Ознайомчий фрагмент твору
Замовляйте книжку на сайті видавництва НК Богдан
Так усе почалось
Того весняного недільного дня, коли тато запропонував поїхати до лісу, я навіть не здогадувався, що віднині моє життя фантастично зміниться. Це був звичайнісінький день, а я, Василько Ігнатенко, був звичайнісіньким десятилітнім хлопцем із звичайного містечка Вишнівки.
До обіду ми удвох із татом ловили рибу в лісовому озері, потім допомагали мамі готувати на вогні обід.
Ви коли-небудь їли печериці, смажені на вогні на гілочці верби чи смородини? Я люблю щось таке незвичайне, а тому з радістю допомагаю мамі.
Отже: історія, яка змінила все моє життя. Точніше, зустріч. Вона така проста і незвичайна, що коли ви захочете її почути, приготуйтеся бути уважними.
Сонечко так тепло пригрівало, що не хотілося нічого робити. Просто лежати на землі й дивитися в небо. Коли дивишся в небо знизу і твої очі бачать лише його, здається, що ти стаєш іншою істотою. Якоюсь неземною і невагомою. Ти перестаєш думати про неприємні речі — просто споглядаєш, як небо повільно змінює своє обличчя. Дивно, але воно ніколи не буває подібним до самого себе. Щомиті якесь інакше...
Колись у Карпатах ми з класом потрапили в грозу. Тобто гроза насувалася на вершину гори Тростян, де ми саме збирали суниці й пекли картоплю. Раптом небо потемніло і почувся тріск грому.
— Збираймося, зараз буде гроза! — гукнула наша вчителька Тетяна Андріївна.
— А що буде з картоплею? Вона ще не спеклася!
— Залишмо картоплю, треба бігти вниз, бо хмара вже близько!
Та хіба можна залишити печену картоплю? Ми швиденько розгорнули жар і повихоплювали з нього гарячі напівсирі картоплини. Якби ви знали, які вони були смачні!
Але я не про картоплю. Ми уже зібралися бігти, як раптом наша вчителька запропонувала:
— Спробуймо зупинити хмари!
— Як?! Хіба ми чарівники?
— Якщо захочемо — станемо чарівниками. Хмари дуже легкі, а наша думка має силу. Особливо дитяча думка. Пам'ятаєте, як ми колись закликали сонечко?
Його ми й справді закликали. Небо того дня було похмурим, ми гралися на вулиці, а потім стали в коло і почали всі разом закликати сонечко. І так хотіли, щоб воно нас почуло! Аж раптом хмари помалу розсунулися — і на нас хлюпнуло веселе сонячне проміння!
Якщо вам ніколи в житті не доводилось розганяти хмари, то послухайте, як це робиться.
Усі повернулися в той бік, звідки сунула чорна хмара. І стали подумки відганяти її. Ми наче простягли свої руки і поставили ними заслін хмарі. Всі водночас! Ви не повірите, але чорна примара, що стрімко летіла по небу, наче зависла перед нами. Там, по той бік гори, потріскував грім, а на галявині було ясно.
— Бачите, хмара зупинилася! А тепер біжімо вниз! — сказала Тетяна Андріївна.
Ми побігли, та дорогою час від часу ставали, щоб затримати хмару над вершиною гори. І поспіхом доїдали недопечену картоплю.
Коли прибігли на подвір'я хати, в якій зупинялися на нічліг, темна грозова хмара все ще загрозливо висіла над Тростяном.
Повернулася з полонини тітка Оксана, вся мокра від дощу, і здивовано сказала:
— Ви дивіться! Кругом іде злива, а у нас світить сонечко!
На наше подвір'я дощ так і не випав. І ми знали, чому. Бо повірили в себе і на якийсь час стали чарівниками. Проте тітка Оксана нашу розповідь сприйняла з недовірою:
— Це тільки мольфари можуть відганяти хмари!
Але ж ми змогли!
І зараз я дивився на хмарки та намагався "ліпити" з них якісь фігурки. Ось та хмарка схожа на маленького хлопчика, що стоїть на великій кулі. Ану ж я його опущу на землю...
"Хлопчик" дуже повільно піднімав одну ногу, потім другу... Ось він нахилив голову убік і поворушив рукою... Ще трішки — і відірветься від кулі та полетить униз...
Раптом щось відвернуло мою увагу — і за мить я вже не побачив "хлопчика". Просто велика кругла куля котилася по небу...
Та раптом мені здалося, ніби щось незвичайне опустилося з неба на землю. Ніби цей "хлопчик" уже тут, поряд...
"Я відчув подих тайни", — сказав би письменник!
Потім я заснув. Коли тато збудив мене, уже вечоріло.
— Збираймося, Васильку, час повертатися додому.
Я став збирати свої вудочки, ракетки для бадмінтона — аж тут помітив, як під кущем щось зблиснуло. Підійшов, розгорнув гілки...
— Тату, тату! Поглянь, який м'ячик!
Під кущем лежав великий голубий м'яч. Мені здалося, що коли я підходив, він сам підстрибнув і затиснувся між гілок ожини. Обережно, аби не подряпати руки, витягнув свою знахідку.
М'ячик був теплий і м'який на дотик. А головне — дуже легенький. Це швидше була надувна кулька. Тільки дуже незвичайна. Вона якось реагувала на дотик моїх рук.
Це був живий м'ячик — такого мені ще не доводилося бачити!
Тато навіть не глянув у мій бік.
— Залиш його, Васильку, — сказав він, — нам треба повертатися.
А я стояв, як заворожений. Притиснув до грудей свою знахідку — і мені здалося, що чую пульсування маленького серденька. М'ячик наче сам тулився до мене.
Я пішов услід за татом — ступав обережно, дослухаючись до своїх відчуттів. Дорогою заспокоївся, сів у машину і поклав м'яча на коліна. Мама сіла поряд із татом. Ніхто не звернув уваги на те, що тримаю в руках.
І ось тут...
Будьте уважні, тут починається моя фантастична історія!
Коли рушили, м'ячик раптом заворушився. Я мало не скрикнув від несподіванки! Це маленьке, кругленьке дивилося на мене великими зеленими очима! А я дивився на нього, відчуваючи в руках дивне тепло. Ніби тримав улюблене кошеня...
Навіть не пам'ятаю, як вийшов з машини і помчав до своєї кімнати.
Так завершився цей звичайний і неймовірний день. День, коли вперше зустрівся з малим інопланетянином. І все моє життя стало іншим...
Сатурн
Це було широке поле, засіяне дивними квітами дуже яскравих кольорів. А поміж квітами літали над полем великі сяючі кульки. Кульки переливалися всіма барвами, ніби віддзеркалюючи довколишній світ.
Я стояв посеред якоїсь галявини і здивовано розглядався довкола. Тут усе було круглим! Круглі квіти, округлі дерева і навіть хмарки, що підіймалися в небо, ніби кільця білого диму. А небо було не голубим, а зеленим. Раптом звідкись випурхнула зграйка малих голубих кульок і полетіла просто на мене. Я аж присів від несподіванки, але кульки пронеслися над головою з веселим передзвоном.
Де я?! Треба було тікати. А куди? Он до того найближчого куща!
Ноги налилися, тож насилу їх відривав від ґрунту, все тіло моє стало таким важким і незграбним, як мішок піску. Я спробував зробити крок, але заледве підняв ногу. Неймовірними зусиллями став просуватися пухкою
поверхнею галявини.
Ще трішки — і я звалився у теплий пух під кущем.
А де ж кульки? Вони кружляли над галявиною, стрибали, і від їхніх голосів усе повітря довкола вібрувало незвичайною музикою.
"Лум-пум!" — раптом щось лунко гупнуло просто перед моїм носом. Ще один м'ячик стрибнув з куща — і я раптом виразно почув: "Привіт, Васильку!"
Хто тут ще Василько?! Я зіщулився і притулився до м'якого стовбура, бо тікати було нікуди. А те кругле створіння гойдалося на пісочку й усміхалося.
Дивина! У нього не було ні рота, ні носа — тільки очі. Але вони сміялися!
Чомусь мені не було страшно. Я навіть приблизно здогадатися не міг, куди потрапив. Може, я в комп'ютерній грі? І це мені сниться?
Треба щось придумати. Тепер я в засаді — навколо ті живі кульки, а позаду що? Там повно кущів. Як перевірити, який це світ — реальний чи віртуальний?
Раптом хтось торкнувся мого плеча — і я аж підскочив від несподіванки...
— Васильку, вже ранок. Треба вставати!
Це моя мама. Яке щастя! Я лежу в ліжку, надворі світить сонце і синіє небо.
Ну й сон приснився!
То це був тільки сон?! А вчорашня поїздка з татом у ліс? Це теж приснилося?
Я схопився з ліжка, натягнув штани і розглянувся по кімнаті. В кутку на м'якому кріслі лежав голубий м'ячик.
Ура, це був не сон! І м'ячик був точнісінько такий самий...
А що ж тоді снилося?
Я обережно підійшов до крісла, простягнув руку...
О, воно розплющило очі! І всміхнулося! Точнісінько так, як у сні!
— То ти мені не приснився? Ти є насправді? А де всі решта м'ячики?
— Вони у себе вдома.
Він це якось сказав, хоча у нього й не було рота. Можете собі уявити — він говорив неначе в моїй голові!
— Де — вдома? Я їх бачив у сні! Чи то був не сон?
— Ти їх бачив на моїй планеті.
— На планеті? — я аж присів від несподіванки. — То ти інопланетянин? Здорово! Я завжди хотів побачити справжнього інопланетянина! Тільки уявляв тебе зовсім по-іншому!
— У Всесвіті багато планет, і їхні жителі дуже різні.
Усі думки в моїй голові наче висипалися з коробки. Треба ляснути себе по чолі, щоби прокинутися...
— Васильку, час снідати! Біжи умиватися!
Мамин голос привів мене до тями. Виявляється, я таки справді був на іншій планеті! Зелене небо, м'який пісок, дивні запахи і звуки... Усе це було справжнім!
Мабуть, вигляд у мене був дуже смішним, бо м'ячик мало не пирскав від веселощів.
— А як називається твоя планета?
— Сатурн!
— Ух ти! Фантастика! Я був на Сатурні!
Я аж підстрибнув від захоплення!
— Ти з ким там розмовляєш?
— Мамо, вже йду! Слухай.., — я стишив голос, — а на чому ми туди літали?
— Просто в думці.
— Як — в думці? Ти жартуєш?
— Та ні. Твоя думка — це потужний енергетичний двигун. Я просто її підсилив — і ми разом злітали на Сатурн.
— Нічого не розумію... Я ж спав!
— Саме тому, що спав. Ти поклав своє тіло у ліжечко, бо воно важке — і поки воно собі відпочивало, твоя свідомість... Ти розумієш, що це таке?
— Ну, це все, що я думаю і відчуваю. Це мій мозок отут, в голові.
— Свідомість і мозок — це не те саме. Твій мозок теж спав на подушці, поки ти літав. А все те, що ти думаєш, відчуваєш, любиш, бажаєш — і що є тобою, окрім тіла, — те все літало. Ти хоч трішки мене розумієш?
— Навіть трішки розумію. Ти говориш про віртуальну реальність?
— Нехай буде й так. Поки що такого розуміння для тебе достатньо.
Вимовивши оте "віртуальна реальність", я аж запишався собою. Це знаю із комп'ютерних ігор.