Дивовижні пригоди Наталки в Країні Часу (уривок)

Дивовижні пригоди Наталки в країні Часу

Глава перша,

в якій Наталка мріє стати дорослою

Чи мріяли ви коли-небудь стати дорослим? Ні?

Вибачайте, але я вам не повірю... Бо кожен малюк мало не з пелюшок мріє про доросле життя. Адже воно таке чудове, таке привабливе — вільне й безтурботне! По-перше, не потрібно ні в кого запитувати дозволу, щоб робити те, що хочеш. По-друге, хоч до опівночі дивися телевізор, ніхто тобі й слова не скаже! По-третє, ніхто не вкладає тебе в ліжко о дев'ятій вечора! По-четверте, не мусиш ходити до школи! І морозива можеш з'їсти хоч десять порцій відразу! Й іграшок та солодощів купуй, скільки душа забажає. А вже про хлюпання в калюжі — найулюбленішу дитячу розвагу всіх часів — годі й казати. Цим можна займатися з ранку до вечора.

Не знаю, чи такі думки часто зазирають до ваших голів, але Наталка думала про це постійно. Хоча мама стверджувала, що дорослим станеш лише після того, як з'їси пуд солі, але Наталка цьому не вірила: на таке добровільно ніхто не погодиться! Вона дуже хотіла скуштувати дорослого життя без усілякої солі. І щодня мріяла про це, аж доки не трапилась з нею одна химерна пригода.

Почалося все звичайнісінько.

— Наталко, вимкни телевізора! Адже ти ще навіть не бралася за уроки! — вкотре нагадала мама.

— Мамусю, я тільки мультика додивлюсь, — відмахнулася дівчинка, не зводячи очей з екрану. — Тут зараз таке буде...

Але мама й слухати не хотіла, сама вимкнула телевізор.

— Ох, — зітхнула Наталка і попленталася до своєї кімнати.

Вона довго просиділа за письмовим столом, але зосередитися на задачах із математики так і не змогла. Хіба це справедливо? Кожного разу, коли вона зручненько вмоститься на дивані, щоб подивитися цікаву передачу, мама нагадує їй про уроки. А варто лише глянути на комп'ютер, як мама одразу вручає їй довжелезний список того, що треба купити в магазині, чи принаймні просить погратися з молодшим братиком Петриком. "Ой, а якби я раптом стала дорослою! Як мама!" — зітхнула дівчинка. За здійснення цієї мрії вона ладна була віддати що завгодно: навіть найновішу ляльку в мереживній сукні, яку їй нещодавно подарували на день народження. Та хіба це можливо?

Наталка взялася до математики. Але ворони й галки, яких вимагалося полічити в задачі, чомусь порозліталися, і перед Наталкою біліла сторінка зошита, де невпевненою рукою було виведено: "Домашня робота". Натомість в уяві дівчинки зринув образ молодої красивої жінки у вишуканій сукні та черевиках на високих підборах. І цією жінкою була вона, Наталка. Ось вона йде вулицею й зустрічає свою шкільну подругу Софійку. Доросла Наталка дивиться на дівчинку згори вниз, ледь помітно посміхається... й купує одразу десять льодяників на паличці. У Софійки широко розкриті очі від здивування і міцно стиснуті губи від заздрості... Як усе-таки добре бути дорослим!

Так у мріях і минув вечір. Рівно о дев'ятій мама зазирнула до кімнати й нагадала дівчинці, що час вкладатися в ліжко.

— Але... — Наталка хотіла сказати, що не зробила всіх уроків, та замовкла на півслові, бо зрозуміла, що у відповідь почує добре знайоме: "У тебе було достатньо часу, щоб виконати завдання. Ніхто не винен, що ти його згаяла невідь на що".

Тому дівчинка мовчки попленталася до ванної чистити зуби, мимохідь із заздрістю зиркнувши на Петрика. Хлопчик нашвидкуруч згрібав конструктор. Йому до школи йти лише наступного року!

Наталка довго не могла заснути, вигадуючи, що скаже вчительці з приводу невиконаної домашньої роботи. Потім думки їй поплуталися, повіки стулилися, й дівчинку огорнув сон.

Глава друга,

в якій Наталка дізнається про існування четвертого виміру

Посеред ночі, коли Наталка додивлялася чудовий сон про своє доросле життя, її розбудило тихе мелодійне дзеленчання. Дівчинка розплющила очі й побачила, що вся кімната залита м'яким зеленавим світлом. Його випромінював старенький бабусин годинник. Обидві його стрілки були на цифрі 12! Це було дивно, адже поламаний старий годинник завжди показував один і той же час — шосту годину. Хоч як тато намагався його-полагодити, носив у різні майстерні, та все марно. Лише один старий годинникар сказав, що цього годинника треба тільки завести, і він ітиме, але цей годинникар не мав потрібного ключа.

Тепер старий годинник раптом полагодився сам собою. Мало того — Наталка побачила, що його дерев'яні дверцята відчинилися, й до кімнати прослизнула якась тінь.

— Хто це?

Дівчинка перелякалася і вже хотіла покликати маму, як раптом хтось озвався до неї жіночим голосом:

— Не бійся, дівчинко. Я тут за твоїм бажанням і не зроблю нічого такого, чого ти сама не захочеш! Коли твої очі звикнуть до темряви, ми познайомимося.

Потроху Наталчині очі справді звикли до напівтемряви, і вона розгледіла жінку, яка сиділа в кріслі біля вікна. Зодягнена гостя була трохи дивно. Знизу — пишна довга спідниця із золотої парчі, зверху — пом'ята стара футболка з малюнком бридкої зубастої істоти, схожої водночас на крокодила й на курча. На голові жінка мала крислатого капелюшка зі страусовим пером і прозорою вуаллю, де-не-де порваною. На руках — довгі, до ліктя, тонкі рукавички, а довершували картину бувалі в бувальцях кросівки на ногах.

— Доброго здоров'я, Наталко! Дуже рада нашому знайомству. Я примандрувала сюди з четвертого виміру, щоб виконати твоє бажання. До речі, можеш називати мене просто: Ваша Величносте. У четвертому вимірі є невеличке королівство, а я в ньому — королева!

Оце так! Що воно за четвертий вимір? Яке її бажання прагне задовольнити дивна незнайомка? Наталка губилася в здогадах. Від її страху не залишилося й сліду. В очах дівчинки спалахнула цікавість.

Королева засміялася:

— Ось такі ви всі! Спочатку кажете, що готові віддати все що завгодно за здійснення своєї мрії, а потім навіть не можете згадати, чого ж ви так хотіли! Та гаразд, зважу на твій іще не зовсім свідомий вік і дещо розповім. Слухай-но.

Із розповіді Її Величності Наталка довідалася, що світ, у якому ми живемо, має кілька вимірів. Перший — це довжина. Візьміть крейду і намалюйте на асфальті лінію. Ось ви й отримали простір із одним виміром. Біда лише в тому, що потім вам ціле життя доведеться рухатись лише вздовж цієї лінії. А це ж так нудно! Тоді знову візьміть крейду і домалюйте ще одну лінію, перпендикулярну до попередньої. Ви отримаєте двовимірний простір, або площину. Вже веселіше, чи не так? Але ось заковика: у такому просторі не можна підстрибувати вгору або просто видертися на дерево! Тому уявіть собі, що ви вмієте малювати в повітрі, і від тієї точки, де перетинаються дві накреслені раніше на асфальті лінії, подумки намалюйте третю. Вона вестиме вертикально вгору й перетворить наш простір із двовимірного на тривимірний. А вже в тривимірному просторі можна бігати, стрибати й робити все що заманеться. Але... весь час одне й те саме! Ось тут нам і стане у пригоді четвертий вимір. Намалювати його чи побачити, на жаль, неможливо. Його навіть уявити важко. Але завдяки тому, що він існує, у світі все постійно змінюється.

— Ви називаєте його часом, — завершила розповідь королева. — Все зрозуміло?

— Так.

— Тоді займемося твоїм бажанням.

Наталка спантеличено кліпнула. Цікава розповідь, але навіщо вона їй? У молодших класах такого не вивчають, хіба в старших.

Королева пильно глянула на дівчинку. Її обличчя посуворішало.

— Як, невже ти забула, що хотіла стати дорослою? — запитала вона роздратовано.

— Хіба це можливо? — здивувалася Наталка.

— Дівчинко, — відповіла їй королева несподівано суворо, — ти гадаєш, що я покинула б усі свої невідкладні справи лише для того, щоб прийти у ваш світ і просто потеревенити з тобою? Мені стало шкода тебе, адже дорослі зазвичай такі несправедливі. Ось я й вирішила тобі допомогти.

— Ні-ні! Звісно, мені б дуже хотілося стати дорослою, але я не знаю, як до цього поставиться мама!

— О, — засміялася королева, — запевняю тебе, що твоя мама лише зрадіє такій зміні. Вирішуй, Наталко, іншої нагоди ти не матимеш!

Наталка замислилася, та лише на хвилинку. Справді, мама мало не щодня їй казала: "І коли ти нарешті подорослішаєш, доню!" Отже, вона не заперечуватиме, а справді зрадіє, як і стверджує ця дивна королева.

— Я згодна, — випалила дівчинка.

— Чудово! — заплескала в долоні Її Величність. — Я відчувала, що ми домовимося. Тепер можеш відпочивати. Добре виспися, бо завтра на тебе чекає нове життя.

Королева криво усміхнулася й попрямувала до старого годинника.

— Мало не забула, — раптом сказала вона. — Ти маєш мені щось подарувати, щоб віддячити за послугу. Не заперечуєш, якщо я візьму цей годинник?

— Так-так. Тобто ні... Я маю спитати дозволу у мами... — пробурмотіла Наталка.

Дівчинка розгубилася. Королева це помітила.

— Ось тобі й маєш! — крізь зуби процідила вона. — Хтось збирається стати дорослим, а не може самостійно прийняти жодного рішення. Гляди, я можу піти й без годинника, але ти ще довго залишатимешся малечею.

Королева відвернулася. Якби Наталка могла в цей час бачити її обличчя, вона одразу б помітила, що очі Її Величності палали недобрим вогнем, а чоло прорізала глибока зморшка. Та дівчинка нічого цього не бачила, бо її думки були зовсім про інше.

— То що ти вирішила? — знову запитала королева.

"Нехай буде що буде, — подумала Наталка. — Я не відмовлюся від такої нагоди. Годинник однаково зламаний. Від нього ніякої користі". А вголос додала:

— Забирайте, що хочете. Мені не шкода.

— Чудово! Чудово! — зареготала королева. Дикою кішкою вона стрибнула до годинника й торкнулася його.

Почулося різке дзеленчання.

— У тебе все гаразд, доню? — пролунав із коридору мамин голос.

Наталка нічого не встигла відповісти, бо раптом усе стихло. І зеленаве світло, і королева разом із годинником умить зникли. "Який чудернацький сон", — подумала Наталка.

Глава третя,

в якій Наталчина мрія здійснюється

Уранці Наталка прокинулася від того, що Петрик наполегливо термосив її за плече:

— Матусю, прокидайся! Я вже зголоднів!

Дівчинка лише позіхнула й відштовхнула брата. Мовляв, чого причепився. Поспати не даєш!

Вона повернулася на другий бік і натягла на голову ковдру. Але Петрик не відставав. Він смикав за ковдру, намагаючись її стягнути, й волав усе голосніше й голосніше.

— Відчепися! — гаркнула Наталка на брата.

— Ти не моя мама! — заревів Петрик на весь голос.

— Нарешті зрозумів, — із полегшенням зітхнула дівчинка й позвала: — Мамо! Петрик хоче їсти!

Ніхто не озвався.

"Куди це поділася мама? — здивувалася Наталка.