Ні дупла на клені не було, ні поживи якоїсь, щоб приманювати білку, проте щось кликало сюди вогнисте сотворіння з гострою мордочкою й нащуленими вухами, щось приводило кілька днів поспіль.
А сьогодні справжню гонитву у безоглядному феєричному шаленстві явили перед моїм зором дві білки. Одна тікала, а друга наздоганяла. Одна з гілки на гілку, з сучка на сучок, чіпляючись лапами, падала по стовбуру сосни вниз, і швидкість її польоту-падіння була така, наче в пташки у вільному ширянні. Здавалось, що вона й не торкається тих гілок та сучків, що її розпластане в польоті тіло лише струменить, як може струменіти меткий огонь. З такою самою спритністю друга білка линула слідом за першою, майже точно повторюючи її маршрут, і линула з такою самою відчайдушною безоглядністю. Дикий азарт полонив обох у тій втечі-переслідуванні, що обернулась на захоплююче двоєдине дійство. Скочивши чи й не скочивши на землю, зоставивши чи й не зоставивши в пухкому снігу шрапнельні фонтанчики слідів, перша білка вже летіла з такою самою хижою швидкістю по стовбуру сусідньої сосни, а переслідувачка гналася за нею. Вони немов пульсували довкола стовбура, рухаючись угору, зв'язані спільною пристрастю: й чим довше тривала їхня завзята гонитва — з гілляки на гілляку, що навіть не встигали прогнутись під їхніми натхненними тілами, з верху на верх, — тим дужче здавалось, що так має тривати довго, завжди, адже в цьому дійстві не повинно бути ні переможців, ні переможених.
То був неповторний біг, коли за дорогу білкам правила соснова хвоя так, як птахам за дорогу править саме повітря. Вони зникли десь у сплетених між собою зелених шапках дерев, можливо, й далі творячи той завзятий біг, ту азартну гонитву, а я довго не міг позбутись враження потрясіння від рухомого вогнистого малюнка, який вони малювали своїми хмільними тілами. Коли, здавалось, на невидних крилах летить клапоть живого вогню, летить так швидко, що й не здатен підпалити нічого, а другий клапоть живого вогню летить так само навально, щоб, може, злитись воєдино, зіллятись докупи й спалахнути клубком полум'я, клубком червоно-рудого шаленства!
Блукаючи в лісі, в полі чи лузі, скрізь натикаєшся на полишені гнізда. Звичайно, о цій зимовій порі бачиш їх не так багато, як увосени чи ранньої весни, коли ще листячко не розвинулось, тільки прокльовується. І хоч заметено снігом, усе ж натикаєшся на ці пташині житла, звиті переважно на кущах чи на гіллі дерев.
Десь під снігом зараз, вимощені в ямках, поховались гнізда вівсянок. У дуплах дерев чекають гнізда на одудів. По норах попричаювались гнізда дрібнесеньких бджолоїдок, які можуть завдати шкоди пасіці, поївши бджілок-трудівниць, а не шкідливих комах. І, звичайно ж, заметено снігом у степах та полях, по луках та лісових галявинах гнізда жайворонків — і польових, і чубатих посмітюх, і степових джурбаїв, і жайворонків лісових. А скільки вихололих пташиних родинних вогнищ розкидано скрізь: під стріхами хат і клунь, на тваринницьких фермах, під мостами, в штабелях дров, у берегах річок, у пеньках, під корінням, під кущиками зів'ялої трави, на порубах, у купинах! І яких тільки форм набирають гнізда, витворювані хоч і споконвічною, та все ж таки незмінною пташиною фантазією! В сорокопуда-жулана воно схоже на чашку, у кропивника — волового очка воно велике й кулясте, з боковим входом, у вівчарика схоже на кошик із кришкою.
А які тільки матеріали застосовуються на будівництво гнізд! Ремез — талановитий і вибагливий архітектор, у якого все йде в діло: і волос коня чи корови, і конопляні волоконця, і пух рогози чи осокора, і всілякі лусочки, і насіннячко. А дрібненький зяблик моститься десь на верху явора чи тополі, та ще й уміло ховає своє гніздечко від людського ока та від недоброго птаха, маскуючи його під кольори того дерева, де поселився, а для цього оздоблює гніздо корою явора чи тополі, а то й лишаями, наскубаними з кори. А соловейко-варакушка не відмовляється ні від сухого листячка, ні від торішньої трави.
Середина лютого, дні прибувають, багатшає сонячне тепло. Гнізда чекають на повернення господарів. Звичайно, деякі з них зостануться покинутими, деякі будуть захоплені іншими птахами. Тепер вони чи снігом занесені, чи напівзруйновані, однаково ж — чекають! У лозняках, в очеретах та в осоці, виліплені з сухого листя, очерету та осоки, чекають гнізда на кобилочку солов'їну та кобилочку річкову, на очеретянок — чагарникову, ставкову, садову, лугову, а ще ж і прудку та індійську. А ще в лісі та лісопосадці на іволгу-вивільгу чекають гнізда-кошики, сплетені з волоконець та листя, вимощені пір'їнками та волоссячком. А ще на порубах, по галявах, по узліссях чекають на повернення щеврика-коника, жовтобрового, строкатогрудого, — гнізда цих птахів замасковано під зів'ялою папороттю, під бур'яном, побіля пеньків.
Цілі сузір'я гнізд, у яких кипіло торік турботливе життя, тепер, у середині лютого, начебто являють закодовану шифрограму, яку нікому не дано прочитати, крім птахів, коли вони повернуться по домівках.
І вже тепер думаєш про ті пісні, з якими вони полетіли до вирію і з якими мають повернутись додому. Їхні пісні — то немов і є прочитання вголос оцих закодованих шифрограм, які поки що німують, порожні й холодні. Думаєш про те, що прилине з весняною піснею жайворонок, щоб пронизувати вільні польові безмежжя дзвоном шлюбних пристрастей, прилине соловейко, принісши нерозтрачену любов свою, і чорно-синя ластівка прилине. Ждеш на голос шпака, що навіє тобі дитячі враження про повоєнне дитинство; й на голос іволги, яка начебто з горла-флейти розливає звуки; й навіть чекаєш на голос закоханої дрімлюги, який може видатись перепадистим сюрчанням жабки, яку називають часничницею. Стриж-серпокрилець, одуд, сиворакша, деркач, боривітер — десь іще далеко їхні пісні, в теплих краях, але ж неминуче мають повернутися додому.
Сонце, прибуваючи в середині лютого все більше й більше з кожним днем, уже готується до їхнього повернення. Воно будить або й збудило вже десь далеко в світових мандрах їхню свідомість солодким передчуттям польоту на рідну землю, яка є для них єдиною дорогою, бо лише тут вони звідують свої шлюбні радості, лише тут співають весільних пісень і виводять потомство...
А ранок знову явив перед очима білизну повсюдних лютневих квітів. Авжеж, не просто дерева зацвіли інеєм, а, навпаки, зацвівши інеєм, обернулись на великі квіти. Вони урочисто супокійні; поміж стовбурами та верхами дерев немов куриться світлий запахущий димок, немов кожне з дерев обкурено серпанковим фіміамом. Дерева-квітки застигли в незрушній ранковій тиші, й так само застигли запашисті дими, що стоять над землею хвилею, що має начебто якийсь внутрішній глухуватий перламутровий відблиск. А ген удалині, на лузі перед лісом і над лісом, що прослався по горбах та ярах, отой глухуватий перламутровий відблиск уже таїть у собі скупе рожеве сяяння, що, мабуть, належить близькому сонцю, яке має показатись.
Ці фантастичні квіти, ця соборна тиша й ці духмяні димки в соборній тиші зими — химерні витвори морозу, можновладця з крижаною душею, якій не чужа естетика прекрасного. Нічого не вдієш, що витвори його холодні й минущі, така вже доля судилась, але не відмовиш морозу ні в самобутності вигадки, ні в епічній величі мистецьких шедеврів, ні в тому, що його ніде не зраджує смак. А який він прекрасний колорист, як йому вдаються тони й півтони, як він знається на найтонших нюансах!
В цій соборній тиші, звичайно, о цій лютневій порі пташиний хорал був би недоречний, фальшивий. І лише підкреслюючи велич картини, поодинокі й тонесенькі пташині голоси звучать скупо, хоча й не без гамованої життєрадісної експресії.
— Твітт, твітт... твіт, твітт...
— Ціннь, ціннь... ціннь, ціннь... ціннь, ціннь...
На такому білому коні, мабуть, у старовину переможці в'їжджали в міста, що складали зброю й віддавали ключі від фортечних воріт. Відчувши поклик сонця, білий кінь виривається зі стайні, що міститься на господарському дворі санаторію. За порогом, немов осліплений могутньою хвилею світла, що стоїть між небом і землею, кінь зупиняється, як міг би зупинитись перед неподоланим бар'єром. Та, хутко оговтавшись і ще дужче відчувши поклик сонця і простору, кінь із господарського двору біжить на лужок, що простилається за дерев'яними будівлями. На цьому лужку білий кінь спокійно пасеться навесні і влітку, зриваючи м'якими губами соковиту траву. Тепер він біжить тут по неходженому снігу так, наче по високій траві, помережаній квітами. Власне, він біжить по холодних та іскристих квітах снігу, по їхньому гострому мерехтінню, гордо задер морду вгору, довга сиваста грива розвіюється, хода його легка й граційна. Дивлячись, як поміж вільхами та березами не так, може, біжить, як творить диво бігу білий кінь, не віриться, що його часто запрягають у повіз-грабарку, а в тому повозі-грабарці щодня треба щось возити: дошки, цеглу, сміття, корм для свиней, якісь продукти на кухню чи відходи продуктів із кухні. Кінь біжить по снігу, наче по високій весняній траві, ставить ноги з граційною рішучістю, шия вигнута дугою-коромислом, груди розтинають морозне повітря, а в дикуватих очах — хмільні й дикуваті переблиски.
Гурт хлопців наближається до моріжка з транзистором у руках. Увімкнувши, крутять ручку настройки й нарешті знаходять ту музику, яку, напевне, й шукали, а саме — маршову. Увімкнувши транзистор на повну потужність, вони підступають усе ближче й ближче до білого коня, а той збавляє швидкість, зупиняється, наче за наказом.
А тоді з ним відбувається магічна переміна. По-лебединому вигнувши гривасту шию, з артистичною грацією балерини ставлячи ноги, наче вбиваючи їх у пухкий сніг, білий кінь проклав собі коло за березою, що росла посеред лужка. Коли вперше і вдруге пройшов під березою, низьке гілля черкнуло коня по холці й по крупу, наче погладило ласкавим доторком, наче підохочувало. Стоячи трохи збоку, я стежив за цією виставою на лоні природи й міркував: хто навчив білого коня так марширувати під музику? Адже своє вміння демонстрував він із натхненням і насолодою.
И коли білого коня вже спроваджено до стайні, я нітрохи не здивувався, довідавшись од хлопців, що сюди він потрапив із цирку.