що українець зроду:
Бо доля, певне, в гуморі була,
Коли у посаг нам давала землю, й воду,
І голубого неба в два крила.
Мій ситий чорнозем плодючий, наче жінка.
Історія глибока, аж отерп.
Це, мабуть, тільки в нас
на золоті обжинки
Завжди напохваті
зі сміху литий серп.
Зайди в моє село – куди твому едему:
Ставок. Хрущі. Гаїв зеленограй.
А молодик такий, хоч зараз в діадему
Даруй своїй Чурай.
Багата моя Січ була не п’яним скопом –
Могутніми синами! І коли
Панічно борсалась перед врагом Європа,
Я вислав їх на смерть,
щоб ми і ви жили.
Міцнюща моя кров! Жаркіша від огнива.
І, певно, не дарма татарський людолов
Вогонь моїх дівчат висмоктував хапливо,
Щоб освіжить свою уже осінню кров.
Женуть потужний сік мої гучні городи
В округлість кавунів, картоплі й цибулин.
У двері входь.
У вікна вже були.
Я всесвіту боржник: не кожному вточило
Такого, як мені, пісенного вина.
То пригощаю: пий і прилучай до сили,
Хмелій і веселій – доволі вам і нам.
Не кожному така судилась
вечорова
Тужава туга – небо досягти.
То я подарував у всесвіт Корольова –
Нехай і вам щастить безмежжя осягти.
Ні, я не обраний на ролю месіанську.
Усе, що мав, і все,
що на віку
Дісталося мені від долі-посіванки,
Несу його на спільну толоку.
Це щастя – мати у вселенськім домі
Свої борги і місце у строю…
Я всесвіту боржник!
Але комусь одному –
Не був. Не є. Й не буду.
І на тім стою!