Легенда про Федора Роса

Антоніна Гармаш-Литвин

На мальовничій київській землі, біля гомінливої річки Росавки розкинулося селище Росава. Чому так звалось? Мабуть того, що в селі було багато сімей на прізвище – Рос. Була там і славна родина кобзарів – 6 синів і батько. Найменшому – Федорові, було ще тільки 9 літ, він ще не кобзарював, а браття і батько вирушали на весняного Миколая, а поверталися на Покрову. Про добрих кобзарів слава линула далеко, та не тільки добрі люди чули ту славу...

А був то час, коли Україна була розідрана на дві частини, мов розіп'ята недолею, розділена своїм могутнім Дніпром... Навіть Київщина була розділена... Росава. була в Польському царстві... А ходили кобзарі по всій Україні. Ох, і не любили їх шляхта, ляхи!..

Одного вечора налитіли польські жовніри в село, знайшли хату кобзарської родини, мов ті круки накинулись на дужих хлопців-кобзарів, на старого батька. Замучили до смерті, хату запалили, а малого Федора обв'язали бандурами і вкинули в річку Росавку. Винесла Росавка хлопця в Дніпро – а там напівживого виловили козаки-запорожці, виростили козацьким джурою. Та пам'ятав Федір, якого він роду – не обірвалась кобзарська струна: став і Федір кобзарем.

Ще одна відчайдушна спроба з'єднати Україну, зцілити розі­дране серце, проголосити Україну державою! То Іван Мазепа, прикликавши шведське військо на допомогу, дає бій сатрапу Петру. Поспішив розлютований звір скликати військо до Полтави, а своєму прихвосню Меншикову дає 10000 війська і наказує винищити до ноги, сплюндрувати Запорізьке гніздо. На своєму шляху вогнем і мечем змітав Меншиков села, містечка, козацькі поселення.

А поперед того війська поспішають кобзарі – попередити люд, згуртувати їх на відсіч.

Біля Келеберди кінний загін Меншикова піймав кобзаря Федора Роса. Келеберду спалили до тла. Все чоловіче населення винищили, а кобзаря прикували за ногу до скелі на Дніпровій кручі... Не дали ні води, ні хліба, а лишили тільки кобзу, вірну подругу...

Співав кобзар до неба, до сонця, до Дніпра... Співав день і ніч… Співав, доки й не сконав. Ніхто його не ховав, ніхто не оплакував: тіло розтягли вороння-орли, кістки вибілювало сонце-вітер, аж, поки вони не розсипалися в прах...

А остання його пісня долинула до нас. Може то й не він її складав, може то народний геній творив легенди про своїх дітей.

Як тяжко, як важко я мучус-караюсь,

За землю, що вірно люблю!

Та ладен віддати за тебе, мій краю,

Я всього себе без жалю!


О, люди! Співаю я вам до знемоги,

Всю землю в думках перейду:

Згубили-убили в душі людській Бога,

Опоганили Правду святу!


Чи ще світло Правди наш розум освітить,

Чи серце людське заспіва?

Молю рідну Землю, і Сонце, і Вітер

Донесіть до нащадків слова!


Слова ті пекучі, з них співи жалючі,

Хай линуть крізь смерть в майбуття,

Людина людину хай більше не мучить –

А в любові творіте життя!