Грюкнули двері сторожки.
На подвір'ї з'явився низенький, кривоногий чоловік з ціпом за плечима.
Якусь хвилину він стояв нерухомо, як мумія, потім обережно підійшов до каната, хотів, мабуть, дзвонити на сполох, але Гарасько підсмикнув канат до себе, і чоловік застиг на місці.
— Це, мабуть, Сидір Книш, — тихо шепнув я Гараськові. — Глянь, як блищить лисина проти місяця і борода чорніє.
Та Гарасько не встиг слова сказати, як сторож присів на місці і закричав на все горло:
— Гей, Митрофане! Даниле! Хтось у церкву заліз! На його крик ніхто не відзивався.
Тоді Сидір кинувся до хвірточки, грюкнув клямкою і сховався за вишнями.
— Мабуть, сусідів скликає, — захвилювався Гарасько.— Тепер кому скрутиться, а нам змелеться...
Справді, через кілька хвилин знов грюкнула хвіртка, і на подвір'ї з'явилося двоє.
Я придивився і впізнав біля сторожа Митрофана Бушлю з косою за плечима.
— Де воно? — голосно запитав Бушля і сховався в пітьмі за сторожкою, мабуть, боявся, щоб, часом, його не примітили.
— Там, на дзвіниці, — сказав Книш. — Не знаю.— один чи двоє.
— Стань сюди, — звелів Бушля. — Будь як на фронті, не підставляй лисини під кулю.
Хоч Митрофан стояв у тіні, проте за плечима в нього було видно косу, що виблискувала проти місяця.
— Погані справи наші, — сказав я. — Повідрубує нам голови Бушля і поставить перед вівтарем, щоб всі дивилися. Та й соромно буде перед піонерами, як дізнаються про все.
— Мовчи, — перебив мене Гарасько. — Може ж вони сюди не полізуть.
Але він помилився. Чути було, як Сидір задзвенів ключами і грюкнув засувом так, що аж дзвіниця затряслася.
— Ідуть, — шепнув Гарасько. — Доведеться нам кудись ховатись.
Чути було, як загупали чоботи по дерев'яних східцях і задзвеніла коса об перила.
— Біжімо і сховаємось на хорах, — шепнув Гарасько, і ми кинулись вниз, назустріч Бушлі й Книшеві.
Поки вони вийшли на другий поверх, ми пролізли крізь розчинені двері на хори і причинили їх за собою.
Тим часом Бушля й Книш підійшли до самих дверей і зупинились перед східцями, що вели до дзвонів.
— Лізь першим, Сидоре, — сказав Митрофан Бушля. — Бо я погано бачу в темряві. Жени його прямо на мене, а я тут тільки махну косою — і голова з пліч покотиться.
— Ні, — перебив його Книш, — краще я тут стоятиму і молотитиму його, як Хома гречку...
Книш засвітив свічку і сказав тихенько:
— Лізьмо разом, бо одного ще може скинути з дзвіниці.
— Ну гаразд, — погодився Митрофан Бушля. — Лізьмо. Знов загрюкали підбори по східцях; через якусь хвилину вони обидва вже були на дзвіниці.
— Біжімо! — шепнув Гарасько і кинувся крізь двері до виходу.
Поспішаючи, ми пробігли одні східці, потім другі і вибігли надвір.
— Все, — зрадів Гарасько. — Тепер ми врятувалися від небезпеки. Тікаймо!
Без відпочинку ми бігли аж до старого вітряка, що стояв край села, з одним крилом. Тут сіли перепочити. Теплий вітер легенько повівав з лугу, гойдав пошарпане крило вітряка, від чого воно так скрипіло, що, здавалось, ось-ось переломиться.
— Добре, що хоч дверей не замкнув Сидір за собою,— сказав Гарасько. — Це б лежали ми пов'язані під сторожкою.
Я мовчав, хотілося додому, у ліжко, бо очі злипалися так, ніби вії були намазані клеєм.
Місяць низько схилився над землею, і довга тінь впала від вітряка, схожа на велетенського чоловіка з піднятою рукою. Праворуч від нас простяглись широкі луки, вкриті сизим туманом, що стелився над землею, і недалечко одиноко темніла височезна москалівська груша. Про цю грушу я чув від бабусі, що посадив її якийсь Устим Гарбуз, коли його забрали в москалі на довгі двадцять п'ять років. Устим так і не повернувся, десь загинув на полі бою, а груша й досі стоїть, найвища з усіх дерев, що є у селі...
Тут ми вирішили почекати ранку, щоб не з'являтись додому перед світом.
Незабаром защебетали пташки на груші, спалахнув край неба на сході, всіяний дрібненькими хмарами, і з-за далеких синіх гір випливло червоне, як жар, сонце...
— Ходімо додому... — обізвався нарешті Гарасько, — скажемо, що були біля Дніпра, рибу ловили.
Біля воріт я зустрівся з бабусею Оксаною. Вона якраз вирядила корову в череду і дуже здивувалась, побачивши мене на дорозі.
— Де тебе цілу ніч носить, халамиднику, — одразу ж накинулась вона на мене і мало не потягла налигачем.
Я сказав, що ходили з Гараськом до Дніпра по рибу, та заблудились, і нечиста сила нас до ранку по болотах водила.
— Снідай та йди по жолуді в ліс, — сказала нарешті бабуся. — Та молись богу, якщо заблудишся...
Після сніданку я взяв мішок, зайшов до Гараська, і ми разом пішли до лісу.
Жолуді ми відклали на потім і спершу облазили всі дупла в деревах біля Гайдамацької балки.
Тут з Гараськом приключилась пригода. Він виліз на стару, зламану вітром осику, засунув руку в дупло. Всередині щось заворушилось.
— Є!—закричав Гарасько.— Мабуть, совенята!
Але витяг з дупла... змїю. З переляку він мало не впав з осики і кинув змію на землю.
На щастя, це був сірий вуж з жовтими вушками на голові. Ми його не вбили, бо пошкодували, але після того по дуплах більше вже не лазили.
Так і день минув у лісі. Надвечір натрусили зелених жолудів та й подалися додому.
Біля нашої криниці зібралися молодиці з відрами і про щось жваво розмовляли між собою.
Згодом ми дізнались про те, що минулої ночі в церкві святі ночували. Хтось чув від попа Іоана, що то, мабуть, були архангел Михаїл і святий Петро, бо відпили вина з чаші, спалили свічку і з'їли святий дарник на ослінчику.
— Мабуть, на небі неврожай, — шепотіла бабуся Оксана. — Треба хоч десяток яєчок віднести їм на вечерю.
— Атож, — пожартував я, — буде неврожай, як святий Ілля витолочив там геть усе своєю вогняною колісницею...
— Що ти верзеш, грішнику! — обурилась бабуся і ляснула мене по губах долонею.
— Як всі розійшлися, бабуся повела мене в хату, дістала з скрині ту саму сорочку, в якій ми ходили святити паскуі на великдеиь, зав'язала яєчок, сала в хустку, і ми знову пішли до церкви.
Цього разу вона весь час тримала мене за руку, мабуть, боялась, щоб не втік, як учора.
Біля церкви вже зібралося чимало прихожан, хто молитись, а хто послухати. Серед них я побачив Гараська, якого мати теж тримала.за руку.
"Хоч би, — думаю, — люди не догадались, що ми і є ті самі святі, про яких стільки різних розмов біля церкви".
Проте на нас ніхто не дивився, бо всі слухали розповідь сторожа і Митрофана Бушлі.
— Я тільки вибіг з хати, — говорив Бушля, — коли бачу — стоїть архангел Михаїл з вогняним мечем біля входу до дзвіниці. В його руці меч горів так, ніби тільки що в гор ні розпечений. Я мовчки перехрестився, — вів далі Бушля,— а потім зайшов у хату і почав молитись...
Люди слухали його, і всі хрестилися. В кожного були вузлики в руках з хлібом, салом і яєчками.
— А я святого Петра мало не потяг ціпом по спині! — твердив Сидір Книш. — Хіба ж я знав, що він завітає до церкви серед ночі?
Як зайшли в церкву, паламар Лука обійшов з мискою всіх прихожан, щоб жертвували для святих, що хто зможе..
Я бачив, як бабуся Оксана дістала хусточку з-за пазухи, розв'язала її і висипала в миску всі монети, які вторгувала на базарі за яблука.
— Бабусю, — не стерпів я, — хіба й на небі гроші такі самі? Невже вони й там потрібні?
Бабуся блимнула на мене очима і поставила на коліна перед Варварою.
Цього разу свята Варвара дивилась не так суворо. Здавалось, посміхалась до мене, ніби хотіла сказати: "Я все знаю, халамиднику, бачила, як ти бродив по церкві серед ночі".
Але не сказала нічого.
Скрипнули врата, і з вівтаря, як завжди, з кадилом вийшов отець Іоан.
— Владико, господи Ісусе, іже неізрєчонного раді твого человєколюбія поклоняємся те раби твої. Ти послав нам, господе, святих своїх, єже даруй нам ізряднєє же святих щедрот твоїх, яко благословен єси во вєкі амінь...
Мені смішно було все це слухати. Хто-хто, а ми з Га-раськом знали, що ото за святі гостювали вночі в церкві. Та й які ми раби?! А для чого ж тоді фашистів розбили?
Бабуся Оксана впала на коліна і почала бити поклони. Потім вона дала мені вузлик і сказала.
— На, дитя моє, віднеси цей вузлик, постав перед архангелом Михаїлом, нехай прощає нам гріхи наші та, може, й мамі твоїй передасть наш поклон на небесі.
Я взяв з рук бабусі вузлик з салом і яєчками і поставив його на тумбочці перед іконою.
Потім бабуся поцілувала плащаницю, і ми пішли додому.
Тепер вона хвалила мене і погладила по голові за те, що вистояв в церкві тихо і не крутився.
В ДАЛЕКУ ДОРОГУ
Швидко промайнули роки за шкільною партою.
Бабуся Оксана вчитись далі в школі мені не дозволила, та й не було зразу після війни в нашому селі десятирічки: велика школа стояла зруйнована.
Тепер бабуся Оксана наполягала, щоб я їхав до Києва. Отець Порфирій улаштує мене в духовну семінарію, де він читає "лекції", сполучаючи цю роботу, як говорила бабуся, із "службою на приході".
Гарасько теж після школи лишився дома.
Якось прийшов він до мене в садок і сказав посміхаючись:
— Ми вільні, як птахи, друже мій, куди схочемо, туди й полетимо. — Він навчився бринькати на гітарі "І шумить, і гуде..." і тепер з нею не розлучався.
Сидіти в садку довго нам не довелось. На подвір'я прискакав на коні бригадир колгоспу і загадав іти гребти й складати сіно на плавнях в копиці.
Діватись було нікуди, довелось взяти вила і йти на роботу.
На сіножаті ми зустріли й інших школярів. Серед них були Ніна й Соня; потім прийшли Дмитро Кроль і Сергій Смола.
Давно скошене сіно було сухе, як порох. Дівчата згрібали його у валки, а ми, хлопці, носили в копиці.
Мені випало працювати разом з Ніною; я дуже зрадів і старався якомога краще показати себе в роботі.
День був теплий і ясний. В небі — ні хмаринки, лише сонце без жалю припікало в спини, від чого всі ми обливалися потом.
Проте Ніна гребла так швидко, що я ледве встигав за нею носити. Щоки її розрум'янились; щоб ніс не загорів, вона приліпила до нього листок подорожника.
Так ми працювали без відпочинку до самого обіду, а потім пішли під густі верби, що росли над сагою.
Ніна дуже захотіла пити. Я повів її до холодного джерела, що текло з-під гірки за молодими дубками. Ми йшли не поспішаючи. Іноді Ніна рвала різні квіти, що попадались між травою, а я підкидав порожню пляшку і ловив її як гранату.
— Де ж те джерело? —— нетерпляче запитала Ніна.