Євген Гаран

ПЕРЕТВОРЕННЯ У ТВАРИН

ЕВГЕНІКА

Евгеніка — це жанр. Це коротке журливо-жартівливе оповідання газетного типу. Його фабула розгортається на фантастичній основі, воно зберігає велику економіку слова і має центральний для твору символ. Ось, наприклад, "Летючий гарбуз". Тут символом є гарбуз, що його старий дідусь викохав у себе на присадибній ділянці. Голова колгоспу хоче використати дідів гарбуз для підвищення свого власного престижу. Та цей рослинний виплід космічного походження має свій розум і літає. Все, що відбувається в оповіданні, пов'язане з символом. Летючий гарбуз — це сили природи, які стають в обороні упослідженого і обкраденого українського селянина.

Читач добре знає, що печений гарбуз треба їсти з маслом і що гарбузи в дійсності не літають. Але літературний засіб евгеніки є фантазія. Письменник думкою пірнає в глибини уявлення. Сьогодні, після довготривалого реалізму в літературі, саме фантастика відкриває нові береги. Це широке і вдячне поле діяльности.

Щось подібне відбувається в образотворчому мистецтві. Для наукових, технічних та інших потреб існує фотографія. А малярство подає нові прояви: сюрреалізм, рентгенівське мистецтво аборигенів і т. д.

Економіка слова є типовою для оповідань Ґ. де Мопассана, Григорія Косинки та ін. А евгеніка, будучи твором газетного типу, ще коротша і потребує ще ретельнішого вибору слова.

Економіка слова складає тільки одну з вимог, що їх ставить сучасний читач. Він сьогодні належить до своєрідного клюбу споживачів. Серед книжок він як гурман серед вишуканих страв. Це людина, яка не спокусилася на легкі комфорти телевізії. Читач має свій власний смак слова, погляди на літературу і вимоги до авторів. З цим громадянином треба говорити коротко, ясно і чемно.

Українські літературні терміни трохи відрізнялися від західніх вже з давніх давен. Так, у французів "Пісня про Роллянда", а в нас "Слово о полку Ігоревім". Там Пісня, а тут слово. Далі Захід розвинув роман. Це жанр над жанрами. У нас романа довго не було. Була повість. А тепер є і роман, і повість.

Найбільше винахідництва в нас викликає назва для короткого прозового твору. Німці розвинули новеле. Французи нувель. Англомовні народи шорт сторі. Біда з коротким твором є та, що з ростом газетної індустрії він скорочується. Так фейлетон стає малим фейлетоном, а оповідання коротким оповіданням. Остап Вишня запровадив вишневі усмішки і цим дав добрий приклад. Це новий жанр. Наявність нових жанрів свідчить про живучість і ріст літератури.

З цих потреб і думок постала евгеніка. Це не є фейлетон і не є вишнева усмішка. Це є певний тип короткого оповідання, що має повне право на свою власну назву.

***

Професор Кислиця з Канади запропонував термін "евгеніка". Отже, він є її хрещеним батьком.

Євген Гаран.

(З "Альманаху українського життя в Австралії". 1994. Стор. 184)

ШИЗОФРЕНІЯ ІНТЕРПЛЯНЕТАРІС

Був гарний сонячний день, коли громадянин Гай-Сизий пішов у гущавину лісу і безслідно зник. Кількаденні розшуки нічого не допомогли… Поліційні пси, ускочивши до лісу та понишпоривши тут і там у траві, розгублено оглядалися на своїх господарів і безцільно махали хвостами. На одній галявині натрапили на латку випаленої трави, але на Гай-Сизого не натрапили.

Аж після двох-трьох місяців промінь світла, здавалося б, упав на згадане таємниче зникнення. Гай-Сизий сам, власною особою, тільки тепер уже змарнілий і сивий, як кущ полину, повернувся до рідного містечка. Родина, знайомі і, нарешті, лікарі, – всі вислухали його оповідання і... спровадили чоловіка до божевільні. Справа в тім, що він запевняв їх усіх, що його схопили в полон мешканці планети Марсу.

Ось його оповідання:

***

"До лісу я пішов, бо побачив там вогні і думав, що почалася пожежа. Але це не була пожежа. На галявині, звідки пробивалося дещо незвичайне, малахітового кольору, світло, я спинився, наче вкопаний. Наді мною повис у повітрі летючий диск. Справжній повітряний корабель, один з тих, що про них так багато писалося в газетах: три метри у височину, біля десяти метрів у діаметрі, формою ж він нагадував глибоку миску.

Після хвилинного спантеличення я кинувся навтіки, але, озирнувшись, зрозумів, що вже було запізно. Вогненна куля величиною з добре яблуко повисла в повітрі навздогін за мною. Я втратив свідомість. А як прокинувся, то вже побачив себе всередині диску, полонений його містерійним капітаном.

Ми летіли в космос.

Як тепер пригадую собі те почуття безрадности, що опанувало мною, коли я усвідомив ситуацію.

Я замолотив п'ястуками об стіну, затупотів ногами об підлогу. Та нічого не помогло. Віддаляючись, зменшувалася Земля, бачив я крізь віконце, подібно до того, як зменшується якась дорога серцю річ, падаючи з мосту.

Подібно до того, як це змальовано в романах про міжпланетні мандрівки, на певній відстані від Землі я поволі втратив під ногами опертя і поплив у кімнатнім просторі, махаючи руками й ногами, штовхаючись то об цю, то об іншу стіну, не здібний второпати, де, нарешті, була підлога, э де – стеля. Це ми летіли через той простір у космосі, де сила тяжіння Землі вже не грає ніякої ролі. Зрозуміла річ, що пережити таку подію – це однаково, як мати довгий давучий нічний кошмар.

Та ось з іншої каюти з'явився маленький чоловічок, що виглядом нагадував гомункулуса з лікарської спиртівки. Він допоміг мені наблизитися до мого ліжка і обв'язатися поясом.

На той час я почував себе до краю змореним і напівмертвим.

Після довгої мандрівки, спершу в космосі, а потім через марсіянські підземні міста і парки (бо планета, куди ми прилетіли, таки була Марс), я опинився в великій залі якогось палацу. Пізніше мені з'ясували, що і палац, і моя скромна особа були приватною власністю тубільного авіокреза, одного з найвидатніших мешканців планети.

В кімнаті вже набилося повно людей – всі подібні до того гомункулуса, що я його зустрів в повітряному диску.

Вони мали великі гротескові голови й короткі тулуби на тонких, наче рахітичних, ногах. І вже тоді в мене склалося враження, що вони недочувають і недобачають, бо в них усіх були окуляри й навушники. Їхні обличчя виглядали старими і були зморшкуватими, як у новонародженої дитини або часом у дуже старих людей.

Присутні виявили безмежне схвилювання і зацікавлення з причини мого прибуття. Деякі з них, видно, тамошні розповсюджувачі новин (цебто журналісти), пропихалися наперед, щоб сфотографувати мене. Вони жебоніли незрозумілою і ледве чутною мовою, чого я, ясно, не второпав ані слова.

Аж ось всі шанобливо затихли. Наперед вийшла одна бабуня і, приставивши до очей лорнетку, обдивилася мене з голови до ніг і навкруги. Вона оглянула стан моїх зубів, потикала ціпочком мої м'язи і схвально похитала головою.

Я зносив ці оглядини терпляче, як той кінь на циганських торгах. Мало я передбачав тоді, що за фатальну роль відіграє ця бабуся в моєму житті.

Була вона дружиною мойого господаря – авіокреза, і була вона однією з тих жінок, які з повним правом говорять про себе, що вони, незважаючи на свій літній вигляд, мають молоде серце. Вона тільки виглядала бабусею, як і всі мешканці Марсу, а насправді ж мала всього двадцять наших земельних років. Отож в її жилах билася, хоч і марсіянська, але ще молода кров. Маючи двадцять років, вона спокусилася на силу багатства і одружилася з моїм п'ятдесятирічним господарем, у чиїх жилах текла вже не така молода кров. Назовні здавалося, наче обидвоє були щасливі й задоволені: вона мала багатого чоловіка, він – гарну дружину. Насправді ж не кожен був задоволений. І, власне, така обставина і принесла велику мороку на мою голову.

Бабуся – так я назву свою юну господиню – приймала активну участь в моїй долі вже від мого першого дня, проведеного на Марсі. Як я вже розповів, вона розгляділа мене з голови до ніг, потикала ціпком мої м'язи і схвально похитала головою.

Пізніше вона виявила своє зацікавлення мною і з іншого боку. Я завжди намагався уникати її. Це легко вдалося вдень.

Мене всюди возили, показували марсіянам, наді мною провадили експерименти. Я теж мав нагоду пригледітися до їхнього життя.

На марсіянському небі не один місяць, як у нас на Землі, а цілих два. Рік там вдвоє довший. Життя відступило в підпілля і сховалося під землею. На поверхні, куди оком не глянь, лежать порожні руді пустелі і великі канали для зберігання води. Вдень вони мають помірну весняну температуру, а вночі немилосердний мороз сковує все живе і мертве.

Ця різка зміна температури і є причиною того, чому марсіяни живуть у підземних містах.

Бабусю легко вдавалося обминати вдень, але справа виглядала складніше вечорами, коли я мав залишатися вдома.

Активна, як і кожна жінка з великого міста, бабуся була більш винахідливою, аніж цілий зоопарк мавп.

То вона влаштувала вечірку своїм знайомим, то ми втрьох з її чоловіком грали в карти, то вона вивчала мою мову і т. д.

Я завжди мусів їй потурати.

Одного вечора ми сиділи удвох з бабусею, і вона розпитувала мене про жінок на Землі. Я оповідав їй про наших дівчат з рожевими щоками і граційним станом, про вірність і товариський дух наших подруж, про любов наших матерів.

Зненацька моя співрозмовниця, сповнена ревнощів на своїх суперниць із Землі, наблизила своє лице до мого і так застигла, чекаючи на мене, щоб я зробив наступний рух.

Я не ворушився, не наважуючись цілувати її і разом з тим знаючи, що цілувати доведеться.

Щось подібне сталося зі мною вже й раніше, коли я ще малим ходив до школи. Якось місцева поміщиця, покровителька нашої школи, дала нам прийняття, і після того ми всі, школярі, виструнчилися, щоб поцілувати їй руку.