Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев’яну лопату,
ніби зібралася саджати хліб у піч.
Та ні з чого хліба спекти – муки ні на пучку,
ні з чого їсти зварити –
картоплі ні картоплинки,
капусти ні пелюстки,
крупи ні пшонинки –
нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,
скоро вмирати, всім умирати,
діточкам з опухлими від голоду личками умирати,
та як дивитися на їхню повільну смерть:
на видовженого у безкінечну нитку
додихаючого пташенятка!
“Давайте гратися у Телесика:
я – буду Зміючкою Оленкою,
ви – дітки мої ріднесенькі – Телесиками”.
Каже вона найменшенькому:
“Сідай, Телесику, на лопату!”
Найменшенький поклав на лопату руку.
“Та ні-бо: сідай зовсім!”
“Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,
а зелене, як у Зміючки Оленки,
але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!”
Стоїть Зміючка Оленка коло печі
і, як мати, ріжком хустки сльози утирає,
каже середульшому:
“Сідай, Телесику, на лопату!”
Середульший поклав на лопату голову.
“Мамо, ми не Телесики –
ви ж знаєте наші імена:
я – Михайлик-слухняний-хлопчик,
я – Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я – Василько-принеси-водички-з-криниці”.
Стоїть Зміючка Оленка коло печі,
крізь сльози слова мамині жалібні промовляє,
каже старшенькому:
“Сідай, Телесику, на лопату!”
Старшенький поклав на лопату ногу.
“Та ні-бо, ні, не так!”
“Мамо, не повертайте нашого
золотого човника назад:
ми уже побрали у руки срібні весельця –
ми уже пливемо далеко по велику рибину!”
Кинулася мати
від Зміючки Оленки діток своїх
ми уже побрали у руки срібні весельця – ми уже пливемо далеко по велику рибину!”
ріднесеньких рятувати:
і найменшенького Михайлика,
і середульшенького Петрика,
і старшенького Василька –
обійняла руками, як гусочка крилами.
Полетіли.