Як угледів таке диво дід, то де й хміль дівся! Кинув свою пукалку в сніг і так дременув, що й валянок загубив у лісі, тікаючи. Вибіг він на Богданівську греблю і не знає, що робити. Думав, що все минулося. Аж ні. Над вухом щось так свиснуло, що й шапка злетіла. Кинувся дід поза болотом до села, перескочив через тин і опинився на вулиці. А тут звідки не візьмись десять чортенят з собачими головами і — до нього! Ускочив у хату ні живий ні мертвий. З лиця холодний піт, як град, котиться, кожуха чорти обгризли — самі клапті під пояском лишилися. Отаке лихо сталося з твоїм дідом, — зітхнула бабуся Оксана.
— І помер він після цього?— з острахом, тремтячим голосом запитав я.
— Ні, не помер. Цілий місяць після того лежав до стіни обличчям, боявся на вікна дивитись і щоночі жахався. Довго не їв, не пив, аж поки видужав і пішов дзвонити до церкви. А вже дід, було, як задзвонить, то всі люди вибігали з хат, щоб послухати, ніби ті дзвони в нього не дзвонили, а співали... Я вже зраділа, думала, все минуло, та не на моє вийшло. Знову дід почав пити горілку. Горілка й звела його з дияволом. Напився якось, заліз на дзвіницю, бовкнув раз, аж бачить — з-під найбільшого дзвона чийсь хвіст виглядає. Кинув він каната і вхопився за хвіст руками...
— І що? — не стерпів я.
— Хвіст одірвався, і дід Кирило з тим хвостом полетів сторч головою з дзвіниці. Всі бачили це. Тут де не взялося чортеня, вихопило з рук у нього того хвоста, притулило собі куди слід і ніби крізь землю провалилось. А діда незабаром поклали в труну й закопали. Так і не знаю, цьому правда чи ні, а тільки казали люди, ніби бачили, як на дідовій могилі вночі чортенята танцюють...
Після цих слів бабуся знов почала хреститись і витерла сльозинку, що покотилась по її зморщеному обличчі.
— А чому воно, те чортеня, так прив'язалось до діда? — запитав я. — Адже він богу молився?
— Як він там молився, — сердито сказала бабуся, — нап'ється перед тим, як іти до церкви, і каже, що без горілки і хрест не так цілується. Якби молився по-справжньому, то бог одвернув би від нього оту нечисту силу... — Бабуся на хвилинку замовкла, напилась води і тихо продовжила:
— А після того, як він помер, я сорок днів не могла в хаті спокійно заснути. Все вчувалося, що хтось по столу хвостом ляпає. Мабуть, кляте чортеня діда шукало. А то якось встала я серед ночі, засвітила свічку і чую; щось під лавою шкребеться. "Що ж воно? — думаю собі. — Вже й хату освятили, і хрестики на вікнах понаписували, а воно, кляте, все по кутках нишпорить..."
Злізла я з печі і тільки хотіла взутись, аж бачу — з чобота хвіст визирає. "А-а-а, — кажу, — ти знову тут, окаянний!" — та качалкою...
— І що? — скрикнув я.
— Бачу, з чобота чорний кіт вискочив, метнувся по хаті, скочив на вікно і не знати де дівся.
— А що ж воно за кіт був? — здивувався я.
— Либонь, чи не той самий, що в нього дід Кирило стріляв на болоті. Мабуть, я йому ребра потрощила, бо відтоді більше в хату не заявлявся. Після того в мене Варя народилась — мати твоя. Яз нею до церкви ходила і, поки молилась, поти вона й на світі жила... — Бабуся важко зітхнула, засумувала і задрімала, біля мене сидячи.
ІСТОРІЯ З ПАСКОЮ
Не знаю, котра була година ночі, як мене розбудила бабуся Оксана. Годинника в нас не було, його заміняв півень, якого бабуся прив'язала під столом, щоб не проспати.
— Пора вставати, Андрійку,— сказала вона,-— одягай чисту сорочечку, щоб душа твоя перед Христом була чистою.
— Я ще трохи полежу, спати хочеться, — позіхаючи, мовив я. Та в цей час півень так загорлав, що я, мов пружина, зіскочив з теплої лежанки.
Тим часом бабуся налила холодної води в миску. Я сяк-так вмився, щоб спати не хотілося, одяг нову сорочку і почав допомагати бабусі — вкладати крашанки і велику, блискучу паску з розмальованим верхом в кошик.
Біля неї ми примостили кілька пиріжків і кусок сала. Бабуся відв'язала півня і однесла його на сідало. Я дмухнув на свічку, взяв кошик і вийшов надвір.
Ніч була така темна, що здавалося, ніби ми відразу спустилися в підземелля. Ніде не видно ні вогника, ні зірочки на небі. Бабуся взяла за одне вухо кошик, а я за друге, і вийшли на дорогу.
— Ви казали, що мене не хрестили в церкві, як я був маленьким? — запитав я. — Це правда?
— Правда, — відповіла бабуся.
— А Петро хрещений?
— Теж ні. Старий Потіпака, — мовила бабуся, — разом з батьком твоїм дзвони знімали з дзвіниці, а бог бачив це і послав на землю війну... Тому з війни вони обидва й не повернулись.
— Хіба ж тільки вони не прийшли? — сказав я. — Там тисячі людей загинуло...
— Мовчи, — перебила мене бабуся. — Ті, кому на роду написано, всі повернулись додому...
Якусь хвилину йшли мовчки, і я думав про те, що незабаром поведуть нас разом з Петром до церкви хрестити, як маленьких дітей.
— Справді, ви хочете похрестити мене в отця Іоана, як новонароджену дитину? — порушив я мовчанку. — Та я ж уже в п'ятому класі вчуся, до того ж ще й член піонерської дружини... Може й не треба цього робити?
— Як це не треба? — обурилась бабуся. — Нехрещених душ і в рай не пускають. А на цім світі вони, як будяки, ростуть серед людей. Махнеш косою — і будяка немає. Так і тебе скосить смерть колись, і тоді кипітимеш в смолі довічно.
— Ходімо сюди, — перебив я розмову і хотів звернути ліворуч, але бабуся стримала.
— Ні, дитя моє, краще обійдемо на греблю, бо там біля Коноплянки нечисті водяться.
Поступово очі трохи звикли до темряви, і я побачив недалечко під лісом той косогір, де сидів колись в ямі під сосною дідусь Кирило...
— А може, краще підемо на міст, — порадив я бабусі, — адже дорога до церкви тепер залита водою.
— Ні, підемо поза болотом, дитя моє, — там не буде страшно, бо на мосту ще й паску віднімуть...
І знов ми замовкли.
Ми обминули кущі шелюги, що трапились на дорозі, продерлися через зарості торішньої ожини й гадючої кали-
ни, гадаючи поза болотом вийти навпростець на дорогу, що вела до церкви.
— Сюди буде ближче,— запевняла бабуся Оксана.
Та ось, озирнувшися на всі боки, ми завмерли від несподіванки: і перед нами й позад нас стояла вода, якої ми раніше не помічали.
— Треба повернутися назад, — сказав я. — Бо доведеться тут і ранку чекати.
— Назад повертатись не годиться, — заперечила бабуся. — Підемо ген туди, де ото тьмяніє деревинка — може, то бог нам путь вказує.
Йшли довго, нікуди не звертаючи, по вузенькому перешийку, але йому не було ні кінця, ні краю.
Нарешті бабуся Оксана зупинилась.
— Ні, краще вже перебредемо, може, знайдемо прохід до Богданівської греблі.
Вона легенько смикнула мене за рукав і повела за собою. Тепер ми плентались поміж куп'ям, лізли сухим чагарником і будяками, аж поки не перетнуло нам дорогу торф'яне болото.
— Отут, мабуть, нам жаба й цицьки дасть, — сказала бабуся і перехрестилась. — Та й завів же, проклятий, — не вгавала вона, а потім дістала пиріжки з кошика і поклала на сухий пень, що стирчав, як ведмежа голова, серед чортополоху.
— На, їж, нечистий, — вилаялась бабуся.
— Давайте почекаємо ранку, — уперся я і відчув, що ноги в мене трусяться під колінами, як у переляканого лошати.
Та бабуся й слухати не хотіла.
— Треба ж нам паску освятити чи як? — бубоніла вона сердито. — Може ж воно пограється та й перестане. Ану, лишень скидай сорочку та надінь її навиворіт.
— А для чого це? — здивувався я. — Тоді ж вишитої манішки не буде видно...
— Вивертай, так годиться, якщо заведе сила нечиста, — звеліла бабуся і теж одягла свою керсетку навиворіт.
Вона глянула на пень і поклала ще двоє яєчок до пиріжків.
— На, окаянний, та не води нас по болоту,— прошепотіла вона. — Виманив-таки своє, подавився б ти ним, поки не освячене.
— Та довго й не світає, — сказав засмучено я і зацокав зубами від холоду.
— Бог його знає, що за оказія, — дивувалась бабуся. — Коли цій ночі кінець буде? А може, то я не півня прив'язала, а оте чортеня, що за дідом ганялось, і воно умисно розбудило нас, як само схотіло, щоб по болотах поводити і паску нашу з'їсти, поки не освячена?
— То давайте попробуємо хоч, яка вона, — запропонував я нарешті, — бо ще виманить, то й не покуштуємо...
Але бабуся мовчала.
Раптом недалечко від нас щось булькнуло в воді під очеретом і заляпало крилами.
— Дикі качки, — сказав я пошепки бабусі. — Мабуть, ми їх розбудили...
— Які там качки, — сердито відповіла вона. — То качки з хвостами і з рогами, це ж і завели вони нас сюди в болото, щоб посміятись.
Бабуся потягла мене за рукав до себе і звеліла стати на коліна.
— Будемо молитись вголос, щоб голос наш на небі почули, — сказала вона і почала:
— "Свята владичице, христа бога нашого мати, яко всіх творця недоумінно родшая, спаси душі наші..."
Я теж повторював за бабусею як попало молитву, слів якої не розумів, аж поки непомітно почало сіріти.
— "Нехай же перестане злоба грішників і попровадиш праведного ти, боже, що іспитуєш наші серця й утроби..." — бубоніла бабуся.
— Гляньте, уже розвидняється! — скрикнув я радо.
— Слава богу, почули на небі нашу молитву, — стрепенулася бабуся, — порятували нас од лукавого.
А тим часом з очерету доносились чиїсь дивні крики: "Кр-р-р, хі-хі-хі , хо-хо-хо-хо!"
— Ось тобі на, лукавий! — скрикнула бабуся і тицьнула дві дулі в очерет. — Не дав паски освятити, а тепер сміхом заливаєшся...
— Та це ж сова або сич, — зробив я припущення і засміявся.
— Який там сич, — спалахнула бабуся Оксана. — То воно, чортеня, регоче, хіба ж я не чую? Так воно колись і під вікном сміялося, як хворував Кирило. І все це через тебе, — не вгавала вона. — То ти ж нехрещений, а чортеня це знає і водить нас по болоту за носа...
Як зовсім розвиднілось, ми побачили село.
Воно було недалечко, по другий бік болота, зелене і свіже, ніби вмилося ранковою росою.
Від церкви вже повертались люди з кошиками. Недалечко на вільсі закувала перша зозуля.
Ми взяли кошик, перебрели через міленьку воду і сховались серед кущів ліщини, щоб нас люди не бачили і не сміялися.
— Оце так освятили паску, — сказала бабуся і мало не заплакала. — Завела ж нечиста сила в болото...
— А може, ми просто заблудили? — озвався я. — Було б іти дорогою, то й не плутали б по болоту.
— Що ти знаєш! — образилась бабуся Оксана. — Якби в тебе була душа хрещена, то цього не було б.