Потвори на ходулях. Блискучі чучела
із бронзи. В бровах кров запечена
порічками. Пусті очиць печери,
і вбивства похітъ наглі зуби шкіритъ.
У вухах їм галактики бринять,
а венами колують кораблі;
кує ненависть гордий герб у серці,
і навіть горб наїжив зелену шерсть.
Жорстокість. Розчепірена щока.
Розчавив камінь череп. А в кущах
зламане ратище. Епос. Ось про що
нудно заводять старці по шинках і досі.
А все-таки нещасні. Кукли сил,
хворіють на простоволосий шал,
що смерть дітей на нього — єдиний лік.
Вони ж надлюди. Нелюди, каліки.
2. Боги
Найстарший цинік розвернувся в хмари
і безхребетно крутить так і сяк.
Синок з ним поруч — бородач-босяк,
і збочена Атена кров'ю марить.
Старий дари рахує, з жаром скнари
рознюхуючи : цап чи порося?
За дим офір, що потом тіл просяк,
можливо, низпошле дешеві чари.
Таким наборг ми віддавали долі?
Це — богування: раптом стати птахом,
пройтися вихром по смертельнім полі?
Як дні замкнуться у конечнім колі,
хто їх судитиме пекучим жахом?
Плач, Ахіллесе. Розпач, Андромахо.
3. Дезертир
(Паріс у Третій пісні)
Столиця поїздами й антенами ніч намацує.
Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі
тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є мій день.
Кажеш, що пошиєш мені з каменюк шинелю,
називаєш то лялею в льоконах, то моржем-самцем,
женокрадом, жеребцем, кнуром, кльовном у душних спальнях.
Хай буде так. Але йди геть. Хвалися над трупом. Сам цей
світ кори. Кричи собі пеани. А мені дай спокій.
Прокльони, Патроклоси, Ахіллеси з залізним серцем,
коні, колісниці, божевільні бóги, ікло піки:
цей маніякальний калейдоскоп — геройство? Сплив сперми
у бронзу оргазмом убивств чи в скорчені жахом піхви
рабинь — мужність? Ти вже старий. Мариш гаслами стертими.
А мій тілесний спис вібрує днетворчою раною
моєї коханої і безсиліє в мислях смерти.
Я ще піду в призначення синьовинового ранку,
щоб убити робота смерти з усесвітом на щиті,
і теж трупожерним круком над тілом скульптурним крикну.
А тепер дай мені спокій. Дай заснути в теплім житті.