Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.
Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і вуста.
Зборознили батькове обличчя
Мозолясті і важкі літа.
Повертаюсь до життя і згадок –
У полон розкрилених жадань.
Батько залишив мені у спадок
Крик своїх незборених страждань.
Я візьму їх у тривожну душу,
В пам’ять, що підвладна тільки нам…
Пронести і передита мушу
Все, що заповідано синам.