— Колись ми там риби цілий кошик наловили...
— Пам'ятаю, — сказав Петро. Ми ще пригадали той незабутній день, коли зібралися в далеку подорож до невідомих земель, і коли б не Мусій Личак, то були б, мабуть, аж на Північному полюсі. Він тоді перехопив нас з човном на рстрові та й привіз додому...
Отак за розмовою ми непомітно прийшли до школи. На подвір'ї вже метушились учні з різних класів, підкидали кольорові прозорі міхури і галасали, як граки напровесні.
І не гадали ми, що звістка про те, що нас охрещено, вже встигла облетіти село.
Тому, як тільки побачили нас учні, то відразу ж накинулись, обступили з усіх боків і кричали, як несамовиті:
— Гарасим — сучий син... Данило — собаче мило...
У цей час із школи вийшла піонервожата. Вона забрала нас з Гарасимом і повела в учительську.
Тут ми розповіли, як нас похрещено, а я ще згадав і про те, як Мусій Личак кинув мене в холодну воду вниз головою.
Вчителі сміялися, слухаючи розповідь.
Директор теж посміхнувся, але тут же замислився. Я посмітив, що він був смутний і стривожений.
Того ж дня після уроків було скликано піонерські збори.
Виступали учні з нашого класу. В мене чуб став сторч, коли почув, як нас критикували й сміялися.
Але Петро пригнувся над партою і зашепотів до мене:
— Лають якогось Петра Потіпаку, а я Гарасим...
Не знаю, чи він жартома говорив це, чи, може, й справді повірив, що він уже не Петро.
Проте мені було дуже боляче.
"Краще зовсім не називали б мене ніяк, — думав я. — •Тоді всі тільки дивилися б на мене й мовчали..."
Ми вже думали, що збори кінчаються, але до столу вийшов піонер Митя Кроль.
— Друзі, не місце таким ганебним вчинкам в нашій піонерській організації, — сказав сердито він і почервонів, як галстук. — Я теж нехрещений, до церкви не ходжу і не піду ніколи, тому пропоную виключити їх обох з піонерської організації... Таким, як вони, не місце серед нас, — не вгавав Кроль. — Тож нехай ідуть собі до церкви і б'ють поклони перед святими.
Коли він сів, збори закінчились. З піонерів нас не виключили, бо ми дали слово, що до церкви більше не підемо.
Дома я про все розповів бабусі. Вона похитала головою і насупилась.
— Так і мати твоя колись мені говорила, поки й бога забула. Тепер бачиш, ми її поховали...
— А що ж мені робити? — спитав я. — Адже в школі мені життя немає, всі сміються, дражнять і відвертаються.
— Гаразд, дитя моє, — погодилась бабуся Оксана. — Носи поки що галстук, а потім хрестик надінеш. Коли ж мене слухати не будеш, то я помру, — сказала вона і заплакала.— Моє серце вже оніміло, — говорила вона крізь сльози. —І діти бога відцурались, і внук бреде тією ж дорогою...
Я стояв серед хати і не знав, що робити. Знов гіркота здавила горло, і я теж від сліз не втримався.
На покуті сиділа матір божа з дитям на руках, дивилась на нас, і мені чомусь здалося, що вона теж плаче разом з нами.
— Бабусю, — сказав я нарешті, — молитися дома будемо, до церкви більше не підемо.
Бабуся важко зітхнула, але нічого не сказала.
Я сів на лаву і обхопив голову руками.
І пригадався чомусь мені один далекий день, як покійна мати одягла мене в усе новеньке, бо почула, що мене прийматимуть в піонери. Вона навіть сама галстук мені пошила з червоного шовку і значок піонерський купила. Навіть бабуся Оксана молилась тоді, щоб мене прийняли в піонери...
Та ось вона підійшла до мене і погладила по голові рукою.
— Не журись, дитя моє, — сказала вона тихим голосом, — будеш дома молитись, поки школу закінчиш, а потім поїдеш до отця Порфирія в Київ. Він людина свята і не дасть душі твоїй марно загинути на цьому світі... А тепер не плач, дитя моє, це нечиста сила вселилась в господу і каламутить душі наші, — бубоніла вона над вухом. — Ставай краще перед іконою, помолись бозі та будемо обідати.
Я взявся за галстук. Хотів скинути, та рука не звелась.
Сльози рікою полились з моїх очей. Я дивився на ікону, а бачив свою маму, це вона держить мене на руках і втішає, щоб не плакав...
Після того, як відбулись піонерські збори, в хату до нас, крім Петра, ніхто більше не заходив. Та й у школі нас усі відцуралися. Навіть Ніна Приймаківська, яка завжди любила бігати .зі мною на луки по квіти, тепер обминала нашу хату і в класі до мене ніколи не підходила. Згодом почали нас дражнити апостолами і братами во Христі.
Єдиним другом в мене залишався Петро.
Одного разу я з хлопцями нашого класу грався в лісі, і раптом всі вони неначе провалились під землю. Втекли від мене! Я прийшов додому і з сльозами розповів про все бабусі.
Вона відповіла:
— Не плач, дитя моє, Ісуса Христа теж не любили книжники і фарисеї, бо не знали, що бог поставить в сяйві сонця оселю свою. А тепер ми підносимо до нього душі наші і молимось йому повсякчас, бо змаліла істина, як говорить отець Іоан, між синами людськими. Блаженні на сім світі лише ті, дитя моє, хто оберігає правду несхибно… Плакати не треба, Ісус терпів муки за нас, а ми перетерпимо за нього. А зараз молись богу, бо чуєш — до церкви дзвонять, і тобі на душі полегшає.
Я обернувся до ікони, але слова молитви втекли від мене. Як це я буду молитися богові, якого, може, й на світі немає? І почав читати вірш Тараса Шевченка — його я вивчив ще з мамою; тільки тихо, щоб не почула бабуся.
По діброві вітер віє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу...
Після "молитви" мені трохи одлягло від серця, розвіялися тяжкі думки...
До нас почав учащати директор школи і довго розмовляв з бабусею, скликав сусідів і говорив, що бога вигадали самі люди, щоб їм було кому поклонятись, і що світ весь тримається не в божих руках, а на законах природи. Поки я слухав директора, то вірив, що бога немає.
Коли ж залишався з бабусею, дивився, як плакала вона перед іконою, як згадував маму, котру вбило громом за те, що не вірила в бога, і татка, вбитого на війні за ту саму про вину, то в голові в мене все починало мішатися. Я не знав, кому вірити: вчителям чи бабусі.
Так і зависли ми з Гараськом між двома силами. Спочатку борсались, а потім і незчулись, як обплутали нас з усіх кінців молитвами, як мух павутиною.
Як і бабуся Оксана, Гараськова мати після смерті чоловіка теж почала "денно і нощно" молитись в церкві і дома за спасіння душі його на тім світі і ще більше боялась, щоб і Гараська не покарала сила божа за батька.
Гарасько був старший за мене на два місяці, проте був набагато вищий. Чуб на голові в нього покрутився так, як на барані вовна; і брови мав розкішні, широкі, як два серпи.
Очі в нього були чорні, мов стиглий терен, а вуха великі, незграбні, ніби наспіх автогеном приварені.
В школі ми завжди сиділи на задній парті, щоб можна було сховатись в разі потреби від очей вчителя за чужими спинами. Найчастіше це було на уроках математики, яку я знав точно так, як і Гарасько. Лише на контрольних роботах ні мене, ні Гараська ніколи не побачиш на своєму місці. Обидва ми пересідали в різні кінці класу, щоб можна було в когось переписати задачку.
Гарасько навіть сердився на Архімеда, думав, що то він вигадав кляту математику.
Словом, нас обох ніби одним миром помазали.
НІЧ СЕРЕД СВЯТИХ
Була середина літа. Вже давно почалися канікули, І ми з Гараськом бігали в колгосп на роботу.
Іноді збирали городину, іноді пасли худобу з колгоспними пастухами.
Якось я прийшов додому і зустрів бабусю Оксану біля воріт. У руках вона тримала гвоздики й чорнобривці, втикані головками маку, а сама була в новій білій сорочці, вишитій великими квітами на вуставках, і в зеленій керсетці.
— От і добре, що ти вчасно прийшов, — сказала бабуся, — вдягай сорочку та підемо до церкви.
— Бабусю, що ви говорите! — здивувався я. — Ми ж домовились, що я дома молитимусь!
— Ні, дитя моє, — заперечила бабуся Оксана, — сьогодні маковія — такий день, що треба обов'язково йти до церкви...
Від цих слів я аж похитнувся, ніби мене вдарили по голові довбнею. Адже ще весною ми дали слово піонерам, що до церкви ходити не будемо, а тут знов те ж саме.
— Бабусю,— почав я благаючи,— нам говорили, що дітям ходити до церкви суворо забороняється.
— Це хто сказав? Отой кривий качур-учитель природознавства? — спалахнула бабуся. — Та він же сам ходив колись до церкви і бив поклони перед всіма святими, як був маленьким.
— Ні, це Дмитро Степанович. Він також говорив, що святий Ілля не їздить на вогняній колісниці по небу, все це попівські вигадки.
— Ну-ну, вигадки, — насупилась бабуся, — а хто ж тоді, по-твоєму, вбив твою маму?
— Не знаю, — кажу, — мабуть, електрика, бо, говорив Дмитро Степанович, під час грози вона виникає в повітрі.
— Сам він лектрика, — буркнула бабуся, а потім вхопила мене за руку і потягла за собою.
Незабаром серед старих тополь показалась уже знайома церква. Проти вечірнього сонця виблискували її золоті хрести, а над ними кружляли в повітрі чорні граки і лелеки...
Дорогою до нас приєднались ще дві бабусі, а згодом і Пріська Потіпачиха з Гараськом.
Як і бабуся, вона була в білій сорочці, вишитій червоними ягідками, і в новій керсетці.
Гарасько глянув на мене і посміхнувся. Одна брова в нього підскочила так, ніби її хтось смикнув за ниточку.
Говорили сусіди, що бровами Гарасько був дуже схожий на свою покійну бабу Лукію...
Він був босий і, мабуть, десь перебрів калюжу, бо ноги були такі чорні, ніби він йшов у черевиках.
Незабаром прийшли до церкви. Бабуся Оксана тричі перехрестилась і шепнула мені у вухо:
— Хрестись і ти, дитя моє, — і показала вгору, де над самим входом в золотому трикутнику було намальоване чиєсь око. Я вже давно бачив його і тепер, коли глянув, всередині в мене все чомусь відразу похолонуло. Здавалось, що ми ось-ось опустимось кудись на віки вічні. — Хрестись, — ще раз шепнула бабуся, і ми зайшли всередину.
В сизому димку блищали свічки й лампадки і так пахло воском і ладаном, що я навіть затулив носа долонею.
"Недаром його й чорти бояться", — подумав я і чхнув на всю церкву.
Бабуся Оксана зиркнула на мене скоса, потім дістала хусточку, витерла носа мені і перехрестила. Я задер голову і високо під куполом побачив намальованого великого бога з розпростертими руками, ніби й справді він тримався в повітрі.
З грудей його звисав довгий ланцюг, на якому було прикріплене панікадило.
Бабуся Оксана штовхнула мене легенько в бік, щоб не задирав голови, і підвела до святої Варвари-велико-мучениці.
— Молись, дитя моє, за свою покійну матір Варю, — шепнула мені у вухо, — нехай бог простить на тім світі її согрішіння перед богом і нехай слобонить од вічних мук і вогню гієнського...
Я тихенько почав молитись, але, згадавши, що, може, бога й немає, замість слів молитви зашепотів Шевченкового вірша:
Сидить козак на тім боці,
Грає сине море.
Думав, доля зустрінеться —
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
На той бік ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами...
Жаль мені стало цього козака, жаль і себе.