ДОКИ ШАБЛЯ В РУЦІ...
Химерна повість для дітей і дорослих
(Скорочено — фрагменти тексту для 5 класу)
ЧАСТИНА ПЕРША
І
На мить підвівши голову, стара-знахарка Докія побачила на пагорбі біля самотньої молоденької берізки тремтяче марево. Його розмиті, нечіткі контури нагадували казкового вершника. Марево тремтіло й поступово тануло на сонці, немов зіткане з весняних випарів Чортового болота, що розляглося за горбами.
Докія нахилилася, шукаючи серед торішнього сухолисту свіжі зелененькі листочки. Мало хто знав, яку силу й наснагу дають вони людському тілу, порубаному ворожими шаблями чи виснаженому нещадною хворобою. Зірвавши ті жадані листочки весняної трави, Докія випросталась і ще раз кинула погляд на пагорб з молоденькою берізкою. Знахарка здригнулася, мов від лихого передчуття, бо на пагорбі вже не безтілесне марево тремтіло, а чітко різьбився на тлі неба справжній вершник. Звідки взявся він, вбраний у незнаний тут чудернацький одяг?
Невідомий зліз із коня, простягнув руки до неба. Чорні хмари вмить відгукнулися на його жест і закрили синю безкінечність весняного неба. Рвучкий порив вітру пригнув дерева мало не до землі. Докія ледь встигла пригорнути живодайні зелені листочки, щоб вітер не вирвав їх з рук і геть не розвіяв.
На землю несподівано впала пітьма. Гостра блискавиця вогняним лезом на мить розітнула її, і у відповідь пітьма застогнала глухим неприродним гуркотом грому.
Однак вітер вщух так само раптово, як і з'явився, хмара розтанула, не зронивши жодної краплинки дощу. І знову довкола запанував лагідний весняний день. Лише у берізки, що стояла на пагорбі, золотилося листячко, немов для неї однієї вже настала осінь.
Те золотаве листячко посипалося долі, невідомий жадібно загрібав його жменями, набивав гаманець та кишені. Визбиравши листя, він скочив на коня і швидко зник по дорозі до сільської корчми.
На пагорбі біля Чортових боліт лишився білий скелет щойно юної, а тепер всохлої берізки. Отямившись, Докія запізніло перехрестилася тремтячими пальцями...
Корчма гула, неначе вулик. Сизий дим від козацьких люльок густою завісою стояв до самої стелі. І, зачувши той веселий гамір, невідомий вершник загадково всміхнувся собі у вуса і зупинив біля корчми легкий біг коня. "Доглянь, як годиться", — кинув через плече служці і тицьнув йому в руку кілька золотих монет. Служка аж задихнувся від такої дивної щедрості, а прибулець вже поспішив до корчми.
На незнайомця спочатку ніхто не звернув уваги — такий шал стояв у корчмі. Грала скрипка, вистукував бубон, а кілька козаків щось витанцьовували навприсядки. Стомлений і похмурий корчмар на ім'я Гершко першим помітив невідомого чоловіка, що, судячи з одягу, прибув здалеку, і послужливо провів його туди, де було вільніше, де сидів Прокіп.
Поступово появу незнайомця запримітили й інші козаки. Скрипаль тим часом перестав грати й пригощався за кошт тих, кого він так вдало розвеселив. Потроху стих шум та гамір. Ніхто не виказував відвертої цікавості, але всі чекали бодай якихось пояснень від чоловіка, що невідомо звідки взявся в їхньому козацькому селі, зайшов до корчми, не привітавшись з товариством, а тепер сидить їсть пряженю та печеню серед загальної тиші й ні на кого не звертає уваги, так, ніби він тут один.
І лише попоївши, незнайомець окинув поглядом товариство, яке чогось очікувало в настороженій тиші.
— Прошу вибачити, панове козаки, що вчасно не привітався, та ви так щиро веселилися, що було б гріх заважати. А щоб залагодити перед вами провину, гей, корчмарю, по кварті горілки кожному!
Незнайомець виголосив це спокійно, без запопадливості, й напруження, що виникло на початку, поступово спало. Козаки цінували щедрість і вміння триматися з гідністю. Лише Прокіп не виказав радості й, попихкуючи люлькою, поволі відсунув поставлену кварту: "Коштом тих, кого не знаю, не пригощаюсь".
На якусь мить недобрий блиск гайнув в очах незнайомця. Та то була лише коротка мить, а по ній на його обличчі знову розлилася доброзичлива посмішка.
— Даруйте, панове. По-різному називали мене в різних країнах: П'єр, Пітер, Петер, Пьотр...
— Та сказав би просто — Петро, — спокійно, але з невловимою усмішкою промовив Прокіп.
Він встав і не кваплячись вийшов з корчми, а переступаючи поріг, Прокіп добре відчув на спині гострий погляд, пекучий і холодний, як подих морозного вітру.
А тим часом служка, поставивши вороного до стайні, намагався усіляко йому догодити: кращого вівса підніс, свіжої соломи постелив. Та в думках йому пекли ті золоті, що так | легко й недбало кинув новоприбулий пан. Лише на якусь мить забарився з думками про гроші, аж глянув — немає коня на місці. Всю стайню обдивився — немає коня, лише щур хрумає у закутку, де щойно стояв вороний.
— Свят, свят... — перелякано перехрестився служка. Щур подивився на нього глузливим червоним оком. Страх полонив полохливу служчину душу.
Аж ось заходить до стайні той чудернацький пан.
— Де мій кінь? Чи добре йому тут велося? — питає.
Служка рота відкрив, щось мугикає, та до пуття нічого сказати не може.
— Бачу, що було добре, — мовив пан. — На тобі, хлопче, за це... — і кинув служці півжмені золотих монет.
Той повизбирував гроші, коли бачить: виводить пан зі стайні свого вороного красеня, кінь косить оком на служку, а глузливий погляд такий знайомий!.. "Так он що то за пан!.."
Незнайомець поїхав, хлопець лишився сам, скам'янілість потроху відпустила, і він зміг рухатися. Руки мерщій полізли з кишеню, де лежали золоті, але намацали там лише жменю сухого листя.
У розпачі служка впав на землю, жалібно заскиглив і покотився в пилюці, немов причинний.
II
До давно покинутої оселі, що стояла край села порожня бозна скільки років, під'їхав вершник. Зійшов з коня, вклонився двору, порослому бур'яном:
— От я й повернувся...
Провів долонею по обличчю, ніби відганяючи надокучливі спогади, і завів коня до стайні.
Та минуло менше місяця, і пустка, в якій оселився чоловік на ім'я Петро, прозваний Чужинцем, стала заможним, доглянутим господарством. Видно, вдосталь було грошей у хазяїна. Нова кам'яниця виросла на місці старої напівзруйнованої хати, а замість сільських плетених тинів з високими перелазами висока глуха огорожа сховала подвір'я від стороннього погляду.
І покотилися по селу розмови...
— Чуєш, Докіє, — шепотіла котрась із сільських молодиць. — Бачила, як в Петра Чужинця швидко хата піднялася? То нечисте місце! Кажуть, там колись упир жив, кров'ю людською упивався, насилу люди збулися його, та де подівся, ніхто не знає.
— Не упир він був, а зрадник, — перебив жінку чоловік. — Хотіли козаки стратити його, та він мов крізь землю провалився, зник без сліду.
Котилися далі по селу розмови...
— Чула, Докіє? Отой хлопець, що в корчмі служкою був, утік! І що воно йому приробилося? Воно, звісно, Гершко не рідний батько, але за того сироту він таки дбав трохи, хлопець мав що їсти й вдягнути. А тепер, кажуть, по лісу вовкулакою ходить, зовсім здичавів, обірваний, дивитися страшно...
Невдовзі служка повернувся до села, але не до корчмаря, а де кам'яниці Петра Чужинця. Цілий день мовчки стояв під ворітьми і лише надвечір вийшов до нього Петро:
— Ну, то чи будеш мені служити?
— Ліпше собаки, — тихо й твердо відповів хлопець.
III
Дивне життя почалося відтоді у старому козацькому селі. Все більше козаків пропадало в корчмі зранку й до самого вечора. Господарство занепадало. Котрась дружина злякано просила:
— Очуняй, чоловіче! Годі вже! Скоро і нас проп'єш, і душу свою віддаси за оковиту!
— Мовчи, жінко! Не тобі козака вчити!
А в корчмі Петро Чужинець сипав золотими:
— Гуляйте, козаки, поки гуляється, пийте, поки п'ється!
Щедрий був, грошей для товариства не шкодував. Гурт довкола нього зростав, часом кликали і Прокопа:
— Ходи до нас, вип'ємо!
— Глядіть, аби лишень голови та душі свої не пропили! — відказував на те Прокіп.
Прокіп ходив щодня сумніший і похмуріший. Більше не з'являлася весела усмішка під його хвацькими вусами, ніби й не був ніколи тим завзятим козаком, що так полюбляв усілякі витівки і жарти з друзями.
— Що тобі, Прокопе? — допитувався молодший брат Дмитро, відповідь Прокіп мовчав і лагідно тріпав світле Дмитрикове волосся.
Усе частіше й частіше знімав він шаблі, що висіли на стіні, роздивлявся, гострив, пробував на палець лезо, ніби вибирав котрусь із них. Та все мовчав...
— Оженився б ти, Прокопе, — казали йому сусіди. — Доки ходитимеш в парубках? В господарстві таки без жінки не обійтися. Та й Дмитрика пожалій, тяжко йому сиротою ходити.
Час спливав майже непомітно. От вже й літо скінчилось. І не один козак з гурту приятелів Петра Чужинця тепер чухав потилицю, бо за пиятиками занедбав господарство. Сіно не скошене, хліб не зібраний. І як-то воно сталося? Начебто такий вправний господар був... Добре, що Петро, щедра душа, приятеля в біді не лишав, міг відсипати трохи золотих. З часом навколо Петра Чужинця виріс невеликий почт. А найбільш довіреним був колишній служка корчмаря, Северин. Тепер вже люди згадали його ім'я. Дорога кирея на плечах, смушева шапка, а яка горда постава! Годі й підступитися! Де б не з'являвся Петро, за його спиною виростав вірний Северин. Він вже відкупив корчму, виклавши чималі гроші, але сам не працював, наймав для того односельців. Тепер перед ним запобігливо кланялися і зверталися не інакше, як "пане Северине".
Швидко пролетіла осінь, випав перший сніг. На порозі стояла зима. Якось увечері, вже вкотре роздивляючись шаблі, Прокіп розповідав Дмитрикові про Січ Запорозьку, про козацькі походи. Раптом без стуку відчинилися двері і в хату зайшов Петро Чужинець. Був Петро сам, навіть Северин не бовванів у нього за спиною.
— Здоров був, господарю!
— І тобі того ж, чого мені бажаєш, — відповів Прокіп, урвавши розповідь. Він продовжував роздивлятися шаблі, ніби в хаті не було нікого, крім нього та Дмитрика.
— А чи запросиш сісти? — спитав Петро.
— Сідай, коли зайшов, — стримано запросив Прокіп, показавши на лаву.
Петро сів, помовчав трохи, а тоді тихо мовив:
— Хочу владнати непорозуміння між нами.
— Яке? — вдавано здивувався Прокіп.
Силуваний спокій враз спав з Петра. Він схопився на ноги, злість та відверта погроза тепер бриніли в його голосі:
— Двоє нас у селі: ти і я.