В пралісах Бразилії

Прольоґ

Ой, човне, човнику!

Де поспішаєш?

На морю буря –

Хіба ж не знаєш?

Ой, знаю, знаю,

Все ж поспішаю,

Лютої бурі

Я не злякаюсь!

Дужий, не надто вишколений голос співав відому пісню. Голос мягко котився скелями, з яких розкривався казковий краєвид на широку саґу [1] , по якій легенький від морський вітер гнав маленьку вітрильну йолю [2] . В човні сиділо двох мущин. Один майже старець, із сивим волоссям та зате цвітучим обличчам і палкими сивими очима, сидів на кермі та зручно провадив човник попід скелями. Другий юнак у розцвіті сил, тримав линву від вітрила, яким орудував не менше зручно, як його старший товариш кермою.

Твої вітрила

Вітер зриває,

А твої щогли

Хвиля зламає! –

дзвенів голос молодшого.

– Чи не собі ти отсе, Петре, прощальну пісню співаєш? – прогомонів старший.

Вітрило враз майнуло з вітром, і човник безсило спинився коло високої скелі.

– Оттут можемо побалакати спокійно, – промовили оба рівночасно й усміхнулися.

– Із усіх наших конференцій маю одно загальне вражіння, – по деякій мовчанці промовив старший: – на чужу поміч нам не спускатися. Мусимо самі свою справу твердо поставити.

– Позволь, дядьку, що вичислю свої точки.

– Ну, ну, послухаю, – казав повагом дядько, – до яких ти дійшов висновків.

– Перше: наші землі перенаселені і що року можна би з них десять-двадцять тисяч переселити.

– Одне тільки – чи Арґентина та Бразилія найкраще до сього надаються? Чому, скажімо, не має це бути Канада із куди кращими можливостями праці, або, от скажімо Приамурський край?

– Не можна сказати, щоб найбагатіщий край зразу давав найкращі кольонії, – відповів Петро і продовжав: – Друге. Доцільне спрямувати виселення до країни із найменшими внутрішним опором. Такі краї – це якраз Бразилія, із безупинними революціями, та Зелений Клин. Для цілого ряду займанщин Зелений Клин недоступний. Остає Південна Америка.

– Не зле, – сказав дядько та закинув вудку далеко в море.

– Третє. Кожда нова родина приїздить із великою охотою до праці.

– Малим капіталом і незнанням тутешних обставин...

– Четверте. Находить відразу – бо ще перед виїздом із Старого Краю, – опіку нашого комітету,

– Моральну і матеріяльну...

– Не смійся, дядьку! Так, обі ці опіки конче потрібні переселенцям, коли цілих літ не мають втратити на надсильну, мало хосенну працю.

– Ач, яка гарна риба! – гукнув дядько і вкинув у човен морського лосося. – Ну, ну, ти, будь ласка, не хмарся, я слухаю уважно, – сказав до юнака, якого брови почали разом збігатися.

– Комітет поселює прихожан на згори назначених місцях, вибраних якнайдогіднійше, недалеко сплавних річок та городів, де праця їх рук мала би запевнений збут.

– Так, так, – додав дядько, – такі місця треба би добирати політично і стратегічно.

– І над цим я подумав, – сказав Петро: – в мене була нарисована карта, а на ній 100000 квадратових кільометрів, що становлять майже цілість. Опанувати цю площину можна би протягом десяти літ. З року на рік старші поселенці підготовляли би місця новим в той спосіб, що осередки все були би в наших руках. Кожда нова громада відразу мала би свого вчителя, старосту, приділ лікаря, сторожа безпеки, пожарника, священника. Усі уряди були би в наших руках, і денаціоналізація не могла би наступити. До переведення цього пляну бракує тільки...

– Грошей, грошей і грошей! – сказав дядько.

– Прихапцем тут нічого не вдіємо, – сказав Петро.

– Коли зачнемо працю після дотеперішних помічень комітету, то теж недалеко зайдемо, – сказав дядько. – Своя преса зробить багато, але без своїх середних шкіл, а головно фахових – господарських та технічних довго-довго останемо сірою безпорадною масою. Фахові інколи можливі тільки при відповідній організації цілої суспільности, яка мусить відчувати пекучу потребу. І от усі наші інтереси досі були розбіжні, бо наші фарми були розкинені на велитенських просторах. Ми досі не витворили більших осель, хоч нас тут більш, чим 50000. Освітньої та економічної організації з тих самих причин не маємо,

– А яка на се рада? – запитав ніяково Петро.

– Мусимо заложити міцний кооперативний банк, – твердо сказав дядько. – Уділовцями стануть усі переселенці із малими уділами.

– Але ж бо цього замало, – знеохочено сказав Петро.

– Так, не можемо числити на більше, чим 100-200 тисяч долярів. Але наш комітет дає вкладу 500000 долярів, я даю ще раз тільки.

– На початок міліон долярів се вже не так зле, – сказав Петро, – але я й не думав, що ти схочеш запакувати свій капітал на довгі роки без надії звороту ані навіть порядних відсотків...

– У тім помиляєшся, Петре. Наш банк мусить давати 20% річної дивіденди, так щоби цілий ваш Старий Край, Сполучені Держави та Канада льокували в нас свої капітали, так, що вклад у банку повинен протягом кількох перших років дійти до висоти 10-20 міліонів долярів. Банк мусить мати одно своє дуже рентовне підприємство; що давало би сейчас високу дивіденду і могло давати усім переселенцям по 500-1000 долярів на вигідні сплати.

– Отже ціла справа тепер у тім підприємстві – сказав Петро, – і коли ти не найшов де копальні золота або діяментів, то з плянтацій кави та чаю так скоро не збагатимо банку.

– Золота не маю, але плянтації се дійсно мій плян.

– Розчислений на десять літ?

– Ні, на один рік – се плянтації, сотворені природою – плянтациї кавчуку. Завтра вирушаємо в дорогу над Амазонку. Тут усе, що було можна, вже зроблено, Центральні власти згодилися на банк і навіть дістаємо позичку до висоти пів мільйона долярів на перші потреби. Для згуртування кольоній випускає комітет часопис "Праця" у висоті 10000 примірників. Найбіднійші якийсь час будуть його одержувати даром, Зі Старого Краю виписано цілий ряд молодих інтелігентів, що відразу найдуть у нас заняття, як лікарі, кооператори та освітні інструктори. Кожда переселенча родина за якийсь час буде трівко оподаткована після заможности. Вже тепер маємо підписаних чверть мільйона ощадностей. Але підприємство – се маґнет, і ми оба тим займемося.

Оба міцно стиснули собі руки. Вітер спіймався у вітрилі, і човник скоренько помчав до пристані столичного міста Ріо де Жанейро.

Над Амазонкою

Чорні очі еспанця замиготіли, наче вуглики, а смагляві щоки покрив іще темніший відтінок, коли з вишуканою грандеццою [3] зняв широкополе сомбреро [4] та черкнув ним до землі перед гарною дівчиною.

– А сус пієс де устед, сеньоріта! [5] І хай сьогодняшній ранок видається вам так само розкішним, як і мені в цій хвилині.

– Хіба ви не бачили кращих ранків, доне [6] Міґуель, що не спроможетесь на краще привітання? – запитала дівчина з легенькою посмішкою в голосі.

Одначе еспанець не квапився відповідати. Його очі були заняті дослідженням, що краще: чи струнка дівчина, чи величенький цвітник, серед якого стояла красуня? Перед дівчиною простяглася грядочка рідких, дивовижних орхідей, а за нею кущі рож, покриті пишним темночервоним цвітом.

Молодий еспанець не знать котрий вже раз задивлявся на ясне, так ріжне від тутешніх, чорноволосих красунь, волосся, що буйними кучериками докружало чарівну голівку. Але головною принадою були великі, блакитні, наче волошки, очі, що аж дивно відбивали на смаглявому личку. Таких діточо любих не мала ні одна еспанка, ні одна крелька! Силою контрасту лагідні, дрібочку несмішливі очі, робили на еспанця куди сильніще вражіння, чим десятки палких, мстивих очей еспанок. А під іншими зглядами? Ні! Струнка постать в обтислім станичку, з рукавцями, густо обсипаними вишивкою, ні ростом, ні ґрацією рухів не уступала зівсім легким рухам еспанок. Кождий погин її тіла та свобідні рухи рук зраджували зокрема чималу силу та енергію у противенстві до вигідливих рухів місцевих жінок.

Уста еспанця розхилилися у привітнім усміху та вказали на два ряди сніжнобілих зубів.

– Ну, надивилися, доне Міґуель? – запитала дівчина та дзвінко засміялася.

– Мабуть, життя одної людини було би для цього закоротке, – сказав юнак, – але що до привіту, то хіба ж може бути кращий, як той, якого ми самі собі бажаємо? Чи ж не так, донна Маноеле?

Подібне питання з уст такого юнака могло би сподобатися чи одній красуні, і Марійка (або, як її назвав еспанець, – Маноеля) мимохіть спалахнула. Її погляд перейшов із дзеркала широкої ріки, що миготіла поміж деревами, спершу на блискучі краплини роси, що під палким промінням сонця уже ось-ось мали розплистися у сріблистій нірвані, а потім спинився на коротеньку хвилиночку на постати юнака. Хоч як коротенький був сей погляд, все таки дівчина не могла не помітити коштовного вбрання, срібних острогів на запятках високих чобіт та мачети [7] в золотій піхві, обсипаній туркусами. Шовковий ярко червоний пояс стискав стан юнака. Нічого дивного, що не помітила ще одного пришельця, що вже перед довгою хвилиною підійшов до городця, та якому відповідь еспанця мусіла мабуть не подобатися, бо його брови здвигнулися. Тепер не спускав очей з красуні в бажанні прочитати відповідь на її устах скорше, чим її вискаже словами.

– Доне Міґуель, ви поспішаєте так скоро, що може прямо в голові закрутитися, – чим раз слабше боронилася дівчина.

Еспанець мусів відчути, що хвилина, яка стільки разів вихоплювалася йому з рук, тепер пригожа, рішив зміцнити спробу.

– Найбільшим моїм щастям у цю хвилину було би одержати ласкавий дозвіл – посміти зложити цілунок на ручці донни Маноелі і просити покірно одну рожу...

Але тим тихим, чемним словам перечив пристрасний блиск чорних очей еспанця, яких жар міг би, здавалося, надтопити лід ледівців Чімборасса [8] , але дівчину ті очі почали лякати, бо нагадалися їй цигани, якими страхали її змаленька.

– Що до рожі, то може, але що до ручки, то мусите звернутися до мойого опікуна, сеньора Хуана!.. – і густий румянець залив щоки дівчини. .

– Все, що прикажете, сповнить ваш есклявос [9] за одну рожу, – і дон Міґуель легесенько прикляк на одно коліно, наче лицар перед своєю дамою, та скинув у порох своє сомбреро.

Але німому досіль свідкові було сього вже забагато. За тих кілька хвилин мав час роздумати та пригадати собі дещо з молодих літ.

Чи то на те він і ця синьоока красуня були сливе нерозлучними товаришами від малечі, чи на те їх батьки добували невсипущою працею нову вітчину, щоби тепер якийсь там собі еспанець, хоч би й одинак першого багатиря над Амазонкою, забирав йому з під носа його рожу? Рожу, яку в твоїх найвідважнійших мріях називав своєю? Коли дівчина повернулася щоби зірвати рожу, приступив блище і в хвилі, коли Марійка простягнула квітку, випередив руку еспанця, легесенько перехопив рожу та притулив її до уст, причім любувався у тайні румянцем Марійки і здивованням, обуренням та лютуванням еспанця.

– То ви тут, пане Петре? – ледве промовила Марійка, але еспанець схопився, мов яґуар [10] , на рівні ноги і тільки приява дівчини здержала його від якогось мстивого вчинку, але його рука мимохіть відсунула рябе пончо [11] та спочала на рукоятці важкої мачети, що звисала від пояса.