— Бог ■бачить все, що де робиться. А хіба ж я не говорив покійниці: "Ой Варко, не одвертайсь від бога, бо він приверне тебе до себе". І на моє вийшло...
— Тепер, може б, і молилася,— озвався Мусій Личак, — так пізно вже. — Він випив давно налиту чарку.
— Чуєш, що люди кажуть, — звернулася до мене бабуся. — Дивись, дитя моє, щоб хоч ти не одвернувся від господа бога, бо він тебе й на печі знайде та покарає...
Незабаром отець Іоан підвівся, тричі перехрестився до ікони та й вийшов з-за столу.
Поступово всі розійшлися по домівках, лишились тільки дві бабусі — Горпина Ніздря і Москалиха. Вони сіли до столу, довго про щось розмовляли з бабусею Оксаною пошепки і нарешті теж пішли додому.
Тоді бабуся Оксана перехрестила вікна, погасила лампу і лягла на ліжко.
В хаті стало сумно-сумно, як в домовині.
На другий день, як тільки почало сїріти, бабуся Оксана розбудила мене і сказала лагідно:
— Вмивайся, дитя моє, та молись бозі, щоб він не гнівався на нас з тобою...
— Та й рано ж ви розбудили мене, мабуть, ще й бозя спить, — відповів я. •— І не почує мене, як буду молитись.
— Вмивайся скоріше, дитя моє, бозя ніколи не спить, — повчала бабуся. — Бозя денно і нощно за нас молиться, а ми будемо за нього молитись.
Я нашвидку вмився, витерся рушником і став на коліна перед великою іконою, де сиділа божа матір з трьома руками. Це та сама ікона, з якою бабуся Оксана виходила заміж за діда Кирила.
— Говори за мною, Андрійку, та не пропускай ні єдиного слова, бо матір божа чує наш голос і дивиться на нас.
Вона перехрестила мене і почала тихенько:
Отче наш, іжє єси
На небеси святиться ім'я твоє...
Я тихо повторював за нею і боявся, щоб не пропустити, бува, жодного слова, бо тоді й мене грім вб'є, як маму. У двері хтось постукав.
— Хто там? — озвалась бабуся. — Заходьте.
На порозі з'явилась Пріська Потіпачиха, і з нею Петро.
— Я прийшла допомогти вам впоратись після вчорашнього вечора, — сказала Пріська і засукала рукава.
— От і добре, що ти прийшла. А ми якраз молимось з Андрійком. А твій уже молився? — запитала вона і глянула на Петра.
— Ні, ще не молився, — відповіла Пріська. — Та воно в мене жодної молитви не знає.
— Ставай на коліна, — звеліла Петрові бабуся. — Чи, може, хочеш, щоб і тебе покарав господь, як і батька?
Петро розгублено глянув на матір, але та легенько підштовхнула його до столу:
— Ставай, молися...
— "Отче наш", — почала знов бабуся, і ми з Петром разом повторювали за нею.
Та, як умисне, в двері хтось постукав долонею.
— Ото, боже мій, не дадуть до кінця дітям помолитись,— бідкалась бабуся Оксана і відчинила двері.
Я глянув і мало не згорів від сорому. В кімнату зайшли дівчатка з нашого класу — Соня Жук і Ніна Приймаківська. Вони стали біля порога, дивились широко розкритими очима, бо були дуже вражені, побачивши нас на колінах перед іконою.
— Що вам треба так рано? — стримуючи гнів, запитала бабуся.
— Я прийшла по книжку, — сказала Ніна. — Мені сьогодні треба віднести її в бібліотеку.
— От горе мені з вами, — скрикнула бабуся. — Мабуть, сам диявол підсилає вас, щоб не дати дітям богу помолитися.
Я глянув їй у вічі і сказав самими очима, щоб мовчала, бо дівчата про все розкажуть в школі, тоді хоч і в клас не показуйся.
Та дівчатка не стали чекати книжки, швидко повернулись і вибігли з хати.
Ніна щось крикнула мені знадвору, але я не розібрав, що саме, і знов став на коліна.
— Доведеться завтра вставати опівночі, — забідкалася бабуся Оксана. — Що то за молитва, коли її перебивають? Бог тільки-но починає слухати, а тут — на тобі халепу в хату...
Але нам знов не довелось закінчити молитви. В загоні одв'язалась корова. Бабуся Оксана дуже злякалась, щоб вона не нашкодила якось собі, бо скоро повинна була отелитись. Ми з Петром кинулись завертати її.
— Що це за напасть така? — мало не плакала бабуся.— Мабуть, сам нечистий перегриз налигача, як побачив, що молимось...
Тим часом ми з Петром обігнали Зорьку поза болотом і нарешті впіймали її за уривок налигача на Богданівській греблі.
Лише потому поснідали і подалися до школи.
В школі дівчата вже встигли про все розповісти. Як тільки ми з'явились на порозі, всі кинулись до нас.
— Як твої справи, церковний старосто? — глузливо гукнув мені Митько Кроль. — Скоро до церкви дзвонитимеш?
— Іди сюди, паламарю! — кричав хтось Петрові. — Дивись, щоб свічки у свічниках не погасли.
Ми мовчки прошмигнули в клас і сіли за парту.
Задзвонив дзвоник. Діти посідали на свої місця. В клас увійшла Дора Михайлівна.
Як все стихло, Соня піднесла руку і розповіла про все, що бачила у нас дома.
— Які ж вони піонери, — говорила вона, — коли б'ють поклони і хрестяться перед іконами?!
Дора Михайлівна вислухала її, але нічого не сказала, лише похитала головою. Цілий урок ми сиділи, немов німі, за партою. Тепер ні я, ні Петро не крутились, не перекидались папірцями, але й не слухали, про що розповідала вчителька. Учні крадькома позирали спідлоба на нас. В мене увесь час перед очима стояла мати, як жива, в голубій косинці з квіточками і в новій вишитій сорочці. Пропливали в пам'яті довгі зимові ночі. Ми лежали на гарячій печі, і мама читала казки про веселого Кравчика, про Дюймовочку. Я слухав її, переживав і дуже радів, коли Дюймовочка врятувалась від смерті...
Тепер матері немає. Не вірилось, що от повернуся я з школи, і вона не зустріне мене теплою усмішкою, не погладить по голові, як гладила, коли я приносив додому п'ятірки... І ніколи вже не погладить...
Від цих думок в мене, як твердий камінь, стиснулось серце, і з очей покотились сльози. Дора Михайлівна помітила це, але не сказала нічого. Мабуть, зрозуміла, яке в мене горе на душі...
Так я тоді й не досидів до кінця уроків, забрав книги і пішов додому.
Бабуся Оксана була сама в хаті. Вона сиділа біля вікна сумна, задумана. За ці дні вона ще більше змарніла і постаріла.
З-під круглого очіпка, як прядиво, вибивалось її посивіле волосся, а очі зробились маленькими, як дві намистини.
— Ну, що тобі казали в школі? — запитала лагідно вона. — Не лаяли за те, що богу молився?
— Ні, не лаяли, — відповів я, кинув книги на стіл і приліг на ліжку.
Бабуся підвелась, принесла води від криниці, поставила відро на ослін, а сама присіла біля мене. Якусь хвилину в хаті було тихо. Потім вона провела своєю шкарубкою долонею мені по лиці, посміхнулась і важко зітхнула.
Тепер нас двоє лишилося, дитя моє, — сказала вона згодом. —і Немає більше в нас — ні роду, ні плоду, і, як я помру, ти станеш круглим сиротою... Тож слухайся мене, — говорила вона. — Молись богу, і він заступиться за тебе в лиху годину. Бачиш, мама одвернулась від нього та й загинула. Така божа воля. А колись дівчинкою бігала зі мною до церкви, веселе таке було та щебетливе, як ластовинятко. А потім підросла, вступила в комсомол, вийшла заміж за Сергія, твого батька. Він теж в бога не вірив, не схотів навіть хрестити тебе, і ти ростеш тепер нехрещеним, як ягнятко. Ось після великодніх свят ми похрестимо тебе, щоб нічого злого не сталося.
— А дідусь Кирило чому помер? — спитав я і трохи заспокоївся.
— Дідусь твій, Андрійку, — то горе моє, — зітхнула бабуся. — Скільки лиха накоїв, що й зараз жахаюсь вночі, як присниться. Він був такий високий, — розповідала бабуся,— як журавель біля Захарківської криниці, сам дебелий, а кулаки, що як іде, було, то ніби два гарбузи з боків теліпаються.. Горілку пив не чаркою, а кухлем і з'їдав за раз фунт оселедців. Одне слово, дитя моє, сила в нього була воляча, а голова теляча. Все життя своє проблукав зі щупом і рушницею по старих кладовищах, шукав золота, та нічого і не знайшов...
— А від чого ж він помер? — допитувався я, бо дуже хотів знати все про дідуся Кирила.
— Помер від чого? — перепитала бабуся.—Від того, що продав свою душу дияволу...
— Розкажіть про все, — благав я. — Адже діда Кирила я зовсім не пам'ятаю.
— Слухай, дитя моє, — якось тихо сказала бабуся і перехрестилась. — На старість твій дід зовсім з глузду з'їхав. За це, мабуть, від нього і бог одвернувся. Якось перед Новим роком приневолила його нечиста сила взяти рушницю і піти до Коноплянки, у ліс. Десь чув він, що там золото закопане і на тому місці перед кожним Новим роком горить вогник^ Старі люди говорили тоді, що золото може на поверхню, виходити, і його легко забрати в мішок. Не знаю, правда воно чи, може, в дідову душу нечистий вселився. Отож взяв ту пукалку на плечі, — вела далі розмову бабуся, — випив кухоль самогонки, одяг кожуха й валянки та й пішов... не пішов, а повело його бозна-куди, що ледве живим повернувся. Принесло його в ліс, туди ж таки, до Коноплянки. Сів дід Кирило в яму і втупив очі на крутий схил — чи не загориться, бува, синій вогник серед ночі. Сидів, сидів, а вогника немає. І ні півні не співають, ні собак не чути в селі. Тільки місяць вишкірився з неба, ніби сміявся з діда. "Сиджу, — каже він, — і тремчу від страху, а вогника немає та й немає. Коли бачу — внизу, на болоті, щось очерет як вихром закрутило... Що це? — думаю. — "Ніби й вітру немає, і очерет гнеться, ось-ось поламається?.."
— А що ж воно було? — перебив я бабусю.
— Слухай, дитя моє, все розкажу, — відповіла бабуся і глянула в куток на ікону, ніби боялась при ній говорити.
— "Отож сиджу, — так розповідав мені дід Кирило, — і очам своїм не вірю. Очерет шумить, лід гуде, ніби по ньому гармату котять солдати. Коли гульк, виходить на чисте щось високе, як стовп, саме чорне і страшне. На голові роги блищать проти місяця, а ззаду — хвіст, як мітла, теліпається". Стало воно на льоду та як заграє, у діда аж жижки затіпались. "Сиджу, — каже, — і ногами дриґаю, так і хочеться вискочити з ями і піти навприсядки!" Вже й зібрався, та не встиг. Тріснув лід, і з ополонки вискочило маленьке чортеня з ріжками і пішло виписувати по льоду таке, що мурашки у діда Кирила забігали поза спиною. "Дививсь, — каже,—дививсь, прицілився та й думаю: "Принесу Оксані чортеня замість зайця, нехай обпатрає у ночвах"... Навів рушницю прямо в нього і бабахнув; вовна полетіла на лід, а чортеня тільки підскочило, засміялося та й каже до чорта: "Ану, лишень забігай ти з одного боку, а я з другого, та пустимо того стрільця під лід у Коноплянку, поки не замерзла ополонка!" Не встиг дід вилізти з ями, як те чортеня перекотилось через косогір і прямо до нього.
— І задушило? — скрикнув я з острахом.
— Ні,—похитала головою бабуся,— коли б задушило, то й краще було б.