Архімед

Скільки Павло пам'ятає свого діда, одяг його завжди заляпаний у глину або глей. Сіро-жовті плями лежать і на чорних штанях, і на злинялій старій солдатській сорочці, і навіть на кашкеті. Але до того вже всі звикли, й ніхто не дивується, бо дід — колодязник: колодязі будує на залізниці.

На вигляд він маленький, низенький, худий і трохи сутулий. Кажуть, колись був рудий. Але тепер чуб у нього білий-білий, "їжачком" підстрижений. Під широким носом з прожилками — коротенькі вуса.

Ще дід глухуватий. Щоб говорити з ним, треба добре кричати.

Розповідають, коли він був малим, ну, може, таким, як оце тепер Павло, надів ранньої осені ковзани-дерев'ячки і гайнув на став кататися. Льодок на воді тоненький-тоненький, як ото буває плівка на молоці. Мчить на ковзанах, а крига під ним так і гнеться, так і тріщить. Де проїхав — там уже й вода виступила. А потім — тра-ах!.. І в воду. Добре, що неглибоко було, якраз по шию. Виліз із води мокрий від голови до п'ят, як курка. Хворів довго, ледь залишився живим, тільки назавжди оглух.

Коли дід іншим разом згадує про все те, хтось неодмінно жартома й зауважить:

— Ото, може, відтоді ви й воду полюбили й колодязником стали?

Дід наставить долоню до вуха, щоб краще чути, і теж сміється:

— А може...

Є в діда вірний помічник — гнідий коник, маленький, кругленький, як огірочок. Запряже його дід у легенького возика, поскладає канати, цеберки, заступи та всяке інше спорядження і мандрує попід залізничною колією від будки до будки, від колодязя до колодязя. Там цябрину підправить, в іншому місці криницю вичистить чи воду зіллє.

Своєму коникові він вигадав якесь чудернацьке ймення — Архімед. Стоїть, бува, той коник, запряжений у воза, десь під двором, похнюпив голову, дрімає, жде свого хазяїна. А тут уже й дід повертається.

— Що ти, Архімед, засумував? Зараз поїдемо...

І Архімед враз підніме голову, повеселішає, ворухне хвостом, а розумні сизі очі, здається, самі промовляють: "От спасибі тобі, Даниле Парфеновичу, що ти не забарився".

Данило Парфенович — то ім'я й по батькові Павлового діда. Але сталося несподіване. Дід вигадав те чудернацьке ймення — Архімед — коневі, а люди й діда почали так звати. Павло сам чув, як хлопчаки, побачивши на вулиці дідову конячину, запряжену в маленького возика, кричали:

— О, гляньте, дід Архімед їде, дід Архімед...

Та найбільш Павла дивувало інше. Вигляд у діда з вічно замащеним одягом був такий, що, здається, повинен би викликати усмішку в людей. А проте Павло завжди помічав, як знайомі, зустрічаючись, з якоюсь особливою пошаною вклонялися йому:

— Здрастуйте, Даниле Парфеновичу! Як поживаєте? Ви ж не забудьте десь там через місяць до нас завітати...

Коли так у селі шанують лікаря,— Павлові зрозуміло. Лікар — то великий чоловік! Він людей від хвороб, від смерті рятує. І Павло теж ладен низенько вклонитися йому, бо як загнав колись під ніготь колючку і боліло так, що хоч на стіну дерися, лікар за якихось три хвилини від болю звільнив. Одне слово, лікар — то діло ясне! А дід?..

Павло знизував плечима, і по його кирпатому обличчю, мов хмаринка по ясному небі, блукала іронічна усмішка.

Часто, траплялося, прийде якийсь чоловік:

— Данило Парфенович дома?

— Немає! — відповідає Павло.— На роботі.

— І не скоро буде?

— Не знаю, може, через тиждень, а може, й через два...

— От рахуба,— чухає потилицю чоловік.— А мені ж його так треба, так... Ну просто до зарізу...

А через день ще хтось на поріг:

— Діда немає?

— Нема!

— От жаль! Що ж його робити?..

Спостерігав усе те Павло, і дуже закортіло хлопцеві дізнатися: навіщо людям так потрібен дід, чому вони не можуть обходитися без нього, за що йому така шана?

Була саме літня перерва. Павло до школи не ходив і упросив діда взяти його з собою. Дід, правда, довго відмовлявся, а потім таки поступивсь:

— Ну добре, збирайся, поїдемо...

Працював він тоді на будівництві нової залізниці, що мала сполучати дві великі магістралі.

І ось путівцем, котрий побіг уздовж залізничного полотна, Архімед везе легенького возика. В ньому накладено свіжої лугової трави, що солодко пахне лепехою та болиголовом. В передку і позаду — дідове колодязне причандалля. А посередині воза з одного полудрабка звісив ноги Павло, з другого — Данило Парфенович.

Павло кирпатий, сіроокий, в синій смугастій сорочині, яку сонце добре побілило на спині. Хлопець з сорочки вже виріс, і рукава її далеко підскочили від зап'ястя. Сірий кашкет збито набік та натягнуто на лоба. Ботинки лежать у возі, і Павло помахує босими припорошеними курявою ногами.

їхати треба кілометрів тридцять.

— Потім,— каже дід,— від старої залізниці відходить нова, туди й повернемо.

Путівець попід снігозахисними перелісками в траві ледь помітний. Часом він і зовсім зникає між білими романами, червоною конюшиною та лапатим подорожником. Але Архімед усе ж добре бачить його і, мабуть, не збився б з дороги, навіть заплющивши очі.

Над головою в Павла гудуть телефонні дроти, гудуть одноманітно, тягуче, і часом хлопцеві здається, що за возом летить якийсь величезний джміль і то своїми широкими крилами так: гу-уу... В перелісках скрекочуть сороки, кричать сиворакші, воркують горлиці. До залізничного полотна то простягаються поля, то підступає ліс.

Інколи серед зеленого віття дерев раптом блисне білий штахетник подвір'я колійного обхідника. Потім із-за сірих стовбурів старих тополь визирне жовта стіна будинку з червоною рамою широкого вікна, до якого спускається м'який дріт радіоантени. Поминуть вони ту одиноку будку, і знову безлюддя та тиша, тільки так само тягуче гудуть телефонні дроти, скрекочуть сороки, воркують горлиці.

Павло підбирає ноги і, підклавши під голову руки, горілиць вмощується на м'якій траві. Тепер йому видко, як по чистій блакиті неба пропливають одинокі білі хмарки.

— Но, Архімед, но...— тихо жебонить десь поруч дідів голос.

Архімед форкає і біжить знехотя підтюпцем. Часом на путівці трапляються камінчики. Коли об них глухо брязкає залізна шина колеса, віз легко підскакує, і Павла хилитає з боку на бік.

— Діду,— гукає він.

— Гов?

— А куди оці дроти біжать?

Данило Парфенович хвилину мовчить, мовби обмірковує онукове запитання. Потім чомусь зітхає.

— Та куди ж? В один бік,— він махає рукою через плече за спину,— на Гребінку, далі на Одесу аж до моря... А туди — на Бахмач, Конотоп і до самої Москви...

— А далі?

— Далі на всі чотири сторони, по всьому государству і аж за границю.

— Ого,— дивується Павло,— і навіть до Варшави?

— І до Варшави, і всяких там Парижів...

Павло мовчить. Але думати про ті дроти, що гудуть над головою, чомусь не перестає. Йому спадають на думку різні небилиці. Коли б зробити, наприклад, такого невеликого човника на коліщатах, повісити його на той дріт, приробити невеликий мотор і гайнути по всьому світу в мандри... Або якби оце людина могла розуміти, про що то вони гудуть, ці дроти...

Уже проїхали так кілометрів вісімнадцять, коли з одної будки, побачивши їхню підводу, вибігла жінка.

— От добре, Даниле Парфеновичу, що ви трапилися. Я вже всі вікна видивилася за вами.

— А що таке? — питає дід.

— Та вже ні рук, ні плечей не чую на собі! — забідкалася молодиця.— Діти вкинули в колодязь лампу. Ну ви могли б таке подумати? От нещастя, га?

— Як же це вони, капосники? — сплеснув руками дід.— Ну що б ти їм сказав...

— Еге... Я була на городі, а вони отаке вкоїли. Так що ви уважте, зробіть що-небудь з колодязем, бо я аж за три кілометри ходжу в село по воду. Та хоч би ж чоловік був дома, а то ж на курси послали його, хочуть бригадиром наставити.

Дід замислився. Що його робити? Завтра ж на роботі треба бути, і жінку в біді не залишиш. Пішов до колодязя. Побіг за ним і Павло. Вода в колодязі справді переливається сизими лискучими колами і тхне гасом. Ходить дід навколо колодязя, кашкета зсунув на лоба, потилицю чуха, нервує. А потім покликав жінку, питає:

— Скільки це від вас до станції?

— Сім кілометрів з гаком,— відповіла жінка.

— Ну, хоч і сім, а тобі доведеться туди бігти, голубко.

— Та я побіжу хоч і за сімнадцять, аби тільки не носити мені з села води.

— От так,— каже далі дід,— біжи до телефону, подзвони і скажи, що таке й таке діло, в біду утрапила, і дід Архімед залишився на день мене з біди виручати. На роботі буде не завтра, як думалося, а післязавтра.

Жінка пішла, але дід її знову зупинив:

— А постій, голубко. Тут, бачиш, діло таке,— посмикував він свої коротенькі вусики,— доведеться міняти, може, один, а може, й два вінки цябриння... Матеріалу якогось треба.

Жінка повела його на подвір'я до купи колоддя.

— Оце що на вас дивиться, те й беріть.

Дід примірявся недовго. Познімав з воза свої інструменти, засукав рукави, плюнув у долоні й заходився обтісувати дубові колоди.

— Гех... гех...— хекав він, коли від колоди відколювалася надто груба тріска.

Павло сидів на возі і, трохи нудьгуючи, стежив за роботою діда.

— Ти не хочеш тесатися? — питав дід так у колоди, ніби вона вміла розмовляти й могла йому щось відповісти.— А ми тебе, голубко, змусимо... Ось так, ось так... А потім ще й сокиру підгостримо.

Дід випростався, зсунув кашкета на потилицю, гукнув Павлові:

— Подивися, там у цеберці повинен бути брусок. Неси його лишень сюди. Бігом, бігом.

Дід працював весело. Він усе робив: і колов клинками грубі сучкуваті колоди, і тесав їх, і запилював по краях з якоюсь особливою насолодою, захопленням, мовби довгі роки був відірваний від цієї роботи, дуже заскучав і тепер, врешті, дорвався до неї. Лоб поблискував йому від краплинок поту. Кашкет зсунувся назад і ледь тримався на потилиці. Обличчя почервоніло. Очі світилися завзяттям. Та й увесь він мовби нараз одмінився: став меткий, рухливий, ніби всередині йому спалахнув якийсь молодий вогник і наповнив новою силою все його тіло.

— Гех... гех...

Павло із заздрістю дивився на нього. Хлопцеві навіть стало нудно сидіти на возі. Йому теж хотілося засукати рукави, примружити ліве око, як це робив дід, і собі щось майструвати. Він зіскочив з полудрабка, пішов допомагати дідові.

Поки жінка бігала на станцію до телефону, два вінки цябриння вже були готові.

Потім дід поліз у колодязь, жінка спустила йому цеберко, і він обережно зібрав гас.

Коли треба було виливати воду, дід надів на Архімеда хомут, прилаштував барок і на товстій линві спустив у колодязь важке цебро, сам став на цябрину.

— А мені що робити? — запитав Павло.

— Як хочеш, можеш водити Архімеда, а коли ні — він і сам ходитиме.

— Як це сам? — недовірливо подивився Павло на діда.

— А отак...

Дід набрав у цебро води, поклав канат на коліща.

— Но!

Архімед рушив, запищало коліща, і з темної глибини колодязя швидко піднімалася вгору чорна важка баддя.