Ми ще ніколи не були собою.
Максим Рильський
I
Чому так важко бути нам собою,
Коли нема для духу заборон,
Коли його не стиснуто скабою,
Коли він сам собі суддя й закон,
Коли душа, котра була рабою,
Зійшла неждано на сяйливий трон,
І їй дозволено, немов цариці,
Діла шляхетні і злочинства ниці?
Дозволено, та вибирай сама,
На що ти здатна, будучи на троні,
Ще день назад потульна і німа,
А нині владна, ще й при охороні:
Чи ти підеш за покликом ума,
Чи самохіть зостанешся в полоні
Злобивої й затаєної мсти —
Єднатимеш людей, а чи клясти?
Нема нічого вищого на світі,
Як мудра єдність неподібних душ;
І справа тут не в мертвім моноліті,
Коли життя, що грає надовкруж,
І люди всі в одне насильно злиті
І без команди зверху — ані руш.
Що націю з колін підводить хвору.
А ти, з неволі вирвана душе,
Не відаєш ні співчуття, ні стриму,
Твій голос зненавидою ірже,
І все, що рідне й чисте побратиму,
Для тебе нечистотне і чуже;
Дивіться також
- Дмитро Павличко — Між горами в долинах – білі юрти
- Дмитро Павличко — Ніч, осяяна цвітом яблуні...
- Дмитро Павличко — Живу, як той гірський потік...
- Ще 252 твори →
Болящість людства — а на цій землі
Розп'яті всі, великі і малі.
Але одні розп'яття на Голготі,
На високостях — видно їх здаля,
А інші — в ямах, у лайні, в мерзоті,
У норах, де живе сліпа земля;
Та дух один карається во плоті,
І кожен чистий, наче немовля,
Бо кожен людський крок — страсна дорога,
І кожен мученик — явління Бога.
Скажи, чи не собою ти була,
Коли тебе в'язали й мордували,
Тягнули від письмового стола
В набиті страхом камери й підвали;
Ти ж брала маску хитрого хахла,
Катам співала оди й мадриґали,
Та від ганьби, що гірша катувань,
Собі сказала: "Воскресись! Повстань!"
Ти вже забула про свої провини,
Бо хто при владі — праведник, авжеж,
І люта мста з твойого серця рине,
Вчорашніх подруг нині ти клянеш;
О мстива коронована рабине,
Чому лише собою ти живеш,
Чому не знаєш прощення й любові,
А тільки — фрази, мов киї дубові?!
Ненависть і свобода — не рідня;
Людина вільна сяє добротою,
Жадає не відомсти, а знання
І єдності під правдою святою,
А темний раб ряхтить, мов порохня,
Наповнена дрібною червотою,
Яка вгніздилась в дерево слабе
І пожирає там сама себе.
У темряві були ми дуже гарні,
Хоч, правда, не сонця, а світляки;
На сонці жалюгідні і почварні
Ми стали (мало б бути навпаки!),
Там, начебто на світло із трупарні
Що їх недобра, сатанинська сила
Для мсти навзаємної воскресила.
Докори, звинувачення, суди,
Самохвальби оправдувальні нути,
Жага руйнації та ворожди!
Невже так важко правду осягнути,
Що ми — нащадки матері-біди —
З одної чаші напились отрути,
Хто більше, а хто менше, — не кажіть,
Що брали ви питво несамохіть.
Що ж діяти, коли навколо чвари;
Найвищі опинилися в юрбі,
Тупі звинувачі жадають кари
Таким же, як вони, та не собі,
А мудреці сховалися у шпари,
Як таргани, а на твоїм горбі,
Мов коники в траві, без осороми
Самозакоханні танцюють гноми.
А може, в нас такий психічний стрій,
Що ми придатні тільки для погною
Чужого поля? (Не спіши, постій,
Не сперечайся зопалу зі мною!)
Он хмара попелу із наших мрій
Сибірською лягає борозною —
Самі себе палили ми колись
І знов за самоспалення взялись.
Як барани, б'ємося ми лобами,
Хоч не для бою нам дано чоло;
Самі себе вкриваємо гробами,
Говорим про добро, а чиним зло;
Задовго, мабуть, ми були рабами,
І нам до серця рабство приросло,
Пустило корінь в жили, як омела,
Замкнуло крові жизної джерела.
Біда велика — патріот з хамла;
Вітчизну обіймає він, як дівку,
Та пристає до неї, як смола,
Та улещає, гладячи голівку,
Щоб слухалась, щоб хліб йому пекла
І зв'язувала порвану шнурівку,
А ні — бере нагайку дротяну
І хоче бити, як свою жону.
Якби хоч дрібку мозку, та культури,
Та ніжності (еге, чого схотів!), —
Для нього люди — то продажні шкури,
Чужі й неоднодумці — поготів;
Якби він міг, то всі фортеці й мури
На тюрми обернув би для братів;
Жовто-блакитний більшовик — це лихо,
Лікуй його, шановна обліпихо!
Але ще гірший — злобний малорос,
Подібний він до хитрої блощиці:
Кров з України тягне, як насос,
А мізочку не має і дещиці;
Свобода — то для нього хлорофос.
Він у московські меблі та полиці
Сховався й ночі потаємно жде,
Щоб жерти наше тіло молоде.
Хахли-манкурти — плем'я безголове,
Та не кажіть, що розуму нема
У тих створінь, бо до чужої мови
Вони летять, немов до лампи цьма;
Найбільше задоволення хахлове —
Ходити перед сильним повзкома;
Він лиже гузно панові з Європи,
Свої крамниці обернувши в "жопи".
Говорить по-вкраїнські пан посол,
Хоча прибув до Києва лиш вчора,
А пан хахол, хоч жив на річці Псьол,
Не втне й півслова. Що то за потвора?
Він, звісно, не осел, а лиш асьол,
Московства малоруського опора,
Що за права трудящих обстає,
Та дбає лиш про черево своє.
"Інтернаціонал" хахол співає,
Та тільки по-російськи. Свій народ
Він любить, доки сало й ковбаса є;
А як нема, то всьо наабарот —
Свою державу лає і кусає,
Од пса сказного гірше востокрот;
О пане Кучмо, дайте йому їдла,
Бо загризе і вас почвара підла.
Хахол — у депутатах! Порятуй
Нас, Господи, од нечисті такої;
А вздриш його — перехрестися й сплюй:
Таке страшидло і в уяві Гойї
Не появлялось! Яничар, холуй,
Що вимагає плати немалої
За те, що мови рідної не зна,
Хоч двоязикий він, як сатана.
Я маю на увазі сатанюку,
Що гадом був у Божому раю.
Хахол засвоїв повзання науку,
Тож здатний обертатися в змію;
Він проповідує слов'янську злуку,
Благословенну й радісну сім'ю,
Де всі народи з гордістю живою
Повинні повзати перед Москвою.
Хахол за шовініста-москаля
Страшніший, бо не відає вітчизни;
Хоч він дрібний і пажерний, як тля,
Себе він бачить в серці московизни,
Десь там, наприклад, у звізді Кремля,
Що так горить, мов скоро кров'ю бризне;
Хахол — то жрець, що божество своє
Повчає й сам йому поклони б'є.
II
А що в Москві? Панують знову білі,
Об'єднані з червоними тайком,
Бо їх державницькі, найвищі цілі
Утверджував насправді лиш обком;
Найкращий імператор Джугашвілі
Умивсь од крові й знову став божком,
І Солженіцин плаче за тюрмою,
Де він сидів, обгризений вошвою.
"Ти розвалив найкращу на землі
Імперію", — говорять Горбачову.
"Знак сатанинський на твоїм чолі,
Проти Росії ти затіяв змову", —
Кричать хахли й нахабні москалі,
Забувши про скалічену Молдову,
Про розстріли в Тбілісі і в Баку,
Про танки на литовськім хіднику.
Московська ненажерлива держава
Ковтнула сто народів і земель;
У нутрощах зробилася тіснява
(А там ще й тьма така, хоч в око стрель!),
І тріснула, немов живіт удава, —
Даруйте за негарну паралель, —
Отож усі сьогоднішні страждання
Росії-матушки — з переїдання.
Ридає у Кремлі синедріон,
Самодержавний плач далеко чути;
Ті звинувачують ще царський трон,
А ті — генсеків царські атрибути;
Але імперія — то скорпіон,
Здихає він од власної отрути:
За жертвою жене повзуча мста
І жалить з лютістю свого хвоста.
Імперія лежить. Ніхто не в силі
Її зарити в землю, бо вона
Велика дуже. Де, в якій могилі
Вміститись може злість її чумна?
Вона ще дихає, і сопух гнилі
Виходить з неї, наче із багна,
Де сталінські нещадні живолупи
Своїх товаришів скидали трупи.
Мов кінь здихаючий, ногами б'є
Держава Коби, Берії, Крючкова,
І тому, хто за волю повстає,
Чоло стинає крицяна підкова;
Чечня стікаю кров'ю — це ж моє
Розбите серце! Правда канчукова,
Нового хана передсмертний сказ
Гарчить у танках — їде на Кавказ.
Чи ж довго ще здихатиме потвора,
Грузька, живуча й труйна падлина?
Де ж та Росія, мудра і сувора?
Чому дракона не доб'є вона?
Невже з Чечні, неначе з тренажора,
Зійде потуга люта і страшна,
Щоб повернути вогнебризні пащі
На наші землі вільні і болящі?
Ну що ж, як оживе стара чума
І кинеться на нас дракон з грізьбою,
Тоді рятунку іншого нема,
Як тільки брати непомильну зброю,
Тримати меч руками обома,
До смерті встояти на полі бою,
Перемогти!.. Не говори брехні,
Ніхто не переможе в тій війні.
Народе Пушкіна, не йму я віри,
Що вбивцею зробився розум твій,
Що ти забув Гулаги і Сибіри,
Де в душу вив арктичний буревій,
Що знову поведуть тебе вампіри
На братозгубний і ганебний бій;
Ні, ще засяє твій високий ґеній
Над хмарами фашистських неврастеній!
Ти маєш мову, мова є і в нас,
Державу маєш, в нас також держава;
Так будьмо рівні, як сказав Тарас,
Щоб нас єднала доля нелукава
Та щоб маяк привіту не загас
Там, де над морем світить Балаклава;
Сусідство жити в дружбі нам велить,
І мирна — спільна в прапорах блакить.
На цьому й крапка, любі московити,
Не кличте нас в слов'янство, ані в Русь,
Щоб спільно знов імперію ліпити,
Бо навкруги — одна кривава грузь;
І знайте — буде кров ще довго пити
Із вас-таки самодержавна гнусь;
Подбайте спершу про свою свободу,
А потім до братів шукайте входу.
Століттями служили ви царям,
Навчили й нас ламатися в поклоні,
Та ви на службу йшли, неначе в храм,
Росію-матір бачили на троні,
Але для вас то був болючий страм!
Ми вирвалися, наче дикі коні,
Із ваших кантарів та хомутів,
За скот ви мали нас — не за братів.
Не мали за братів, але любили,
Бо так було в традиції сторіч,
З любові обернули на могили
Батурин, Чигирин, козацьку Січ,
А запорозькі волелюбні сили —
В хахлацький танцювальний параліч,
Чорнобиль — в страх планетного похову
І в суржик Тарапуньки — нашу мову.
Щоправда, ми також любили вас,
Бо завжди жертва любить свого ката;
Спасалися покорою не раз,
Характером м'якеньким, наче вата,
І піснею сяйною, як алмаз,
Хотіли справді виховати брата
З гнобителя — наївні мудраки,
Воно ж буває тільки навпаки.
От ми й збагнули — ви занадто вчені,
Не родича вам треба, а слуги,
Щоб грати ролю на всесвітній сцені,
Вам подавай глобальні береги,
Моря гарячі і моря студені,
Зробити б так, щоб взяти довкруги
Цей суходіл — від баска до якута.
Всім дати волю і московські пута!
Біда, що ми подібні, як брати,
Але не схожі ні на ґран як люди;
Ви прагнете моцарство зберегти,
Мечем здобуте й силою облуди,
А ми з тюрми виходим, з темноти,
І знаємо, що гіршою не буде
В'язниці, як братерство Москови,
Хоч винні в цьому й ми, а не лиш ви!
А що народ? Сімей огромна каша,
Велике мнозтво схрещених родин;
Та не одне і те ж Марійка й Маша,
Хоч, може, справді батько в них один.
Ось ваша мати — Азія, а наша —
Європа; що ж, такий був наш зачин,
І, може, в нас отець один так само.
Іди спитайся — хто наш батько, мамо?!
Жили самотньо наші матері
(Хоч Зевс колись таки любив Європу).
Де ми вродились? О якій порі?
Чи це було якраз після потопу,
Чи в ті часи, коли на клич зорі
Шукали три владики чорнотропу
До Віфлеєма? Я про це мовчу.
Ми поклонялись плугу, ви — мечу.
У вас були віки тяжких походів,
Завоювань Сибіру і Литви,
Ви стали царством скорених народів,
І третім Римом нареклися ви;
Ваш дух державницький генсека сплодив —
Він з імператорської голови
Прийшов на світ… А що у нас, мосьпане?
В нас попелом посипані гетьмани.
Шкода, що нас не виховав тиран,
Що не переженились ми з ордою,
Що засівали тільки власний лан,
Світ не лякали збройною ходою
Й тепер демократичний свій талан
Охрещуєм не кров'ю, а водою;
Та ні, не жаль, бо ж будуть нагорі
Не меченосці, а плугатарі.
III
Я вам прощаю все, брати-москвини,
Воркуючі двоглаві яструби,
Та як побачу я хахлацькі спини,
Що перед вами гнуться без ганьби,
Не можу дарувати вам провини
Лиш однієї: що там не роби,
Створили ви хахла — жахне страшидло,
Людину видом, але духом бидло.
Це діло, мабуть, розпочав ще князь,
Що силоміць загнав киян у воду,
Богів народних поскидав у грязь,
Монаршому престолу навдогоду
З'єднав свою й Господню іпостась:
Пойняв людину мудрістю до споду —
Люби себе, а зверхника жалій,
Підлеглого перетопи на лій.
В хахлах живе безсмертна Візантія,
Що спала із князями, як вдова,
Спокуслива і набожна повія,
Рабиня владна, пані світова;
Та, обіднівши геть на землях Кия,
Втекла вона в Москву напівжива,
Жебрачкою пішла в краї суворі,
А повернулась в царському уборі.
Тоді Москва й задумала хахла,
Прообраз ненажерливого мула,
Щоб янгольська слухняність в нім жила
Та енергійна впертість Вельзевула, —
Ось так з'явилася істота зла,
Що до потреб шлункових дуже чула,
А розуму вживає лиш на те,
Щоб нищити духовне і святе.
Москва — майстриня мудра і зухвала —
Себе також відбила в тім єстві,
І візантійські, і свої начала
Змішала в рабській вдачі і крові,
Та, попри все, вона найбільше дбала,
Аби в хахлів були хребти криві,
Щоб гнулися вони й просились в шлеї,
Щоб їм батіг співав про привілеї.
Прислужництво тече в крові хахлів,
А скільки ще рабам потрібно часу,
Щоб гній у їхніх душах перетлів
Та обернувся в чорноземну масу,
Щоб став палатою сяйною хлів —
В царі щоб закортіло свинопасу?
Смішні питання! За ярмо своє
Хахол хахла з ненависті заб'є.
Коли хахол звертається до Бога,
То лиш на те, щоб освятить ярмо,
За рабство помолитися щомога,
Сквернити Кобзаря святе письмо,
Де нам одкрилась наша правда строга,
Що нею ми, як хлібом живемо;
Що ж діяти, як тими ж ми роздерті,
Хто мав би рятувати нас од смерті?
Кипить прокльонами Галичина,
В побойовища переходять свята,
Там під церквами точиться війна,
Із довбнею шукає Каїн брата,
І квилить подніпрянська сторона,
Орлом двоглавим порвана й потята, —
Змирити легше тут Москву і Рим,
Ніж разом стати з Києвом старим.
Невже святці навіки нас роздерли?
Невже ніколи на Збручі мости
Ми не збудуємо, невже померли
Пророки, що в глибинах темноти
Могли з гори Пивихи чи з Говерли
Скрижалі Бога мудрого знести,
Де сказано: "Не відайте кордону
В своїй землі від Сяну аж до Дону!"
Свобода й Бог, та це ж одне єство
Для нації, котра встає із гробу;
Для нас Господь — свободи торжество,
Де ми проходим знову перепробу;
Держава сяє нам, немов Різдво,
Великдень повертає нам подобу
Безсмертності; в молитві живемо
Тим духом, що скидає з нас ярмо.
Але ж хахли (по-царськи "малороси") —
Однаково, чи тлусті, чи худі,
Чи ті, що дбають десь про опороси,
Чи ті, що в канцелярському труді,
Чи ті, що книг перечитали стоси,
Чи ті, що вийшли вже в попи й вожді,
Чи молоді мужі, чи трохи старші, —
Всі хочуть мати жезли патріарші.
Командування — то хахлів жага,
Єфрейтори вони — в чужій державі,
Але в своїй — о ненько дорога! —
Чи будеш ти в пошані, чи в неславі,
Нам байдуже, щоб лиш від пирога
Не відірватись.