I
Цього чоловіка привів із собою дощ, який не вщухав уже кілька днів поспіль. Інакше він, можливо, ніколи б не переступив поріг нашої кав'ярні. Непримітна, скромна, трохи вигоріла від сонця вивіска у завулку між старих брукованих вулиць навряд чи привернула б його увагу. Вона майже ніколи не приваблювала чужинців, які опинялися у нашому місті через певні обставини й шукали кав'ярень із яскравими, але часто й безглуздими назвами (такими, приміром, як "Райське їдло" чи "П'яте колесо"), розташованих здебільшого на центральній площі міста. Відвідувачів ще не було, і, сидячи за лядою, я читала книжку, яку знайшла у дядьковій бібліотеці. Дощ стукотів по даху і ринві, тому я не почула теленькання дзвіночка на вхідних дверях. Якийсь час гість роззирався довкола, переминаючись з ноги на ногу, немов зважуючи, чи потрапив туди, куди сподівався, чи почуватиметься тут затишно й безпечно, чи варто взагалі заходити, чи ліпше обернутись і просто піти геть. З його капелюха й плаща стікали великі краплі. Він мав змучений і безпорадний вигляд, ніби щось завдало йому прикрості. У руках тримав пузату старомодну течку брунатного кольору.
Цього відвідувача я бачила вперше і, схоже, він був не з нашого міста. Не знаю, чому в мене склалося таке враження. Він був трохи дивний, не такий, як тутешні мешканці, поводився невпевнено й насторожено. "Мабуть, дядькові Романові буде приємно, коли він дізнається, що до нашої кав'ярні завітав чужинець", – промайнула у мене думка.
– Ви чогось хотіли, пане? – запитала його я.
– Так, можливо, – пробурмотів чоловік, – якщо у вас є якийсь гарячий напій…
– Звичайно, є, – жваво відказала я. – Є кава і чай. А може, бажаєте юшки?
– Мені горнятко кави, – попрохав він, сідаючи на високий стілець біля ляди. З капелюха досі крапало, та чоловік не знімав його. Мабуть, саме старомодний капелюх, що мав би додати йому галантності, елегантності чи навіть оригінальності, натомість робив його диваком. Такі капелюхи носили років зо тридцять-сорок тому. Мені доводилося бачити їх на старих світлинах.
На вигляд чоловікові було ледь за сорок, хоч я не завжди правильно визначаю вік старших людей. Він мовчки спостерігав, як я готую каву по-турецьки, і час від часу голосно шморгав носом, ніби мав нежить.
– Ці ваші безконечні дощі… Тут стільки вологості… Це шкодить легеням і дихальним шляхам загалом… – тихо проказав він. – Так і до застуди недалеко…
– А ви лікар? – запитала я. Не з цікавості, а просто, щоби підтримати розмову. Я не надто любила, коли до кав'ярні навідувалися мовчуни – вони завжди навіювали тривогу. Мені подобалися люди відкриті, балакучі, котрі могли верзти будь-які дурниці, бо це анітрохи не заважало, а, навпаки, веселило. Принаймні я не почувалася самотньою.
– Ні, – заперечив чоловік, – я не лікар.
– Може, гаряча кава вам і справді трохи допоможе. Ви хоч зігрієтеся, – сказала я і подала йому горнятко.
– Дивно, – проказав він, радше до себе, аніж до мене, голосно сьорбнувши, – у цьому місті запах кави відчутно найкраще. Навіть у такий дощ, який начебто поглинає всі аромати. Жодне місто так не пахне…
– А як пахнуть інші міста? – спитала я. Той чоловік уже видався мені цікавим.
Він на хвилю замислився й ковтнув кави.
– По-різному, – відказав, – іноді курявою, іноді печеним хлібом, а буває, що й каналізацією та автомобільними вихлопами… Це місто пахне кавою, тому до нього хочеться повертатися.
– То ви у нашому місті не вперше?
– Ні, – сказав чоловік, знову голосно сьорбнувши. – Але мені завжди здається, що вперше. Є такі міста, які залишаються вічними нерозкритими таємницями, навіть якщо вони для тебе рідні.
– А чому?
Чоловік лише важко зітхнув і вдав, що не розчув мого запитання. А може, не бажав продовжувати розмову. Він справді виявився дивакуватим, і старомодний намоклий капелюх був тому яскравим підтвердженням.
– А що це ви читаєте? – запитав він раптом, торкнувшись обкладинки книжки, яку я залишила на ляді. Вона вмить опинилася в його руках і, прижмуривши очі, він заходився її гортати, погладжуючи пальцями сторінки, немов пестив їх.
– Це книжка з бібліотеки мого дядька. Я тільки-но почала її читати, – відказала я.
– А чому ви обрали саме її? – допитувався чоловік.
Я всміхнулася: чудернацький дядечко!
– Я прочитала лише кілька речень. Здалося, що вона мені сподобається. Крім того, автор мені невідомий. Я раніше ніколи не чула цього прізвища й, відповідно, не читала жодної його речі. Та іноді невідомі автори бувають цікавішими, ніж відомі. Бо ти не знаєш, чого від них чекати. Це завжди схоже на маленьке відкриття, яке немовби належить тільки тобі.
– Отож-бо й воно – невідомий автор… – пробурмотів чоловік. – Старе видання, пожовклі сторінки, забута книжка…
– Забута?
– Авжеж, забута, – підтвердив гість, допивши каву.
– А чому забута?
– Вона видана сорок п'ять років тому, – пояснив той. – Відтоді її ніхто не перевидавав. І, схоже, вже ніколи й не видасть…
– Звідки ви знаєте? – запитала я.
У ту мить теленькнув дзвоник на дверях. До кав'ярні, стріпуючи парасольку, влетіла Нелька, яка працювала у нас куховаркою, – засапана й розчервоніла.
– Вибач, спізнилася, – проторохтіла вона, переводячи подих й одразу хапаючи фартуха. – Юрка відвести в садок – ціла трагедія. Стільки плачу й вереску!.. А ще той дощ…
Нелька запізнювалася часто. Вона сама виховувала малого сина й вічно не встигала. На її запізнення дядько Роман дивився крізь пальці. Мабуть, тому, що жалів. А ще тому, що на Нельку неможливо було сердитися – вона була трохи наївна і дуже щира. Її широка усмішка на круглявих щоках з ямочками могла роззброїти будь-кого! Крім того, Нелька смачно готувала. Але найголовнішою її рисою було те, що вона завжди геть усе про всіх знала. Як це їй вдавалося, я не могла збагнути.
– Тільки один відвідувач? Більше не було нікого? – похапцем запитала вона, коли я зайшла з нею до тісної кухні.
– Робочий день щойно розпочався, – відказала я, – а за такої погоди, напевно, багато хто захоче зігрітися теплим чаєм чи супом.
– Авжеж, роботи нам сьогодні не бракуватиме, – погодилася Нелька й узялася за баняки.
Коли я повернулася за ляду, дивакуватого чоловіка вже не було. Він пішов так само нечутно, як і прийшов. Біля горнятка з випитою кавою лежали гроші.
Негода й далі рясно вмивала день. Дядько Роман любив повторювати, що наше місто – це місто дощів та туманних світанків. Повітря тут завжди було надміру вологим, а вранці можна було побачити сивувату імлу, що ніжно огортала все навколо… А ще дядько казав, що дощі приносять із собою переміни, і мав незаперечні докази своєї рації. Невідомо чому – може, це був звичайнісінький збіг обставин, – але найважливіші події дядькового життя й справді були пов'язані з дощем. Коли він народився, а сталося це значно раніше, ніж сподівалися його батьки, небо аж двигтіло від грому та блискавиць. З дружиною він теж познайомився у зливу: вони ховалися під одним деревом. А через п'ять років вона пішла у дощ, щоби вже ніколи не повернутись у дядькове життя… І саме в осінній сльотавий день кілька років тому дядько Роман придбав кав'ярню, яка стала сенсом його життя і його відрадою.
Але чи міг він того дня знати про якісь переміни, що їх принесе із собою дощ?
Я не відразу зауважила те, що моя книжка зникла. Шукала її скрізь: під лядою, і під столами, й на підвіконнях… Марно. Її ніде не було. Просто дивно, куди ж вона могла подітися? Невже таємничий відвідувач прихопив її з собою? Випадково, через неуважність, чи навмисне? Він з такою цікавістю її розглядав… Якщо випадково, мусить повернутися й віддати її мені. Звісно, якщо він ґречна й порядна людина… Начебто виглядав на поціновувача книг, тож мав би й справді так учинити…
Через цю, здавалося б, незначну прикрість у мене зіпсувався настрій. За допомогою цієї книжки я могла себе чимось зайняти, особливо, коли не було відвідувачів. А тепер доведеться нудьгувати…
Хоча того дня я надто й не нудьгувала. Нелька захоплено розповідала про знайомство із новим сусідом – хлопцем, який кілька днів тому купив помешкання у її будинку. Учора він постукав у її двері, щоби позичити солі. І Нелька не лише позичила сіль, а й пригостила його чаєм. Вони сиділи на кухні й розмовляли, ніби давні знайомі, і година тієї розмови здалася їй миттю…
– Не уявляєш, як він мені сподобався, – зітхала вона, чистячи картоплю. – Він такий особливий… У нього такі проникливі очі… Мабуть, він дуже надійний, я це відчуваю. Він саме той, хто мені потрібен. Але невідомо, чи сподобається Юркові. Ти ж знаєш, як йому непросто вгодити… У тому й весь клопіт.
Час до часу Нелька знайомилася з чоловіками, захоплювалася, мріяла вийти заміж. Біда була тільки в тім, що ані один її приятель не припав до вподоби її трирічному синові. Жодні іграшки, цукерки, прогулянки чи інші способи, якими вони намагалися завоювати довіру малого, не допомагали. Врешті-решт чоловікам набридало тратити намарно стільки зусиль, і вони давали Нельці спокій. Дехто зникав по-англійськи, а дехто, важко зітхнувши, промовляв: "У нас усе могло б скластися, якби не твій син. З ним занадто багато клопоту, вибач".
Нелька розчаровувалася й страждала, але все ж не впадала у відчай.
– Не хвилюйся, – заспокоїла я її, – можливо, цього разу все буде гаразд.
На дверях нашої кав'ярні все частіше теленькав дзвінок. Майже одразу після дивакуватого відвідувача прийшло двійко хлопців-студентів; кілька годин смакуючи пиво, вони обговорювали вчорашню вечірку, дівчат, підсміювалися з якогось професора, котрий іноді засинав на лекціях… Жінка, яку я нерідко бачила на вулиці, вирішила зігрітися й обсохнути, і замовила горнятко чаю. Здається, вона на когось чекала, бо раз у раз поглядала на годинника, якого виймала з кишені свого плаща, й зиркала у вікно. Так і не дочекавшись, знову пішла у дощ. А потім був молодий учитель із музичної школи зі смішними настовбурченими вусами, котрий завжди приходив до нас із флейтою, з якою, напевне, ніколи не розлучався. Він з'їдав миску грибної юшки або борщу і поспішав до школи.
– Він ще парубок, – якось повідомила мені Нелька. – Бідолаха просто мріє про господиню, яка б готувала йому такі юшки. Але йому не щастить. Усі оті музикантки і вчительки музики, біля яких він постійно крутиться, – кепські господині.
Я тільки знизувала плечима і всміхалася.