Ох (народна казка)

Колись-то давно, не за нашої пам'яті, – мабуть, що й батьків і дідів наших не було на світі, – жив собі убогий чоловік з жінкою, а в них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик удався, що лишенько! Нічого не робить – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе на печі сидить, як подадуть їсти, то й їсть, а не дадуть, то й так обходиться.

Батько й мати журяться:

– Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!

Так йому не до того: сидить та просцем пересипається.

Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:

– Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа – нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому навчили.

Порадились, батько й оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч – знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго – втік.

– Що його робить? Поведу, – каже, – вражого сина, ледащо, в інше царство: де найму, то найму, – може, він відтіля не втече.

Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи не довго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися; а там над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:

– Притомився я – сяду, одпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

– Ох! Як же я втомився!

Тільки це сказав – аж з того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

– Що тобі, – питає, – чоловіче, треба од мене?

Як Чоловік здивувався: "Де воно таке диво взялося?" Та й каже йому:

– Хіба я тебе кликав? Одчепись!

– Як же не кликав, коли кликав!

– Хто ж ти такий? – пита чоловік.

– Я, – каже дідок, – лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

– Та цур тобі, я тебе і не думав кликать!

– Ні, кликав: ти сказав: "Ох!"

– Та то я втомився та й сказав.

– Куди ж ти йдеш? – пита Ох.

– Світ за очі! – каже чоловік. – Веду оцю дитину наймать, – може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома – що найму, то й утече.

– Найми, – каже Ох, – у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його – бери, а не впізнаєш, – ще рік служитиме в мене!

– Добре, – каже чоловік.

Погодилися, – чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все. А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!

– Ну, сідай же, – каже Ох, – наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву – і страва зелена.

Він поїв.

– Ну, – каже Ох, – піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох – аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, за вітром розвіяв, а одна вуглинка і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою, – наймит знов став живий, моторніший трохи.

Ох знову звелів наймитові дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою – наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його втретє, та знову сприснув вуглину живущою водою – із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:

– Ох!

Ох і виліз із того пенька та й каже:

– Здоров був, чоловіче!

– Здоров, Ох!

– А чого тобі треба, чоловіче? – питає Ох.

– Прийшов, – каже, – по сина.

– Ну, йди: як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати.

Ох взяв виніс мірку проса, висипав – назбігалось до біса півнів!

– Ну, пізнавай, – каже Ох, – де твій син?

Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові, один у один – не впізнав.

– Ну, – каже Ох, – іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька:

– Ох! – каже.

Ох до нього виліз.

– Іди, – каже, – пізнавай.

Увів його в кошару – аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав – не пізнав.

– Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік служитиме у мене.

Чоловік і пішов, журячись.

Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде – аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.

– Здоров, чоловіче!

– Доброго здоров'я, діду!

– Куди тебе доля несе?

– Йду, – каже, – до Оха виручать сина.

– Як саме?

– Так і так, – каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

– Е! – каже дід. – Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.

– Та я вже, – каже чоловік, – і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені сина вгадать?

– Знаю! – каже дід.

– Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був, – а мій син, своя кров.

– Слухай же, – каже дід, – як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син!

Подякував чоловік і пішов. Приходить до пенька:

– Ох! – каже.

Ох виліз до його і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.

– Пізнавай, – каже Ох, – де твій син! Пізнаєш – твій, не пізнаєш – мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:

– Ось мій син!

– Ну, вгадав! Коли так – бери.

Взяв перекинув того голуба, – і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає.

Батько зрадів, обнімає його, цілує. Раді обидва!

– Ходім же, сину, додому.

От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. Батько й каже:

– Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не заробив!

– Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть, – каже, – тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців, – тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші підуть, розживемось!

Йдуть та йдуть, – аж так на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю. Паничі вискочили з лісу.

– Це твій хорт?

– Мій!

– Добрий хорт! Продай його нам.

– Купіть.

– Що тобі за нього?

– Триста карбованців, без ретязя.

– Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо! На сто!

– Ну, бери гроші, – давай хорта.

Одлічили гроші, взяли хорта, – давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.

Йдуть та йдуть, батько й каже:

– Що нам, сину, цих грошей, – тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.

– Не журіться, тату, буде ще. Тут, – каже, – тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то продайте знов за триста карбованців, без шапочки.

От ідуть полем, – паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом, – так і насів на перепела. Паничі побачили:

– Це твій сокіл?

– Мій!

– Продай його нам!

– Купіть.

– Що тобі за нього?

– Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

– Ми йому парчеву зробимо!

Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

– Ну, тепер ми розжились трохи, – каже батько.

– Постійте, тату, ще буде. Як будемо іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців; тільки продавайте без недоуздка.

От доходять до містечка там, чи що, – аж ярмарок. Син перекинувся конем – такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут насходилось купців – торгують:

– Тисячу, – без недоуздка, то й беріть!

– Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!

Дають п'ятсот.

– Ні!

А це підходить циган, сліпий на одне око:

– Що тобі, чоловіче, за коня?

– Тисячу, без недоуздка.

– Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!

– Ні, не рука, – каже батько.

– Ну, шістсот... бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв, – так чоловік і шага не спускає.

– Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

– Е ні, цигане: недоуздок мій!

– Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...

– Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік.

– Ну, батю, я тобі ще п'ять карбованців накину, – тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п'ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов чоловік, взявши гроші, а циган на коня та й поїхав. А то не циган – то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.

– Не втік-таки від моїх рук, собачий син! – каже жінці.

От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце – що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме.