Залишилось три сини.
Поховаваши батька, з Криму
Повертаються вони.
Мирно батьківщину ділять,
В згоді, і приязні живуть,
Разом б'ються з ворогами,
Разом всі їдять і п'ють.
З українськими князями
Скрізь бажають спільно йти —
До єдиної держави,
До єдиної мети.
Але єсть на світі люди
І великі, і малі:
Ті літають духом в небі,
Ці плазують по землі.
Князь Василько раз до Любча
На Вкраїну поспішив:
Там нарада відбувалась
Українських всіх князів.
Приїздить, за стіл сідає
Й чує мову чарівну:
"Доки будемо губити
Українську сторону?
Доки будем ворогами
На єдину землю йти:
Чи у нас не спільна мати,
Чи не рідні ми брати?!
Жиймо в згоді! Поцілуймо,
На хресті присягнемо.
Душу й тіло віддамо".
"Згода, згода! — закричали. —
Спільно знищимо того,
Хто покривдити посміє
Брата рідного свого.
Разом знищимо навіки!" —
Присягаються князі,
Піднімають хрест угору
І цілують по черзі.
Але князь Давид Волинський
З Святополком заодно,
Вже зломив свою присягу,
Вже забув її давно.
Він запрошує Василька
У палати на бенкет,
На вино старе, пахуче,
На старий, солодкий мед.
Попереджували князя:
"Любий князю, залишись!
Не послухаєш — поїдеш,
Жалкуватимеш колись".
Не послухав князь Василько
І поїхав на бенкет…
На столі пахучі вина
І старий солодкий мед.
Та який чудний господар:
Покрутивсь і нагло зник.
І у князя Святополка
Не повернеться язик.
Так сидять, мовчать, чекають…
Нагло слуги десь взялись
І заковують Василька,
І ведуть його кудись.
Повели, на коней сіли
І несуться у весь дух.
Привезли. Сидить в кімнаті,
Гострить ніж якийсь пастух.
Боронився князь Василько,
Виривався з лютих рук,
Та йому пастух жорстокий
Очі видовбав, як крук.
Довго князь лежав без руху,
Непритомний довго був
І нарешті голос ніжний
Наче матері, почув:
"Я з холодної криниці
Дам води твоїм устам,
Я обмию твої рани
І сорочку білу дам".
І сліпий Василько плаче, —
Він до пам'яті прийшов:
"Не знімай сорочки з мене,
Щоб сам Бог угледів кров".
І заснув Василько знову
Сном глибоким і міцним,
Наче рідна його мати,
Нахилився хтось над ним.