонові, то при Наполеонові, при бугаєві Бісмарку, а ще ж і при Імперіалізмові. Як останній бугай вийшов у тираж і яблунівська індивідуальна та колгоспна скотиняка стала зазнавати материнської втіхи від пробірок, дід Гапличок вийшов на пенсію. Вийшов на пенсію, проте до кінця не зрозумів переваг такого прогресу в тваринництві, а, не зрозумівши, почувався, наче зневажено його чоловічу гідність. А як зневажено чоловічу гідність, то й вдача так зіпсувалась, що своїй бабці ще міг би купити капці, а що короткі були б, то втяв би старенькій пальці. А ще Гапличок у велике думання впав на кшталт отакого: "Десятку пропити чи штани купити? В лихий час випити квас, а як побачити пиво, пройти чи не пройти мимо? Чому воно інколи ні п'ється, ні ллється, ні в чарці не зостається?"
Видно, ці думи так тяжко давались довгожителю дідку Гапличку, що якось, вийшовши від буфетниці Насті, старий прямо за порогом і звалився під тягарем тих думок, ноги підкосились. Народ яблунівський гадкував, що довгожитель, либонь, лежачи легше думатиме — близько чи далеко п'яному до Києва, чи добре дуть, як дадуть, чи вибачить дурний п'яному. Але ж упав Гапличок за порогом чайної і не зводиться годину, другу, третю. Зрештою яблунівський люд ударився в паніку. Хтось підняв дідові повіки — неживі. Хтось помацав пульс — ніякого пульсу.
А йшов мимо чайної Хома невірний та лукавий, загледів довгожителя Гапличка в бур'яні.
— Була ложка, помело, та й те з дому загуло, — проказав грибок маслючок, відразу втямивши, яка приключина приключилась отут. — А бодай його п'явки пили! Як умер, то як не бував...
І заходився привселюдно воскрешати з мертвих задубілого довгожителя. І поки воскрешав — хоч би пальцем торкнувся до покійника, хоч би пучкою! А тільки словами, а тільки великою силою духу, яку вкладав у кожне слово, тому-то й були вони дужчі за будь-яке помічне зілля.
— Поїду в ліс, вирублю теліш, із того теліша ізробдю два човни, два столи і на діжку віко. І тоді біла-білява перед Богом стане: "Боже мій милий, моє тіло рубають, а кров мою п'ють!" А потім кобила на вербі гніздо змостить, наведе поросят, угору ніжками висітимуть, полетіти хотітимуть. — І мовив до гурту, що зібрався довкола: — А ви повторюйте заклинання слідом за мною!
І яблунівці дружно й злагоджено забубоніли:
І на діжку віко... тіло рубають, кров мою п'ють... угору ніжками висітимуть, полетіти хотітимуть.
Хома невірний і лукавий притупцював довкола непорушного довгожителя Гапличка, приказував:
— На горі тичка, на тичці капличка, а в капличці вмістилась людей копичка. А ще там сиділа сижуха в семи кожухах і дуже мерзла, а хто на неї поглянув — очима в'янув. А оте з води росте, на воді сидить, у воді дивиться, а там дід над водою шелестить бородою.
Яблунівський люд приказував услід за грибком маслючком:
— Капличка, людей копичка... сижуха в семи кожухах... дід над водою шелестить бородою...
А що довгожитель як припав до землі, то й не зводився, Хомою й далі трусило та тіпало:
— У лісі росло, на комині сохло, прийшло в село — людьми трясло. Тоді явір гучав, баран бечав, і матка гладка, й отець кривий, і діти зверескливі, й коло носа повилося, й по череву — гайда!
Від натуги очі в яблунівського люду лізли на лоба, наче коти на стріху від собак дерлись:
— Людьми трясло... явір гучав, баран бечав... коло носа повилося, й по череву — гайда!..
Заклинання слідом за старшим куди пошлють повторювали трактористи й шофери, що трапились на цю трагічну нагоду, яблунівська трудова інтелігенція, котра не пройшла байдуже мимо, школярі, що охоче прогуляли уроки в школі, а також і веселі відвідувачі Настиної чайної, саме оті відвідувачі, що, по-перше, горілки і в рот не беруть, друге — що й день начебто не такий, третє — по дві пляшки вже кожен із них видудлив, рукавом закусивши. Всі старались, наче мали такі голоси багаті, як пес — роги рогаті. Вже, здавалось, тими заклинаннями й зуби собі попроїдають, і кожен, заклинаючи, виприщувавсь, як чиряк, і кожен густо дивився, та рідко бачив. Бо, звісно, взявшися за гуж, ніхто не хотів сказати, що не дуж, отож і хекали, як воли в борозні, отож із них піт, як горох, котився, отож їм ніколи й носа було витерти. Бо, либонь, уже скоро мало на якесь діло закандзюбитись, уже той довгожитель Гапличок мав невзабарі очутитись.
Біле, як сніг, дметься, як міх, а в воді гине. Ні вареник, ні варениця, а на окропі вертиться. Та коли ж бо, нарешті, триста галок та п'ятдесят чайок та п'ятнадцять орлів бодай однесеньке яєчко знесуть? Та коли ж бо птах на дванадцяти ногах одне яйце знесе?
Хома заклинав так ревно, так страшно, що скидався на отого уярмленого вовка, яким чорт оре, на хліб сподіваючись, і люд яблунівський, заклинаючи, ні про що більше й не думав — ні про те, що золотом зайця не здоженеш, ні про те, що срібло — чортове ребро. Здавалось, що зараз ось від виснаження й Хома звалиться з ніг, і решта народу попадає.
— Триста галок, п'ятдесят чайок, п'ятнадцять орлів!.. Триста шістдесят п'ять чайок, п'ятдесят два орли, дванадцять голубів!.. Птах на дванадцяти ногах одне яйце знесе!
Ці заклинання, цей гамір, цей гармидер міг почути й мертвий — і отой, що вмер та й ноги задер, і отой, що не горів, не болів — зразу околів, і отой, що як би не болів — та славно околів. А довгожитель Гапличок не в ямі спав, а під чайною лежав, отож він спершу ледь-ледь рукою ворухнув. І поніс ту руку до очей своїх, наче спершу вкрав чуже, а тоді вже роздивляється. Й очі йому з-під повік випурхнули, як два горобчики, завовтузилися.
— Та коли ж бо птах на дванадцяти ногах одне яйце знесе! — лементував Хома як не свій.
— Птах на дванадцяти ногах! Птах на дванадцяти ногах! Птах на дванадцяти ногах! — ревіла юрба.
Коло чайної вирувало так, наче ліс у бурю. Грибок маслючок біснувався, наче отой, що впіймав жабу, а думав — риба. Люд яблунівський шалів так, мовби на коні їхав — і коня шукав. І раптом довгожитель Гапличок повернувся на правий бік і став дриґати ногами, наче відганяв од себе нечисту силу, а нечиста сила сікалась та сікалась, не відставала.