На очах виступили сльози. Глянув я на Гараська і побачив, що він теж щось шепоче і плаче.
В цей час тихо відчинилися врата, з вівтаря вийшов отець Іоан з кадилом і хрестом у руці.
Він глянув на Гараська, що, стоячи на колінах, обливається сльозами перед богородицею, і підійшов до нього, проказав якусь молитву і спитав:
— Чого плачеш, сину мій,— істинного бога от мраку гріховного взиваючи?
— У мене коліна болять, — сказав Гарасько і витер сльози долонею.
Дехто з прихожан посміхнувся.
Тоді отець Іоан підніс йому хреста до губів і велів стати на ноги.
Гарасько мовчки підвівся, глянув на мене і ледве помітно моргнув бровою.
І саме в цей час біля входу крізь розчинені двері ми побачили Ніну і Соню з нашого класу. Гарасько побілів.
Я теж захвилювався, аж піт виступив на лобі, хотів підійти до нього, але мене спинила бабуся Оксана. Вона розгорнула білу хусточку і дала тоненьку, як олівець, воскову свічечку.
— На, дитя моє, постав перед святою Варварою за свою покійну матір Варю, а ось цю, більшеньку, — шепнула вона, — постав перед Миколаєм-угодником за свого батька Миколу.
— А за дідуся Кирила? — запитав я.
— А за нього не треба, — гнівно сказала бабуся. — Бо ще й сюди нечисті душі позлітаються. Він був такий п'яниця, — бубоніла вона, — що й на тім світі знайде горілку. Мабуть, уже пропив і те, в чому його поховали...
Я запалив свічки і поставив одну перед Варварою, а другу — перед Миколаєм-угодником.
На мене зиркнув Гарасько і показав очима на двері. Як і раніше, там стояли Ніна і Соня. Біля них з'явились Митько Кроль і Сергійко Смола.
— Ти бачиш? — сказав Гарасько. — Це вони нас шукають. Давай сховаємось, поки не зайшли сюди всі разом.
З цими словами він смикнув мене за рукав і потяг за собою.
— Лізь сюди, — шепнув тихенько і відхилив маленькі дверцята під криласом.
Я спершу не наважувався, але згодом пригнувся і проліз в темряву.
Гарасько поспішив за мною і зачинив обережно дверцята за собою.
— Тепер лежи і не ворушись, — шепнув мені на вухо,— бо паламар, здається, бачив, як ми сюди залазили.
Чути було, як над головою човгали по дошках люди, що стояли на криласі. Гарасько тим часом відшукав широку щілину між дошками збоку, і ми почали туди зазирати, чи не видно учнів.
Мені було видно святого Миколая і свічку біля нього, але дівчата й хлопці не появлялись. Мабуть, вони в церкву заходити боялись і чекали нас біля виходу.
Незабаром заспівав хор "Пресвятую богородицю", спершу тихо, потім гучніше, і нарешті Митрофан Бушля так заревів, що забряжчали вікна і погасла свічка біля Миколая-утодника.
Я знов зазирнув у щілину і побачив біля колони бабусю Оксану. Вона стояла на колінах, як і всі інші прихожани, і била поклони.
Та ось вона повернулась до криласу, глянула на щілину і перехрестилась. Мабуть, подумала, що на неї дивляться всевидющі очі.
— Глянь! — шепнув Гарасько. — Прийшли аж сюди хлопці й дівчата,
Я глянув і відсахнувся. Зовсім близько біля криласу стояли Соня й Сергійко Смола. Соня виставила кінчик язика і лукаво поводила очима по всій церкві, видно, когось шукала...
— Все ясно, — сказав пошепки Гарасько. — Добре, що ми сюди сховалися.
Поступово співи стихли. Отець Іоан прочитав якусь молитву, і знов на криласі заспівали.
Ми з Гараськом не зводили очей з Сергійка й Соні, які, ніби навмисне, стояли біля самого криласу.
— Скільки ж нам доведеться тут лежати? — сказав я пошепки. — Уже вії чомусь злипаються.
— І мене теж на сон хилить, — сказав Гарасько. — Але-виходити зараз неможливо.
І знов ми посхиляли голови на коліна.
Не знаю, чи то гудіння хору, чи монотонна молитва отця Іоана нас приспали.
Невідомо, довго ми сиділи так чи ні, бо Гарасько розбудив мене лише після того, як всі молитви давно скінчились і тільки нас двоє під криласом лишилося.
Спросоння я хотів мерщій скочити на ноги, але вдарився головою об поміст і сів на місце.
Тоді Гарасько мовчки відчинив дверцята, і ми вилізла з-під криласу.
Холодне світло місяця пробилось крізь вікно і впало на величезну бороду Івана хрестителя. Перед ним по коліна у воді стояв Ісус Христос і притискав руки до грудей; мабуть, вода в річці була дуже холодна.
Праворуч, в кутку, мерехтіли очі святого Луки.
Перед собою він тримав розгорнуту книгу, ніби хотів щось написати в ній пір'їною, але йому заважала темрява.
— Ой, мені страшно, — шепнув я до Гараська і мало не заплакав.
— То йди додому, — спокійно сказав Гарасько, ніби не знав, що всі двері в церкві були позамикані.
— А що ж тепер будемо робити? — запитав я.
— Не знаю, — відповів Гарасько. — Доведеться, мабуть, сидіти аж до суботи, поки знов церкву відчинять.
— А їсти що будемо? — розхвилювався я.
— Як — що?— здивувався Гарасько.— Божим духом житимемо, як і всі святі живуть...
Я ще раз глянув спідлоба на Луку і завмер від страху. Мені здалось, що той поворухнувся.
— Давай краще сховаємось під крилас, — сказав я пошепки. — Там не так страшно.
— Ні, — заперечив Гарасько. — Треба нам шукати виходу, бо я чув колись від матері, що рівно о дванадцятій ночі всі святі в церквах починають вечеряти.
— То, може, й ми разом з ними повечеряєм, — пожартував я.
Але Гарасько нічого не відповів, лише посміхнувся.
Раптом в одному кутку щось так голосно запищало, що ми з переляку мало не попадали.
Тим часом на середину церкви вибігло щось маленьке, з пухнастим хвостиком, схоже на кошеня, глянуло на нас і сховалось в вівтарі.
— Це куниця, — сказав Гарасько. — Ми ловили їх колись пасткою з хлопцями тут, біля церкви...
"А може й не куниця", — подумав я і відчув, що ноги мої чомусь самі підгинаються в колінах, ніби вони були виліплені з пластиліну.
Гарасько підбадьорював мене.
— Не бійсь, — говорив тихенько, — крім нас і куниць, тут нікого більше немає...
Потім він підійшов до вівтаря, крадькома відчинив бокові двері, озирнувся до мене і сховався в пітьмі, як привид.
Я теж прокрався понад стіною і проскочив за ним всередину.
Серед вівтаря стояв престол, покритий золотою парчею, на ньому блищав мідний хрест з розп'яттям, поруч лежали святі книги. В кутку на трикутній тумбочці ми побачили сірники й воскову свічку. Гарасько запалив один сірник і переніс вогник на свічку.
На великій іконі, що стояла на покуті, ми побачили голову Ісуса з терновим вінцем на лобі. З-під нього спливали червоні краплі крові, неначе вони ось-ось покотяться по блідому обличчю і впадуть на білу скатерку...
Гараська це, видно, не цікавило. На ослінчику лежали білі шматочки проскури і щось червоне в сулії.
— Бери їж — це хліб, — шепнув Гарасько і сам почав їсти.
Я спершу боявся брати, — що буде, як дізнається бабуся й отець Іоан? Але побачив, що Гарасько їсть, теж кинув у рот кілька шматочків білого хліба.
— А це ж що? — поцікавився Гарасько сулією.
Підняв її обома руками, ковтнув кілька разів і посміхнувся.
— Ой, яке солодке! — скрикнув голосно, навіть забув про страх, і передав мені сулію.
Я теж випив кілька ковтків і облизався. Потім Гарасько знов сьорбнув, і ми по черзі випили майже половину сулії.
Мабуть, це було вино, бо згодом у мене зашуміло в голові і здалося, що на іконі стало дві голови в Ісуса...
Тепер ми почували себе веселіше. Гарасько навіть взяв попову кадильницю і тихенько заспівав, як отець Іоан: "Алілуя, алілуя, алілуя".
Згодом свічка замигала й погасла.
Ми вийшли з вівтаря і вирішили пошукати виходу. Як і раніше, скрізь панувала мертва тиша. Місяць повернув на захід, і зникло бородате обличчя Луки, лише рами на іконостасі виблискували тьмяною позолотою.
За кілька хвилин ми оглянули всі вікна в церкві, чи немає, бува, де-небудь великої дірки серед гратів, але всі надії наші були марні.
Потім спробували відчинити двері, може, забув їх замкнути кривоногий сторож Сидір Книш.
Але жодні з них від наших зусиль не ворухнулись. Видно, вони були позамикані на великі засуви.
Довго ми ще блукали по церкві, облазили всі куточки, хотіли зірвати одну дошку на підлозі, та на це в нас не.вистачило сили.
Було вже далеко за північ, як Гарасько помітив, що високо на хорах двері трохи відхилені. На них якраз впало проміння місяця, що відбилось від ікони святого Феодосія.
— Лізьмо нагору, — шепнув мені Гарасько і послинив руки, щоб краще було держатись.
Стовпи, що підпирали хори, були дуже слизькі, бо пофарбовані олійною фарбою; проте ми видерлись по них, як кошенята.
Справді, двері тут були не замкнуті і вели в дзвіницю.
Обережно ступаючи серед різного мотлоху, ми натрапили в темряві на круті східці. Тут перепочили трохи і прислухались. Навколо було тихо, лише іноді за облицьовкою пищали кажани.
Піднялись по східцях нагору і через кілька хвилин були у самій дзвіниці.
Гарасько глянув на дзвін і посміхнувся:
— Ой, та й великий же він який! —— скрикнув пошепки.— Що, коли б таким у школі дзвонили?!
— Тоді можна спокійно спати дома, — пожартував я,— почуєш навіть, коли урок починається.
Ми мовчки підійшли до вікна, в якому не було ні рам, ні шибок, і стали біля поручнів.
Село розкинулось перед нами, як на долоні.
Далеко за болотом біліли хатки проти місяця. Серед них я впізнав і свою, що, мов грибок, тулилась під старою сосною.
Гарасько теж стояв мов зачарований і милувався високими тополями, що росли біля Захарківської криниці. За ними ховалась його хата, старенька, як і наша, з лелечим гніздом на гребені.
Навкруги було тихо і спокійно. Спали люди, спало село, стомлене денним гомоном.
Та ось в одному віконці блимнуло світло.
— О! — сказав Гарасько. — Зараз щось буде в Дудаківській хаті.
І справді, не минуло й хвилини, як з хати, мов кінь, вискочив старий Федір Дудак, а за ним Христя Дудачиха.
— Стріляй! Стріляй, чого ти очі витріщив! — закричала вона. — Нажени йому пшона повну потилицю!
— Бах-бах! Бах-бах, — почулося від хат, і кругом зґвалтувались собаки.
— Ти куди стріляєш, іроде! — закричав через дорогу Мусій Личак. — Всі вікна посипались від дробу.
— А я пшоном стріляю, — скрикнув Дудак. — Цілу ніч кавуни стережу, і покрали холери.
— Добре, що ми тут сидимо, —шепнув Гарасько. —А то подумали б, що ми вкрали кавуна в Дудачихи...
Незабаром все стихло. Люди, що повискакували з хат, порозходились досипати ніч, тільки місяць лишився в небі та старий Федір Дудак на городі.
Гарасько важко зітхнув і сів на дзвонаревім стільчику, що стояв під стіною.
— Як же нам вибратись звідси? — сказав тихенько він.— Хіба спуститись по канаті?
— По канаті? А як перерветься?
— А ми зараз попробуємо, чи кріпкий, — сказав Гарасько і взявся за канат.
Я теж вхопився обома руками, щоб допомогти йому.
— Ну, — скомандував Гарасько, — раз, два — тягни! Ми з усієї сили смикнули за канат і так дружно, що мало не відірвали його від дзвонового язика.
Язик хитнувся, і дзвін так бевкнув, що я з переляку затулив вуха долонями.
В усіх дворах знов завалували собаки.