А що?
— І в якому класі ти вирішив, що дружитимеш із нею? Тільки чесно.
— Ну, я — це інша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась мені ще в п'ятому — ти ж не повіриш.
— Чому? Повірю. Мені і в п'ятому подобалася. Так, одна дівчина...
І тут ми не витримали і тепер уже розсміялися обидва.
— Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батьків не можна, — додав він уже цілком серйозно. — І головне: не надумай проговоритися матері.
— Про що?
— Ну, про те, що я вирізнив ще в п'ятому...
— А що, хіба вона й досі не знає?
— Ти що?! Навіть не здогадується. Я ж був гордим і незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тільки на другий день після випускного вечора. Це вона по собі так визначає. А батьки наші — ті взагалі впевнені, що почалося з другого курсу інститутів. Бо тільки тоді вони дізналися, що ми зустрічаємося.
— Оце конспірація! Чому ж ти не зізнаєшся їй?
— Та як тобі пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хіба ти не розумієш: вона ж учителька!
І ми знову розсміялися. На душі мені якось одразу стало сонячно і лагідно. Виходить, що нічого неймовірного я собі не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всі, хто тільки мав із ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.
10
Хатину Вічного Мисливця ми з Романом Чорногорою розшукали досить швидко. Але Аяна Куруна там не було. І на невеличкому городикові його теж не видно було, хоча двері хатини виявилися не— замкненими. Втім, хтозна, може, тут і не заведено замикати їх. Ми вже розгубилися, не знаючи, де шукати старого, коли хлопчина, що пробігав стежкою, раптом гукнув: "Дід Курун на річці! Шукайте його там!"
Вічний Мисливець справді сидів на пеньку біля річки, курив свою довжелезну люльку і замислено дивився на тайгу по той бік Амгуні. Неподалік, між кам'яними брилами, лежав невеличкий перевернутий догори дном двомісний човник.
— Це ти? — упізнав мене старий, хоча, здається, й не глянув у мій бік. — А хто з тобою?
— Роман Чорногора. Ви знайомилися з ним у Йордані. Коли приходили з Чингісом.
Вічний Мисливець вийняв з рота люльку і підвів очі на Романа.
— Старіти став. Таку людину не впізнаю! Що привело вас до мене, мандрівники?
Ми з Романом перезирнулися. І він заговорив першим.
— Чингіс якось розповідав нам про Шаманську печеру. І казав, що мало хто з Еймона знає її так добре, як ви.
— Добре її не знає ніхто, — похитав головою Курун. — Я теж. За моєї молодості навіть підніматися на узвишшя, на якому вона знаходиться, вважалося порушенням давніх звичаїв. Печеру вважали заклятою, і навідуватися до неї могли тільки шамани. А ще давніше шамани постійно жили в ній з весни до пізньої осені, тому й зветься Шаманською.
— Але ви все-таки бували там? — обережно поцікавився Роман, сідаючи на великий плаский камінь, що виростав просто з води, наче велетенський гриб.
— Бував, — ледь помітно усміхнувся Вічний Мисливець. — Потай. Тоді я ще був такий же цікавий до всього таємничого, як зараз ви. І ніякі страхи та заборони не могли втримати мене від цієї подорожі.
— А ходили ви туди один? — не стримався я. Мені дуже хотілося, щоб старий якомога докладніше розповів усе, що він знає про це таємниче підземелля.
— Ні, удвох. Зі своїм псом Джигаром. Поки він був живий, ми всюди ходили удвох. З ним я почувався впевненіше.
Ми мовчки чекали, що Вічний Мисливець розповість, що ж він там бачив, але Курун теж замовк, ніби ні про що цікаве і не йшлося.
— Ну і що ж там, у печері? — знову заговорив Роман, якому теж, мабуть, не терпілося почути розповідь.
Старий ще якийсь час мовчав, потім похитав головою і сказав:
— Напевне, я бачив не все, що можна було побачити. Та й розповідати про неї варто лише легенди. А ходити за ними в Шаманську печеру не треба, їх безліч. Кожне покоління складало свої легенди. Не думаю, що знайдеться людина, котра знає їх усі. Я бачив лише три печери цього підземелля. Але кажуть, що їх тринадцять. І що існує кілька потаємних виходів. От тільки де вони?.. А ще кажуть, що в самих печерах є велетенські прірви. Схилом однієї з них можна спуститися до нижнього поверху печер і потрапити у мереживо ходів. Але кожен, хто наважиться мандрувати ними, обов'язково заблукає і загине. Чув і про те, що в одній з печер, яка має вихід назовні, живе Велика Кіпт— ка. Про цю "кішку" мовиться в усіх легендах. Вона нібито живе там тисячу років і всі тисячу років вважається хранителькою таємниць. Не один мисливець, який насмілювався проникнути в її володіння, загинув від кігтів. От тільки живе там ця Велика Кішка насправді чи ні, цього я не знаю.
— Але ж це можна перевірити, — кажу я. — Давайте спустимося в печеру.
— Звичайно, — підтримав Роман.
— Ви справді хочете побувати там? — недовірливо запитав Вічний Мисливець, трохи помовчавши.
— Так, — відповіли ми майже одночасно.
— Отже, просите мене стати провідником?
— Просимо, — відповів Роман, дещо повагавшись. Ми не сподівалися, що Вічний Мисливець запитає це ось так, прямо, і не знали, як поведеться, почувши наше прохання. — Хіба вам не хочеться побувати там ще раз? Це ж цікаво. А може, насправді ніякої таємниці не існує? Я родом з Карпат. У нас в горах існує безліч ущелин, печер, проваль, про які складено легенди. Але правди в цих легендах не так вже й багато.
— Ну що ж, — спроквола відповів Курун. — Можливо, в Карпатах воно справді так. А в Шаманській печері... Ні, не вірю, що все в тих легендах — вигадка. Кажуть, що через одну з малих печер можна потрапити у Долину Драконів. І що на крутих схилах цієї ущелини є малюнки, намальовані мисливцем Уйчаном, в якого вселився Злий Дух. В інших місцях мені доводилося бачити малюнки на скелях. Чому їх не може бути в Долині Драконів?
— Якщо тільки існує сама долина? — докинув Роман. — Перекажіть, будь ласка, хоч одну з тих легенд.
І потім ми ще довго сиділи на березі річки, і Вічний Мисливець розповідав про мужнього велета Очина, який, не бажаючи скоритися завойовникам, що прийшли з Півдня, з-за Амуру, повів рештки свого племені в печери. Довго він відбивався там зі жменькою своїх воїнів від чужинців. А з настанням холодів вороже військо знялося і, боячись загинути, відступило.
Розповідав і про шамана Кігача, який після смерті старого вождя захопив владу над племенем і довго й жорстоко правив ним, заводячи всіх непокірних до печери, звідки вони вже не поверталися. І про молодого красеня-мисливця Уйчана, який любив малювати вугіллям на каменях. Побачивши якось його малюнки, шаман (це вже був інший шаман, не Кігач) повів його з собою в печеру. І п'ятдесят літ не випускав звідти, примушуючи розмальовувати схили Долини Драконів. А коли художник зовсім зістарівся, шаман нарешті змилостився і відпустив його на волю.
Проте на волі Уйчан провів лише три доби. Рівно стільки знадобилося йому, щоб дістатися свого стійбища, переночувати біля вогне— вища, яке лишилося на тому місці, де була його хатина, і повернутися назад до печери. Там він попросив шамана дозволити йому знову оселитися в Долині Драконів, бо хоче рештки днів прожити, бачачи свої творіння. Але молодий шаман, син того шамана, який привів сюди мисливця, сказав, що це творіння Злого Духа, який вселився в нього. І звелів своїм охоронцям завести художника до печери Великої Кіттт— ки, від пазурів якої Уйчан і загинув.
Розповів нам Вічний Мисливець і про шістьох партизанів, яких він сам, ще хлопчиком, привів до печер, щоб урятувати від карального загону білогвардійців. І подальшої долі яких так досі й не знає.
Сталося так, що карателі притисли невеличкий партизанський загін до Болотяного озера, що величезною, майже тридцятикіломе— тровою підковою огинала селище Еймон. Дві доби партизани оборонялися, залігши на узвишші довкола руїн старообрядського скиту, а потім, на світанку, дев'ятеро останніх вирішили пробиватися через болото до селища. Білі помітили їх відхід і кинулися переслідувати, але з руїн їх зустріли вогнем четверо поранених, що добровільно залишилися прикривати своїх товаришів. Протрималися вони лише півгодини, але все ж таки дали змогу своїм відірватися від переслідувачів. Серед карателів не було людини, яка б знала це болото, і вони змушені були піти в обхід. А партизани пройшли. Але тільки шестеро. Троє загинуло в трясовині. Один із них був знайомий з батьком Аяна Куруна. До його хати він і привів своїх товаришів так, що ніхто більше в селищі не помітив їх появи. Батько Аяна зустрів їх привітно, проте нездужав і в провідники до печери дав їм сина.
Коли хлопчина повернувся до селища, там уже були карателі. Вони запідозрили, що Аян міг провести партизанів до цього таємничого підземелля, проте як не допитували, як не погрожували повісити, провідник стояв на своєму: батько хворий, а я ходив на полювання замість нього. А сам батько теж мовчав.
Навідатися до Шаманських печер Аян з батьком зміг тільки на четверту добу, коли з селища вийшла остання група білогвардійців, які нікого не випускали з Еймона. Проте партизанів вони там не виявили. Гукали, стріляли... Ніхто не озвався. Знали, що загін біляків обшукував печери, й один мисливець з сусіднього села стверджував, що там був бій. Але чим він закінчився, цього ніхто не знає. До Еймона карателі не поверталися.
За одними переказами партизани нібито загинули в бою. За другими — загинули, заблудившись в лабіринтах підземелля. Проте сам Вічний Мисливець не бажав вірити ні тим, ні тим. Він і досі не втрачав надії узнати істину.
...До Hop дана ми поверталися мовчки. Мабуть, тому, що думками були десь там, за гірським хребтом, у страшній Шаманській печері, та
в Долині Драконів, у якій майже все життя прожив художник-нана— єць Уйчан.
Не знаю, як Роман, але я почувався щасливим. Стільки цікавих історій за один день! А головне — Вічний Мисливець погодився провести нас до печери. Ми навіть домовилися, що, коли не буде дощу, то вирушимо в цю експедицію через три дні, у неділю. Тепер я шкодував, що домовлялися не на завтра. Адже чекати доведеться цілих три дні.
11
Повертаючись з батьком із будови, я побачив, що від річки, навперейми нам, біжить Інга.
— Валерко, почекай! — закричала вона. — Почекай, там!.. Розумієш, там!..
Я нічого не зрозумів.