Розумний і дурень

Комедія в 5 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Каленик Окунь — багатий чоловік, 65 літ.

Горпина — його жінка, 55 літ.

Михайло, 30 літ,

Данило, 22 літ,

Палажка, 18 літ — діти їх

Одарка Гайдабуриха — удова.

Мар'яна — її дочка, 24 год.

Аблакат сільський, рябий, товстий, червоний.

Федір — селянин.

Лейба — шинкар.

Xлопець — літ 15, наймит Окунів.

Зінько — чорноморець, багатий хазяїн, рибалка.

Марта — його дочка, молода дівчина.

1-й, 2-й, 3-й рибалки

Перша, друга, третя і п'ята дії в Новоросії; [1] четверта — в Чорноморії. [2] Між третьою і четвертою діями проходить рік; між четвертою і п'ятою — шість день.

ДІЯ ПЕРША

Багата крестьянська хата.

ЯВА І

Данило (один, сидить за столом, читає). Глибока дуже книга, мало що й розберу, а ні до кого вдариться, щоб розказав... Боже, як хочеться все знать... (Зітхає.) Все б віддав... Поки у нас був учителем Олександр Федорович, то, спасибі йому, багато від нього я навчився: Євангелію і Библію умісті прочитали. Чудесні книги давав читать, а чого не зрозумієш — розкаже, як у рот покладе. Тепер у нас новий учитель, та якийсь гордий, і приступить до нього страшно.

ЯВА ІІ

Входить наймит.

Наймит. Там Микола прийшов.

Данило. Чого?

Наймит. Просить, щоб випустили бика.

Данило. Якого бика?

Наймит. В спашу зайняли.

Данило. В спашу!.. Який же спаш його бик зробив? Тепер глибока осінь; здається, вже й трави нема.

Наймит. Та воно, звісно, спашу тепер не зробиш. А сказано, скотина зайшла на наш степ; Михайло побачили та й звеліли занять, щоб не тинялась.

Данило. То скажи Михайлові або батькові, я не знаю.

Наймит. Їх нема дома.

Данило. А де ж?

Наймит. Михайло пішли у волость — аблакат приїхав, а батько — у церкву.

Данило (про себе). Хто його знає, що й робить! (До наймита.) Може, біля скирт зайняли бика?

Наймит. Та ні! Я ж кажу — йшов степом, біля левади.

Данило. То віддай йому бика, бог з ним!

Наймит виходе.

ЯВА III

Данило (один). Скоро через брата так люде зненавидять, що й на улицю не можна буде показаться! Бик полем пройшов — шкода, а яка шкода, спитай його, то й сам не скаже; аби на кому-небудь злість зірвать! Сердиться, що громада не оддала шинка в оренду. А нащо йому шинок: чи наше ж діло шинкувать? Батько йому ввірились: що він скаже, те й роблять, а я у них дурний! Тепер знову, з жидами водиться та з аблакатом — якісь шинки хоче забрать. І в кого він такий ненажерливий удався? Все йому мало!

ЯВА IV

Входить Федір.

Федір. Здрастуй, з неділею будь здоров.

Данило. Спасибі, дядьку, будьте й ви здорові.

Федір. Житіє читаєш?

Данило. Ні, гражданська книга.

Федір. А я думав — житіє. Люблю слухать божественні книги. Що ж, хоч хлопець і почав там трохи шупить у добре чита, а житіє не втне. А в його книжці, вибачай, таке, що й слухать неохота: про козлика, про котика та півника — нісенітниця, одно слово!

Данило. Повчиться більше, то й житіє тоді розбиратиме.

Федір. Та воно, може, й навчилося б, мовляли, коли ж біда моя — неспроможність далі вчить, бо, коли буде у школу ходить, то помочі від нього не жди; а тут скрут: така біда мені трапилась, що й сказать не можна.

Данило. А що там?

Федір. Спрягся я, знаєш, з Микитою, і виїхали ото ми орать. Тілько що загнали десятину, а тут — на тобі: коняка моя заслабла — бирса, чи що, напала, — і на скотину є усякі хвороби! Било її, било, до вечора й здохла. Тепер з одною конячкою ніхто в супрягу не приймає, хоч сядь та й плач!.. У пана просив — не дає: каже, що вже хазяйнувать не буде; жид дає, але не інакше, як за порукою. Просив твого брата, щоб позичив на одробіток. Найми, каже, хлопця в год, а так, каже, не дам. От тобі й наука!

Данило. То вже краще позичить, ніж хлопця одривать від школи.

Федір. Та воно так, коли ж жид без поруки не дає... Багатий не поручиться, а бідного в поруку не візьме.

Данило (замислившись). Правда, правда.

Федір (помовчав). По правді тобі сказать, то я оце, побачивши, що Михайло пішов до волості, а батько в церкву, прийшов тебе просить, щоб ти поміг, бо більш ні на кого не маю надії.

Данило. Рад би душею помогти, коли ж не маю сили.

Федір. Всі люде тебе хвалять за добре серце, — поможи! Бог тебе не оставить, ти ж Семенові й Дем'янові поміг!

Данило. Отож і горе! Я їм поміг, а вони й досі не віддають, та ще й сміються — дурним звуть...

Федір. От бач! Поміг таким луципірам, що, мовляв, ще й сміються, а через них і стоющому чоловікові не поможеш. Я не такий, як другі, спитай кого хочеш... Поможи, будь ласкав, бо прийдеться знову не тільки хлопця взять із школи і у найми віддать, а і самому нахватать роботи чужої на шию.

Данило. Не можу, дядьку. Батько довідались за гроші, що я дав Дем'янові й Семенові, дуже гнівалися на мене, і тепер я ні до чого не мішаюсь; все хазяйство у брата Михайла на руках.

Федір. Так ти підпишись за мене поручителем у жида! Ніхто не буде знать, а я тобі повік цієї помочі не забуду і всі гроші на Петра [3] віддам, будь певен! У мене є парка бичків, на ту осінь їх можна буде запрягать; коней на Петра продам і гроші віддам.

Данило. Та жид моєї поруки не візьме, бо він сердиться за те, що я одговорював людей не пить горілки.

Федір. Хіба ж він без вигоди дасть?.. Процент злупе, який схоче... А жид твою поруку з радістю прийме, аби твоя ласка поручиться...

Данило. Не знаю, що й робить з вами.

Федір. Зділай милость! Завтра ярмарка у Павлівськім, то я б на ніч і поїхав; купив би шкапу, то, може, хоч з десятину ще виорю.

Данило (подумав). Ну, добре — я поручусь. Тілько ви, дядьку, нікому не кажіть, щоб батько не довідались.

Федір. Хіба я не знаю! Спасибі тобі. Ходім же мерщій, бо жид збирається за горілкою у город їхать.

Данило. Ходім.

Ідуть; назустріч їм Михайло і аблакат.

Федір виходить.

ЯВА V

Данило, Михайло і аблакат.

Михайло (до Данила). Коли ти порозумнішаєш, дурний книгар? Тільки з хати вийду, зараз і нашкодиш. Сказано тобі: не мішайся не в своє діло! Сидів би на печі у попелі.

Данило. А ти чого кричиш? Що там таке сталося?

Михайло. Нащо ти звелів випустить бика Миколиного? Га?

Данило. А яку ж він тобі шкоду зробив?

Михайло. Чи шкода, чи не шкода, а зайняли на своїм чужу скотину; нехай плате штрап, коли не глядить, бо тілько попусти їм, то й на голову вилізуть!

Данило. За віщо ж штрап? Що пройшла скотина десять ступнів по землі; хіба ж вона знає межі? Бога ти не боїшся!

Михайло. Капустяна твоя голова! Іди в ченці, коли такий богобоязливий! Я на твоїм місці давно б уже постригся.

Данило. Залив сліпи зранку, то вже і не тямиш, що верзеш.

Михайло. Брешеш, дурню! Та хоч би й випив, то яке тобі діло?.. Я вас усіх годую, а ти тілько роздаєш.

Данило. І балакать з тобою противно! (Хутко виходить.)

ЯВА VI

Аблакат і Михайло, самі.

Михайло. Отак як бачиш! Що ти будеш з ним робить? (У двері.) Палажко, а принеси хліба та огірків! (Вийма з кишені пляшку, бере з шкафи чарку і ставе на стіл.) От одна нас мати породила, та не однаково розумом обділила! Зовсім парубок дурний! Прийде неділя, то він тобі ні за холодну воду по хазяйству: візьме книжку й цілий день з нею провозиться! Чорт його знає, який він смак найшов у тих книгах? Я ж і сам грамотний, а книжки, про мене, нехай хоч і всі погорять! По-мойому, грамота потрібна, щоб вексель або розписку прочитать чи підписать договор, повістку від мирового, окладний лист, квитанцію прочитать, щоб, виходить, не общитали, а далі — це дурна примха.

Палажка вносить на тарілці хліб і огірки. Ставе на стіл і виходе. Михайло налива.

Аблакат (спльовує). Це правда! Я читаю устави о гражданськім судопроізводстві, о наказаніях, налагаємих мировими суддями, та каліндар, коли нужно справку навести, а другі книги — іменно примха, казки!

Михайло. Вип'ємо!

Аблакат. Розумне слово!

П'ють. Аблакат від одної чарки до другої їсти не перестає, їсть не хапаючись.

Михайло. Закуси. Тепера сам посуди: батько старий, Данило нестаткує, виходить, я один роблю й хазяйство держу, я один стараюсь; з якої ж речі мені побиваться і день і ніч, коли це не моє, не власне хазяйство?

Аблакат. Це правда.

Михайло. Пора мені подумать і про себе. Що ж, я цілий вік на других робитиму, чи як?

Аблакат. Резон.

Михайло. От і тепер: жидам не можна держать шинків по селах, і я взяв п'ять шинків. Жиди вернуть всі розходи, дадуть добру рату, посадять там баб шинкарками, а самі, ніби мої повірені, будуть одбирать бариші. Нехай торгують.

Аблакат. Розумно придумано, розумно!

Михайло. Мені вже Лейба дає за два таких шинки в Конотопівці двісті карбованців, а дасть двісті п'ятдесят, бо там п'яниця на п'яниці. Хіба батько або Данило придумають таку комерцію? Зроду не придумають, а бариші треба класти вмісті! Виходить, що я своєю головою чужі кишені набиватиму. Вип'ємо. (Налива.)

Аблакат. Комерчеська голова.

П'ють.

Михайло. Так, бач, задумав я хазяйство все перевести на себе!

Аблакат. Геніяльно!

Михайло. На всяке діло сміливіше йдем, коли поміч є!.. Та таки у мене така натура: у важному ділі совітуваться, знаєш, як то кажуть: свій розум май, людей питай!

Аблакат. Предусмотрительно!

Михайло. Так будеш ти мені совітувать і помагать?

Аблакат. А гонорарій, значить, плата?

Михайло. Не журись, заплатю.

Аблакат. Одначе?

Михайло. Півсотні дам.

Аблакат. Скупо... Сто!

Михайло. А ще й приятель! І не гріх же тобі так дерти?

Аблакат (перестає їсти і довго дивиться). Гріх?!

Михайло. Атож.

Аблакат. Що ж то я у бога теля з'їв, чи як, що мені гріх за труди взять? (Їсть.)

Михайло. Який же це труд?

Аблакат. Тим живу.

Михайло. Дам три четвертних.

Аблакат. Почнеш торгуваться — буду оборонять від твоїх замірів Данила.

Михайло. Чи ти не здурів? Ну, згода! Дам, як ти кажеш. (Налива.) Тепер могорич!

Аблакат. Розумне слово!

П'ють, аблакат їсть.

Михайло. Тепер слухай: шинки візьму на батькове ім'я; батько буде бачить, як я побиваюсь за його хазяйством, як заробляю скрізь і, мов бджола в улик, все несу сюди, до нього в скриню; тим часом... Я вже знаю, що робить, а ти помагай... Приміром: почну що-небудь я казати про Данила, а ти додай від себе; я скажу от стільки, а ти от стільки!.. А далі... зробиться само... Тямиш?

Аблакат. Обстоятельно!

Михайло. Одному не так зручно, удвох же...

ЯВА VII

Входить Каленик.

Каленик. А, слихом слихати! Здрастуйте, Платон Калістратович!

Аблакат. Здоровенькі були! З неділею вас!

Каленик.