Морозом бралася стерня –
І падолист у теплі сни
Мене вгорнув, немов зерня.
А навесні пішов у ріст,
Прийнявши мамину купіль,
І перший крок у дивен світ
На полі отчому ступив.
І з того дня вже сто земель
Переходив, переверстав,
Та щовесни, як журавель,
У рідні креси повертав.
І, надивившись різних див, –
Клянуся на мечі пера –
Дивнішого не сподобив
Від України до Дніпра.
Тут мій поріг. І перший гріх.
І всеочищення вогонь.
Тут стиглу зірку, як горіх,
Вона взяла з моїх долонь.
Тут джерела мої святі.
І навіть ворон, що оглух
На ветхім дідовім хресті,
Мене віта, як добрий дух.
Тут кожна віть мені жива.
І мати квіти полива…
Хоч вже давно нема її.
Тут долю кожного війна
Переорала до глибин.
І кожна зірка жерстяна
Мені сіяє, мов рубін.
…Я тут родивсь. І просто жив.
І горе знав. І щастя пив.
І в сизу паморозь ожин
За перший полудень ступив.
І так же просто, слід у слід,
За предком звіривши ходу,
Як мій безсмертний, чесний рід, –
Свої натруджені складу.
Скажу лиш: де б ти не ходив,
Та – хай засвідчує перо! –
Що не знайти дивніше з див,
Як Україна і Дніпро…