Valse Mélancolique

Кобилянська Ольга

Сторінка 3 з 8

Спершу просто не вірила. Вона, "das Glückskind", [18] не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питанням до мене.

Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.

І я була дуже пригнетена.

Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав горнутися до німочки, неначе забув, що не розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами і що, почавши дискусію по-англійськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стільки сказати, що по-англійськи не находили ще скоро слів, а година проминала, наче мінута.

Чому був такий невдячний? Німочка не вміла так по-англійськи, як я! Правда, запрошувала його раз у раз до себе, обіцювала бог знає що за діла від свого батька, ректора університету; а я така бідолаха супроти неї, що червоніюся вже за п'ятдесят кроків перед ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав би він собі? Що сказала б Ганна! О Ганна! Вона не сміялася б, як із першої-ліпшої моєї неповоротності, але, скрививши вуста, лише сказала б: "Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобі вже по двадцятім, — ergo [19] треба чимскоріше голівку під очіпок пхати!.." Вже як ми любилися і в усім згоджувалися, — в тім ми дуже різнилися. Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі речі...

Не знаю, чи сього вимагають закони вищої штуки, чи воно що інше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори. Вона — артистка, вимагає бог знає чого, — але й на неї прийде черга. А коли прийде... Ганно, Ганно! Сам плач твій знищить тебе!

Штука — то великий чоловік; але я сказала би, що любов – більший. Професор, що приходить на години конверзації англійської мови...

— Жінко!

Я прокинулася переполохана...

— Що, Ганнусю?

— Чому мовчиш так завзято?

— Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нічого...

— Не питаюся, але говорити, проте, можеш. Ти мені щось надто жадібно бігаєш на ті години англійської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже, певно, засліпилася в кім? Я тебе відгадую. Стидайся... саме впосередині науки... і розлазиться в чуттях!..

Я сиділа, мов окропом опарена, просто знівечена. Вже знала!

— Ганнусю...

— Може, не правда? Тебе й сліпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на землі належиться тобі!

Відтак розсміялася глумливо.

— Я хотіла б бути такою, як ти, т. є. Мати душевні органи, засліплювати і найслабшим об'єктом свій ум; мені се здалося б. Але ні! Я й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз таке, як нині зі стипендією, я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові, що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше віддатися штуці.

— Ганнусю!

— Що таке? — спитала холодно.

— Говориш так... без любові? Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?

— Власне, тому, що я артистка. Власне, тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця свого... О Мартухо! — кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосся. — Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою и робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо... любов також не вірна... мені неможливо... тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..

— Ганнусю, а як полюбиш?

— Та що там! — відкинула зневажливо. — То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить пориваючі й гідні моєї любові істоти! Коли б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів... а любити... байка! Я чекаю того розцвіту душі... може, сотворю в честь його... великий образ...

Потім обернулася до стіни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче...

Мені стало лячно.

Таких сцен я боялася завсіди дуже.

Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами своєї вибагливої душі, а інші... падала ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна й глибока, як море...

І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала мене аргументами, що, хоч і не були б признані загальносправедливими, то не були ніяк самі по собі неслушними.

Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.

— Чим хочеш успокоїти мене? — питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. — Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю... мушу, мушу!

По кількох хвилях піднялася живо з отоманки й почала ходити по хаті, причім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавалось, туй-туй лопне головою до стіни...

Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючись лагідно на всі предмети великої гарної кімнати, оставляючи лише вугли в півтіні, де стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти...

Хтось застукав.

Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до дверей, — хто смів саме в тій хвилі приходити?

Я попросила увійти.

Двері отворилися, і ввійшла женщина.

Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста — вона!

— Софія Дорошенко, — звернулася лише до мене.

— Дуже нам мило, ви вже були тут?

Так; була й не застала нікого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тій, трохи пізній порі, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене... їй подобаються кімнати, і коли б я не мала нічого проти того, що вона грає... вона лагодиться до консерваторії... то пристала б на всякі умови, ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра або позавтра.

Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широко блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима...

Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?

Здається, що ні. Говорила, мовби не бачила її зовсім або мовби усувалася від неї нарочно.

А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісне чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрите і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї... Недобра була в тій хвилі.

Я представила її дівчині. Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.

— Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка,— обізвалася я, даючи тим Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:

— Граєте гарно?

Я глянула лячно на неї, і відтак — на гостю.

Вона усміхнулася ледве примітне, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло й відповіла:

— Не знаю, граю по своїй душі...

Ганнуся надула губи й не обзивалася більше.

Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір'я і симпатію. Якоюсь лагідністю, певністю, а найбільше – поглядом своїм. Спокійним, а заразом — меланхолійним таким! Певність її рухів і та певність у гол"осі мали якусь іншу підставу, чим "добре виховання" або походження з "доброї родини".

— Отже, як думаєш, Ганнусю? — спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.

Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два гудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше — кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти... Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка.

Мені спалахнула кров у лице, — я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з її істоти, з довір'ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе.

По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, піднялася вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.

— Не можете рішитися відмовити, пані? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се я сама винна, що з'явилася тут перед вами... Ні, то ви винні,— поправилася, звертаючися нараз до мене й усміхнувшись несказанно милим усміхом. — Ви збудили в мені симпатію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю вас лише з видження, бачила вас під час викладів науки гармонії. Шукаючи мешкання, зайшла я припадкове і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годі. Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею — і через мене! О ні, ніколи! Мій фах вибагливий, і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежене свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики і гармонії в відносинах, передусім — гармонії! Тепер уже я сама перепрошаю, що відступаю,— додала трохи несміливо, між тим коли її погляд промайнув знов боязко по артистці, — але я справді не можу інакше.

1 2 3 4 5 6 7