Земля обітована

Драма на 4 дії

ОСОБИ

Ш у м и ц ь к и й — літератор

Ш у м и ц ь к а — його жінка

А н д р і й, Б о р и с, О л ь г а — їх діти

Ф а н я — урядниця з консуляту

К о р ц і в — журналіст.

К у л ь ч и ц ь к и й — приятель Шумицьких.

К о з е н к о — партійний робітник, емігрант з Великої України

М а р і й к а — нянька Шумицьких

Д і в ч и н к а  з квітами

Д е л е г а ц і я

Г о л о в а  д о м о в о г о  к о м і т е т у.

С у с і д к а

І н с п е к т о р

1 – й   і  2 – й   у р я д о в ц і

В а р т о в и й  та  і н ш і

                                     I

Кабінет Шумицького.

Кидається в очі велика бібліотека і робочий стіл, завалений книгами, паперами.

На стінах портрети Шевченка, Франка, Коцюбинського всі прикрашені українськими рушниками.

О л ь г а сидить за столом і щось дописує.

Входить з правих дверей Ш у м и ц ь к а.

Ш у м и ц ь к а. Щось довго немає татка.. Я так хвилююсь, щоб чогось не сталось...

О л ь г а. Що може статися?! Лише звичайні речі: татко з кимсь заговорився або через якісь технічні причини спізнився вихід журналу.

Ш у м и ц ь к а. Може, цензура, поліція... Все може бути... Я просила б тебе зателефонувати до друкарні.

О л ь г а. Але навіщо, мамусю?! Ти лише одірвеш татка від праці.

Дзвінок.

А ось і татко! (Цілує матір і біжить назустріч).

Входять Ш у м и ц ь к и й  і  А н д р і й.

Ш у м и ц ь к и й (піднесено). Ну, рубікон перейдений! Журнал вийшов! (Держить високо в руці книгу і кладе на стіл).

Всі з цікавістю розглядають її.

О л ь г а. Чудесна окладинка!

Ш у м и ц ь к и й. Окладинка! Цілому суспільству кинутий визов! О, як заворушаться ці ситі старі жаби в стоячому болоті! Які посиплються прокльони на мою голову! Але вона не похилиться, а ще вище піднесеться вгору! Мої дорогі! Як приємно, яка насолода пливти сміливо, відважно, без найменшого страху проти розбурханих хвиль! Пливти туди, де зійшло сонце волі, рівності, правди і справедливості! Вони — раби пітьми, потвори й лицарі чорної ночі — сліпнуть і ховаються в кутки від цього сонця! Сонця всіх трудящих, понижених і окрадених!. Мій журнал, наш журнал, мої любі, відбиватиме в собі його сяйво. Він пробиватиме мури кордонів, з'єднуватиме сковані руки західноукраїнського пролетаріату з вільними руками селян і робітників Великої України. О, яке велетенське діло довершити судила мені химерна доля!

А н д р і й. Татку! Який я щасливий, який я гордий, що можу називатись твоїм сином! Мамцю! Ти щаслива?!

Ш у м и ц ь к а. Я радію вашому щастю... І коли ваші ідеї йдуть поруч з національними ідеалами...

Ш у м и ц ь к и й (перебиває). Кожен клас має свої національні ідеали.. Попи, поміщики — одні, селянство, робітники — другі. Наша нація — нація селян і робітників, і їх національні ідеали ідуть поруч з великими ідеалами вождів пролетаріату: Маркса, Леніна, Сталіна.

Ш у м и ц ь к а. Може, ти маєш рацію, але шлях, на який ти став, мені здається чомусь таким непевним, таким небезпечним, що часом мені робиться страшно і завмирає моє серце.

Ш у м и ц ь к и й. Тому, що цей шлях не битий, а новий, невідомий, вкритий гострим камінням, але він веде в кращу будучину, в землю обітовану, де нема ні хлопа, ні пана, лише вільна людина, з усіма належними їй правами й обов'язками.

А н д р і й (захоплено). Правда, правда, татку! Знаменито!

О л ь г а (одірвавшись від журналу). "Два світи" — яка розкішна стаття! Це ти написав, татку?

Дзвінок.

Ш у м и ц ь к а. Це, мабуть, до тебе.

К о р ц і в (входячи). Можна до вас? Шумицька. Прошу, прошу... Вчасно, вчасно... Корців (вітаючись). Моє поважання, моє поважання. (До Шумицької). Цілую руці, пані добродійко.

Ш у м и ц ь к и й. Сідайте, розказуйте...

К о р ц і в. Чув, чув, що довгожданий журнал сьогодні нарешті побачив світ. Сердечно гратулюю! З цілого серця! (Стискає руку Шумицького). Сьогоднішній день матиме для нас епохальне значення...

Ш у м и ц ь к и й. Так і я думаю... Погоджуюсь, рішуче погоджуюсь з вами. (Простягаючи руку). Дякую вам, дякую за зрозуміння...

К о р ц і в. Ми й уявити не можемо, які колосальні наслідки викличе поява цього журналу! Для наших західних земель — це початок нової історії, переоцінка всіх цінностей!

Ш у м и ц ь к и й. Я розумію вас. Я так само думаю, й тому я взявся, скажу просто, за карколомну працю...

Шумицька подала знак синові і дочці і з ними вийшла.

К о р ц ів (розглядаючи журнал). Чудесно виглядає! Знаменито! Не соромно дати до вітрини і Парижа, і Лондона.

Ш у м и ц ь к и й. Форма — ще не все... Головне — зміст, товаришу!

К о р ц і в. Ну, розуміється. За це вже можна ручитись. Честь вам і слава! Пам'ятайте тільки, що ви не самі, що є багато нас, душею з вами. Сьогодні я розмовляв з видатним нашим літературним критиком, публіцистом і наймодернішим поетом. Він радо обіцяє вам своє співробітництво.

Ш у м и ц ь к и й. Ну, то їх буде більше... Я не боюся. А що ж ви, пане товаришу, вже порвали зв'язки з своєю старою, пожовклою газетою? Я про вас говорив консулові. Він радо погодився на вашу пропозицію і просив вам гратулювати.

К о р ц і в. Дякую. Я вже майже виготував статтю для другого числа вашого журналу.

Ш у м и ц ь к и й. Чому не "нашого"?

К о р ц і в. Ну, скажу "нашого" журналу, але (завжди у нас це "але") статтю підпишу поки що псевдонімом. Це, кажу, поки що, але, на жаль, це — sine qua non, передумова! Відразу порвати з газетою, зрушити контракт — це просто для мене неможливо. Не такі тепер часи, знаєте самі. Обставини можуть змінитись на гірше, ну і все може статись, пане товаришу-редакторе, а тоді що́ заспіває моя родина? Ваше положення зовсім інше: вас знають, вірять, цінять, ви там свій чоловік, а я...

Ш у м и ц ь к и й. Слушно, маєте рацію, але, пане товаришу, сидіти на двох стільцях буває зручно і вигідно тільки тоді, коли інші цього не бачать. А що, як довідаються?! Не там, а тут?!

К о р ц і в. Пане редакторе, тайна! Тайна мусить бути захована! Це обов'язково! Я так змінив стиль, що нікому і в голову не прийде, що то я пишу. Я за це ручусь! Я хочу, щоб моє співробітництво у вашому журналі було відоме тільки вам та випробуваному моєму другові, про якого я вам згадував.

Ш у м и ц ь к и й. Не турбуйтесь! Я ніколи нікого не зраджував! В цьому будьте певні. Розуміється, мені прикро, що ви не хочете зважитись одверто стати на наш бік. Це прикро, але що ж? Почекаємо. (Пауза). За найменшу статтю, до пів-аркуша, я платитиму вам 10-15 доларів, за більшу — до одного аркуша — 20-30. Думаю, що прогодувати вашу родину вистачить. Але у великому журналі завжди трапляється ще багато іншої праці, так що, гадаю, фактично ви діставали б значно більше. Я вам радив би ще подумати...

К о р ц і в. Так, товаришу редакторе, але в газеті я маю фікс і рядкові, а вдома... жінку і дітей. Я мушу кожного першого дати певну квоту додому. Ви розумієте, праця в газеті — це поденщина, сказати б, база для існування, а праця у вас, у вашому журналі, це буде відпочинок, надбудова, люксус, коли хочете.

Ш у м и ц ь к и й. Я не думаю, що це надбудова і люксус, ну, та це ваша справа. Моя засада — не насилувати, не приневолювати... Мушу тільки завважити, що, коли туди поїдете, ваше співробітництво і з ними, і з нами — безумовно візьметься під увагу і, чого доброго, відіб'ється на вашій кар'єрі. Це зветься там дворушництвом і викликає недовір'я.

К о р ц і в. Я так швидко не збираюсь туди їхати..

Ш у м и ц ь к и й. Я лише попереджую вас.

К о р ц і в. Не можу ризикувати...

Ш у м и ц ь к и й. Як хочете... Ленін ризикував. Цілий світ був проти нього. Одначе Ленін зважився і переміг! Ви добре подумайте, як краще зробити. Я повторюю — не приневолюю... Я високо ставлю ваш талант, і мені хотілось би, щоб ви не розкидали його по всіх клерикальних і дрібнобуржуазних смітниках... Ну що ж, потребуєте аванс?

К о р ц і в. О, звичайно. Ще й дуже.

Ш у м и ц ь к и й. Стане вам тридцять доларів? Я не маю сейчас дрібних. Треба зміняти...

К о р ц і в. Цілком досить! (Бере). Дякую! Так в середу, найдалі в п'ятницю, я занесу вам статтю або передам вам через певні руки. До побачення! (Прощається і стрічається на порозі з Борисом). О, моє поважання!

Б о р и с. Поважання! І ви... зайшли до нас?

К о р ц і в. Так, я мав справу до вашого тата... приватного характеру. Вибачте, поспішаю: маю ще працю у себе в редакції. Моє поважання! (До Шумицького). Так в середу або п'ятницю.

Ш у м и ц ь к и й. Добре, добре, до побачення!

К о р ц і в вийшов.

Б о р и с. Мати сказала, що вийшов твій журнал. Я боюсь, що не зможу сьогодні показатись на вулиці.

Ш у м и ц ь к и й. Чому?! Борис. Чому? І ти питаєш?!

Ш у м и ц ь к и й. Не розумію.

Б о р и с. Як я зможу дивитись в очі людям?! Куди я маю діватись від ганьби й сорому?

Ш у м и ц ь к и й. Від якої ганьби, від якого сорому? Що ти говориш?! Хто тебе, Борисе, ударив по голові?

Б о р и с. Твій журнал.

Ш у м и ц ь к и й. Мій журнал? Що, справді, з тобою? Та ти, сину, сам здурів чи, може, тебе звели з ума-розуму? Я тебе попереджав, не слухав, пропускав мимо вух! Фашистівське багно затягло тебе в трясовину й запаморочило тобі голову!.. (М'якше). Тобі треба кудись виїхати, подихати свіжим повітрям, зустрітися з свіжими сучасними людьми, звільнитися з тих ланцюгів, що душать твій мозок, душу, зв'язують молодечі крила. Оточення, оточення тобі треба позбутись в першу чергу!        Ти вільний, поїдь до Харкова, Києва, на Донбас. Оглянь на Дніпрі сучасне чудо радянської техніки, приглянься до нового життя, пізнай нових людей, стрінься з новими ідеями, вдихни в себе свіже повітря, свіжу, нову душу. Хочеш, Борисе, я зателефоную до консула, й ти матимеш сейчас, сьогодні ж візу! Побудеш місяць, півтора і вернешся додому. Але зовсім іншим! Повним енергії, віри в краще завтра. Гроші на дорогу і побут там — до твоїх послуг!

Б о р и с. Краще сидіти в болоті, як ти називаєш вужчу батьківщину, ніж їхати в катівню, де мордують людей не тільки за вчинки або за переконання, а навіть за походження.