В печері "Святої Магдалини" (збірка)

Закінчили Петро та Андрій семирічку й задумались. Куди податись? Андрієва бабуся та Петрова мати бубонять з ранку до вечора, щоб їхали вчитися до семінарії. Але хлопці про те й слухати не хочуть... Одного разу Петро надибав у газеті об'яву про прийом до хореографічного училища. Загорілися очі в друзів — це, видно, звідти артистів випускають! Обдуривши бабусю й матір — мовляв, згодні, їдемо до семінарії, — Петро і Андрій пароплавом рушають у Київ. Доїхали, знайшли училище. Виявляється, там вчили танцям. Але спочатку треба самим показати, до чого вони здатні. Хлопці так "показали", аж за животи комісія бралась.

Опинилися без грошей на вулиці і тут прибрав їх до своїх рук отець Порфирій. Тяжкі часи довелося пережити друзям у Печерській лаврі. Якби не відважні дівчатка Ліля й Оля, з котрими вони познайомились на пароплаві, хтозна, як склалася б доля Петра і Андрія...

ПЕРШИЙ ГРІМ

Наше село хоч і було зруйноване і напівспалене фашистами, проте пташки не забули про нього.

Одного теплого весняного ранку на нашій старій груші взялися висвистувати шпаки. Вони раз у раз шмигали в круглі дверцята шпаківні, яку я побудував для них ще взимку; іноді злітали на землю, збирали суху солому, пір'я і несли все це в своє гніздечко.

Ліворуч від саду простяглась широка левада, вся затоплена водою. Тут подекуди жовтіло раннє латаття, серед його круглого листя по коліна у воді бродили чорногузи.

На старих обрубаних вербах зеленіло ніжне листя, а лози схилились до самої води і мили в ній свої пухнасті котики...

Була неділя. Після сніданку мати взяла вила і пішла на поле розкидати гній, а бабуся Оксана лишилась зі мною і почала мити посуд.

— І чого його йти у святу неділеньку, — бубоніла вона собі під ніс. — І так бог уже розгнівався на нас, що одвернулися від нього...

В хаті мені сидіти не хотілося. Я взувся і побіг до болота. Тут скинув свої старі чобітки, ступив у воду і тільки хотів зірвати жовту квіточку, як біля самої руки раптом щось так булькнуло, що оббризкало мені все лице і груди. Переполоханий, вискочив з води і лише тоді помітив велику щуку, що попливла геть від берега.

— Гей, Андрію! — почув знайомий голос Петра Потіпаки. — Іди сюди, гайда на човні кататись!

Я кинувся до нього і побачив на траві новеньке весло, а серед латаття і човен.

— Сідай, — сказав Петро, — попливемо аж на ставок, може, щуку впіймаємо.

Я плигнув у човен. Петро зіпхнув його, вскочив сам через борт, і ми рушили понад лозами до ставу.

Інколи зустрічали водяних пацюків; серед кущів зігнали кілька болотяних курочок з червоними цятками на лобиках і навіть натрапили на цибатого журавля, що сховався в очереті.

Потім Петро повернув човен праворуч, і ми опинились на ставку. Він широко розлився. Мені стало страшно, коли побачив, як в глибині за товщею води зникло дно. Повз нас пропливла якась рибка, мов золото, виблискуючи проти сонця боками. Петро раз у раз закидав гачок з живцем, щоб упіймати щуку.

Проте наловити риби нам так і не вдалося. З півдня раптово повіяв теплий вітер, небо затягли хмари. На ставку знялися хвилі, човник почало підкидати, і, щоб зовсім не перекинуло, Петро повернув до берега.

Став накрапати дощ, і нам довелося швидко витягти човна на берег і тікати у хату.

Та ось все небо, як золота стрічка, оперезала блискавка; гримнув грім так зненацька, що я впав з переляку.

Петро голосно засміявся, перескочив через мене і зупинився.

— Що, покалічило тебе? — спитав здивовано, але, коли я підвівся, побіг далі.

— Ех ти, боягуз! — кинув Петро на бігу. — Грому злякався, а що б ти робив на війні, серед бомб і снарядів?

Я мовчав. Справді, мені було трохи соромно перед ним, проте я біг, аж поки не сховався від грози в нашій хаті. Петро теж заскочив до нас. Він скинув мокру кепку, вдарив

нею по коліні. З наших облич, як разки скляного намиста, котилися великі дощові краплі.

Бабуся якраз витягла з печі хліб, побризкала його водою і, виклавши на столі, прикрила рушничком з червоними півниками.

Ми з Петром мовчки сіли біля вікна і задивились на далекі торф'яні болота, що під зливою здавалися морем.

— Глянь, що робиться, — показав очима Петро. — Добре, що ми встигли сховатися.

Знов гостра блискавка затріпотіла на небі. Бабуся перехрестилась спершу сама, потім почала хрестити вікна, піч і двері...

Дощ не вщухав. По вікнах косяками стікала вода, а грім гримів і котився по небу, ніби й справді святий Ілля розгулював по ньому на своїй вогняній колісниці.

Згодом над обрієм почало прояснятись, затанцювали бульбашки на дощових калюжах. Хмари швидко пливли, ніби від когось втікали, а за ними голубіло чисте весняне небо.

Та ось з кінця хмари вихопилася блискавка і, мов стріла, врізалась в землю. В повітрі щось тріснуло, і все затремтіло;

Ми кинулись од вікна. Страшний удар грому струснув усю хату.

Бабуся побіліла від страху і тихо зашепотіла губами...

Незабаром все вщухло. Знов заблискотіла вода проти сонця і защебетали пташки на деревах.

Гроза пішла на північ, за Дніпро, і грім тепер було ледве чутно.

Ми знову подалися на берег, вихлюпали коряком з човна воду і попливли в глиб торф'яного болота.

Навкруги було тихо, вода, як дзеркало, відбивала в собі і зелені верби, і густі лози, всіяні котиками, і далекі сині гори, що здіймались над горизонтом...

В дальніх кар'єрах ми впіймали дві щуки, потім зазирали в дупла старих пнів, що стирчали з води серед болота.

Додому повернулись лише надвечір, як сонце скотилось по синіх горах і сховалось за ними.

— Глянь, що там робиться? — скрикнув Петро і показав на наше подвір'я, де юрмились люди.

Дехто виходив з сіней засмучений і заплаканий, інші поспішали в хату.

— Справді, що там? — здивувався я і відчув, як серце моє так стиснулось в грудях, що, здавалось, зовсім перестало битися.

"Може, бабуся Оксана померла? — промайнуло в голові. — Адже вона дуже часто хворіла..."

Якусь хвилину ми стояли як скам'янілі, а далі зірвались з місця і вихром помчали до хати.

Тут, глянувши на лаву, я все зрозумів і затерп на місці.

На лаві лежала моя мати, біля неї на столі блимала свічка; хтось читав молитву.

Чорні коси материні майже ховалися між квітами; на білому покривалі блищали маленькі ангели з крильцями — їх бабуся Оксана берегла для себе і ховала в скрині...

В хаті повно людей. Всі мовчазні, засмучені, говорили між собою пошепки.

— Що з нею?— здивовано запитав Петро в своєї матері, що стояла тут же, мокра від дощу і заплакана.

— Убило громом, — тихенько відказала вона і витерла сльози.

Я кинувся до ліжка, впав на подушку і гірко заплакав.

Крізь плач я чув, як жалібно, уже охриплим голосом тужила бабуся Оксана і примовляла різні слова, від яких в мене розривалося серце.

Я теж плакав, заривався в подушку, але підійти близько до матері боявся.

Лише пізно ввечері, коли Петрова мати, Пріська Потіпа-чиха, забрала нас обох до себе додому, я трохи вгамувався.

Страшно було подумати, що матері немає і ніколи вже не буде... Від цих думок в мене заболіла голова, і я ліг спати.

Другого дня на подвір'ї в нас зібралися люди.

Чоловіки взяли труну на плечі, вийшли на вузеньку вуличку, що вела до кладовища...

На кладовищі я побачив глибоку яму, біля якої поставили труну. Голова колгоспу, Василь Терешкович, виголосив прощальну промову. Сам він був без руки, у військовій гімнастьорці і так говорив, що в мене знов закапали сльози.

Дід Онисько і Мусій Личак забили віко цвяхами і обережно на вірьовках опустили труну в землю.

Незабаром біля ями з'явився піп отець Іоан. Він читав молитву і махав кадилом, з якого курився сизий димок і стелився по сирій землі, яка сховала матір мою на віки вічні...

Надворі вже починало сутеніти, коли ми повертались додому. А мама залишилася там.

Я не стримався і озирнувся.

На могилці проти вечірнього неба білів високий дубовий хрест, і вітер гойдав на ньому рушничок, яким пов'язала його бабуся Оксана.

йшла вона поряд з отцем Іоаном, збезсиліла, змарніла. Видно було, що ледве переступала.

її підтримували з одного боку церковний сторож Сидір Книш і з другого — отець Іоан, теліпаючи своєю рясою. Чути було, як він, втішаючи бабусю, показував рукою на небо. Мабуть, говорив, що там, в царстві небесному, живе тепер її душа...

Дома я протиснувся між людей, що стовпились біля порога, і зліз на піч.

Бабуся Оксана разом з Пріською почала подавати людям вечерю.

На покуті блимала лампадка; під нею примостився отець Іоан, поруч нього—Сидір Книш і Мусій Личак. Коли всі розсілись, бабуся Оксана налила чарки; отець Іоан перехрестився і взяв з миски з солодкою водою шматочок хліба. За ним повторили це всі і поклали ложки перед собою.

— Со святими упокой, Христе, душу раби твоєї Варвари, ідєже нєсть болезнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жізнь безконечная, — прочитав молитву отець Іоан і випив чарку з горілкою.

— Царство небесне їй на тім світі, — пробурмотів і Сидір Книш. — Хоч вона в бога не вірила і до церкви не ходила, та господь милостивий... — Він теж підняв чарку і випив.

Якийсь час всі вечеряли мовчки.

Я підпер щоки руками і не зводив очей з отця Іоана. Він сидів на покуті, як привид, весь в чорному, з хрестом на грудях.

Після другої чарки, яку піднесла йому Пріська Потіпачиха, він повеселішав і сказав тоненьким співучим голосом:

— Яка хороша закуска, та жаль, що в мене лише один зуб в роті...

Бабуся Оксана весь час переставляла миски ближче до нього, примовляючи: "їжте, батюшечко, їжте на здоров'я". Далі сіла за стіл, важко зітхнула і заплакала.

— Скільки я говорила їй, — мовила крізь плач, — не бігай, Варко, в неділю на роботу, сходи хоч раз до церкви, помолись богові за спасіння душі, та хіба ж послухала! В церкву не ходила, ікони надвір повикидала. Каже: "І без бога обійдемось". От і обійшлася... Скільки людей було на пблі, а тільки її влучило. І він теж не вірив богові, — кивнула бабуся на великий портрет мого батька, що дивився на всіх із стіни, був він у військовій формі з орденом і медалями на грудях.

— Не вірив, — вела своє бабуся, — та й поліг на війні. Може, і його там громом вбило, та тільки написали, що бомбою з неба.

Всі їли мовчки і слухали.

— Ой діти, діти, — крізь плач промовляла бабуся Оксана. — Хоч би цей, — кивнула на мене, — не одвернувся від бога, щоб і його не покарала сила божа своєю десницею...

— Доглядайте, Оксано, доглядайте хлопця, — перебив її отець Іоан,— водіть до церкви, хай молиться, не буде-бо місця для невіруючих на землі сій...

— Так, так, — плямкаючи, додав Сидір Книш.