Я відчуваю, що примирення відбулося, і це відчуття заколисує мене втіхою і спокоєм. Коли визнати чесно, вчора я картав себе за легковажність, бо зрозумів, що можу втратити цю дівчину. Втратити, ще й не знайшовши. А лишатися знову самотнім не хотілося.
— Що ти робила в місті?
— Гостювала у двоюрідного брата. Але всього один день.
— І після того порвала з сектою і пішла з дому?
— Це сталося раніше. Батько зустрів мене на станції, бо хотів, щоб повернулася. А ти здалеку до нас?
— З Прикарпаття.
— За грошима?
Ми зустрілися поглядами, і я відчув, що червонію. Найдиво— вижніше, що червонію я саме в тих випадках, коли для цього немає підстав.
— За водою... Сказали, що у Дунаї найсмачніша.
— Може... — невизначено вимовила вона.
Позираю на неї і міркую: добре, що доля занесла мене у цей степ. Вона красивіша навіть за Лізу. Якби я підійшов до такої десь у місті, її стало б дивитися на мою кирпу хвилин на десять. А ця нічого, дивиться...
Справжні сектанти не такі, я певен цього. Молитви накладають на них свій карб. На очі, на посмішку, на обличчя. Але ж і "несправжньою" її не назовет. Молиться ж співає он якої.
— Мій батько вірить, що людина може вознестися на небо не вмираючи.
— Щасливий він у тебе, оптиміст.
— Так вважають усі в нашій секті. Я чула, як він дорікав матері за те, що народила мене, грішницю. А мати плакала і просила прощення. Молоді, каже, були, не знали правди божої, то господь і покарав. Від того часу я боюся батька, як чужого, як свого ворога.
— Батька так боятися не можна.
— Якби не пішла з дому, то зненавиділа б.
Я чомусь не став перечити їй, а розповів про своє село.
Про батьків, сусідів, численну рідню. Серед них трапляються люди побожні, але не такі, як інокентіївці. Віра у них ще язичницька якась, чи що. Рідко навідуються до церкви, і вже мало хто пам'ятає хоч би малесенький уривочок з молитви. Для них святою є наша долина. Гори-заступниці. Дуби над могилами, у яких тече — на селі у це вірить кожен — перетворена на сік кров наших прадідів.
Вони моляться весняному грому, бо за ним приходять перші дощі. І приносять хліб. Мій дід не раз так казали: "Дивися, сину, на тоті краплі. То не вода, то хліб наш. Аби міг, ловив би їх і складав краплина до краплини, немо воскові зернята..."
Але я завжди підсміювався над такою вірою. Бо в поклонінні землі, як і в будь-чому іншому, вбачав людську неміч. А тепер мені видається, що то сила, якої я, мабуть, позбавлений буду на все життя. Моє коріння лишилося десь там, глибоко, в батьківській землі. Мене ж самого життя відірвало, як висхлу билину, при самому корені. Куди прикотить — там і лишуся.
— То хлопці правду кажуть, що ти черствий, Андрію?
— Що?! Ти вже встигла поцікавитися?
— Чула.
— Від Сиротюка?
— Нехай і від нього. Але ж це правда. А ти повинен бути лагіднішим з людьми.
— Хіба я звір? Все це якісь вигадки. Погладь мене по голові і переконайся, що я лагідний, мов ягня.
Я зупинився й справді підставив їй патлату голову. Але вона пройшла повз мене.
— Не треба про це. Я познайомлю тебе зі своїм дідом. З ним цікавіше, ніж зі мною.
17
— ...Дід не любить, коли дерева підрізають. Або вирубують, щоб вони росли рідше. Щовесни він висаджує кущі, і вони проростають, як їм заманеться. Від порога до вирви, що за хатою, і далі до річки. А потім серед дикої порослі садить яблуньки, і від того яблука виростають дичками.
— Дичками?
— А що? Він не любить розмов про сорти яблук. Як не любить і самих яблук, вирощених по садах. Висолоджених, випещених. За кілометр звідси, у долині, є невеличкий лісок. Кажуть, що то здичавілий сад. Дід ходить туди щоосені і повертається з мішком яблук.
— Софіє! — покликав хтось.
— Я, діду.
— Ти аж тепер з роботи?
— Аж тепер.
Старий стояв майже поруч, під низьким розлогим деревом. У темряві вони навіть видалися схожими: дерево і людина. Оранчук поклав руки на покручене віття, і вони теж нагадували гілки.
— Ти затрималася у дівчат?
— Ні, це ми з ним так довго йшли. А чому ви тут?
— Чекаю на дощ.
Ми увійшли до хати. Старий сам розставив келихи і налив з припорошеної сулії вистояного, аж чорного вина.
— Сьогодні знову має піти дощ, — мовив він, дивлячись на келихи. — Земля зсохлася на камінь та й не може родити. Це літо ще й так багате на дощі: третій піде. А земля все одно потребує. За день зсихає.
Ми підняли келихи й випили за дощ. І за дерева...
Господареві було за сімдесят. Але сивина робила його ще старішим.
— Що ти за один, чоловіче?
— Андрій Мадьяр. Працюю бригадиром на будівництві зрошувальної системи.
— Із власної волі приїхав чи надіслали?
— Із власної.
— Добре. Так повелося, що після інститутів до землі лише силою привертають. А знаєшся на селянській праці?
— Та ніби знаюсь.
Брови господаря подалися вгору і там застигли. На якусь мить я відчув себе так, ніби повернувся до рідної хати. Там земля була теж мало не культом і порядність людини визначалася відданістю їй.
— До землі нерадісно приходити, як не знаєш їй ціни, — проказав Оранчук. — Як вона тобі чужа і змалку не висіяв на ній жодної зернини. Але я тобі цим не докоряю.
— І я теж, — тихо додала Софія. І подивилася на мене так, ніби проказала слова великого всепрощення.
— Я сприймаю тебе без докору, таким, яким ти є. І всі так сприймають. Лиш не цурайся людей. Сприйми й нас з усіма гріхами нашими.
Тепер ми випили удвох. За всіх, хто цього пекучого літа прийшов до землі.
— Гримить, — мовила Софія.
Ми усі троє замовкли і чекали грому.
Його все не було й не було.
— Може, мені причулося?
Господар наповнив келихи і підсунув ближче до мене шатковану капусту.
— Звідки родом?
— З Дністра.
— З-під Карпат, напевне? Вимова не наша, не така, як у степовиків. Далеченько... І, напевне, з села. Авжеж, тепер у місті кожен другий з села... Зараз гримне. Тобі, хлопче, ще пощастило, якщо прийшов до землі у такі дощі. Хоч цього року й спека люта, але ж це вже третій дощ. Небо спокутує. Бачить, що люди й без дощів дають собі раду.
— Андрій тут з початку літа, — пояснила Софія.
— Е, приїхати міг давно, а от коли із землею звикся та полюбив її?.. Оранчук підвівся, підняв келих вище своєї сивини і слухав грім.
За ним підвелися й ми і так стояли, аж поки громовиця не вдарила десь зовсім близько. Ніби на сполох.
— Пиймо, — мовив старий.
Проте Софія не випила, а прочинила двері, вже аж на порозі зняла черевики і кинулася під дощ.
На тлі мерехтливого сяйва блискавиць я вирізняю її постать, що видається маревом. Змокла, з розпущеним волоссям, вона не підставляє дощеві руки і не танцює під ним, як то водиться у дитинстві, а покірно приймає на себе прохолодні струмки. Долоні притисла до грудей і застигла у такій позі, ніби просила чогось у дощу і не могла випросити. Це мене розсмішило, і я крикнув перше, що спало на думку.
— Не проси: більшою не виростеш.
— Виросту!
— Виросте, — хитнув головою Оранчук, думаючи про щось своє.
Поки Софія переодягалась у сусідній кімнаті, ми сиділи за столом і говорили про дощ.
— Ми боялися таких злив, — казав я. — У нас землі мало. Поля на схилах гір, то дощі зносять родючий ґрунт у ріку. А як у Карпатах починають танути сніги, бувало, що й ріка з берегів виходить.
— У нас ні. Треба великого дощу, щоб напоїти цей степ. Але не зливи. Краще нехай з півдоби мрячить. Тоді земля вбирає вологу поступово, кожен корінець всмоктує її.
Нечутно увійшла Софія.
Мокре волосся спадає на рожевий светр.
Велика крапля поволі котиться чолом, проте дівчина чомусь не витирає її. Аж мені захотілося підійти до неї прийняти ту заблудлу краплю на свої вуста.
Поглянув на Оранчука і відчув, що червонію.
Старий дивився кудись повз мене, але, однак, соромлюся свого бажання, нібито за ним криється злочин.
— У вас чобіт не знайдеться? Завтра поверну.
— Мої взуєш.
— Але ж там дощ, — натякнула Софія. А той немов оглух. — Ти лишишся у нас, поглянь, що там надворі.
— Певне, що лишиться, — схаменувся Оранчук, аж тепер зрозумівши, що я збираюся піти у Ройлянку. — Ми подивимося на кукурудзу, вона тут метрів двісті від хати. Має ожити, бо вже геть була ви— жовкла перед цими дощами. Стебло зсохлося.
18
Прокинувся з усвідомленням того, що запізнююсь на роботу.
Сів у ліжку, й одразу впали у вічі білі рушники над безликими образами. Тільки візерунки на них геть не схожі на ті, що їх вишивала мати. Напевне, в Оранчуків ці візерунки прижилися ще від їхніх пращурів.
Я швидко одягнувся і зазирнув до сусідньої кімнати. Софи нема. Старий сидить за столом і сотає на самотині свої безконечні думи. Він сидить на тому ж місці й у тій же позі, в якій я залишив його вчора.
Ми привіталися, і старий сказав, що Софія пішла до Кримчаків по вино. У них гарне біле вино, дуже схоже за смаком на "Шабське". Воно здавна вважається кращим на всю округу.
Потім дід зливав мені з великої кварти й оповідав, що поклав собі вибудувати душ, такий, як то вже є де в кого в Ройлянці. Але все ніколи. Він ніби відчув, що торкається найвзразливіших струн моєї душі. Я страшенно люблю майструвати. І цю мою слабкість завжди нещадно експлуатували друзі. Мої канікули минали серед купи заліззя. З ранку до вечора я виправляв "вісімки" на колесах велосипедів, ремонтував мотоцикли або ж порався з електроприладами. Все, що малося на селі зіпсованого, згорілого й побитого, з першого дня моєї появи осідало у нашій старій клуні над самим Дністром, що правила мені за майстерню.
Мій проект був геніальним і простим. Старому довелося пожертвувати двома стовпцями, що мали піти на перекриття літньої кухні. Усе інше компонувалося з "місцевих матеріалів".
Дивитися на будівництво позбігалися сусідські хлопчаки. Шморгали носами, чухали п'ятами скусані комарами ноги і сперечалися, що з того всього вийде.
Я потис руку кожному з них, назвав своє ім'я й тактовно пояснив, що будуємо не ракетодром, а літній душ на два місця. Одне з них належатиме тому, хто знайде більш-менш придатну діжечку для води чи принаймні старі вагани. Коли повернулася Софія, ми сиділи в затінку клена і виглядали гінців. Старий бурчав, що просити в чужих та ще й через хлопців не годилося б. Проте змінити уже нічого не можна було. Обнишпоривши свої двори й погреби, хлопчаки почали шастати по чужих, залучаючи до операції все нових і нових претендентів на вільне місце.