Хмаринки пливуть у небесній блакиті. Хмаринки... Он – схожа на білу троянду. Там он – як корабель з вітрилами. А на самісінькому обрії – наче рожеве дерево летить, махає дивним віттям... А й справді – було таке Дерево. Росло на нашій землі, тягнулося до чистого неба і мріяло:
– В мене віти – мов крила. Та й на інших я не схоже. Бо рожеве. Ой, коли б хто знав, як набридло мені тут! Кожен день ті ж самі берізки та ясени... Вітре-вітрило, чародію небесний, понеси мене в небо, кудись на край світу, тільки далі від нашого лісу!
– Це я мо-о-жу! – зашелестів у лісових вершинах Вітер.– Це я мо-о-жу! А чи не жалкуватимеш потім? Бо я й сам не знаю, де опущу тебе... І ще знай: чарівна сила моя діє лише раз...
– Ой Вітроньку,– благало Дерево,– мені все одно, де жити, тільки б з хмарками привітатися, далі від нашого лісу залетіти!
– Гар-а-а-азд! – погодився Вітер.– А тепер трима-а-ай-ся!
Він розігнався, вхопив Дерево за віти, видер з корінням і поніс до хмар.
А воно раділо:
– Ой, як гарно! Хай усі бачать, що й дерево може, як птах,літати! Хай усі знають: в якій землі захочу, там і пущу коріння!
І поніс Вітер те Рожеве Дерево над озерами й морями, над горами й лісами. А коли зморився в дорозі, опустив його біля теплої річки – корінням у якусь ямку. Дмухнув, присипав вогкою землею:
– Рости на здоров'я! В мене справ – не перелічити. Прощавай!
Роздивилося Рожеве Дерево навкруг себе. Райдужні пташки літають, високі, без жодної гілочки дерева ростуть – тільки на верхівках велике, як лопух, листя хитається.
Прудкі руді звірята з довгими хвостами з дерева на дерево скачуть. Спека – аж трава у полудень ж ухне. І нічого схожого на рідний ліс. Ні білих берізок, ні ясенів, ні набридлого Соловейка.
Рожеве Дерево перезнайомилося з усіма сусідами та й стало собі рости. Виявилося, що непосидючі руді звірятка звалися мавпочками. Вони чіплялися хвостами за гілки, весело розгойдувалися, злазили на самісінький вершечок. Райдужні пташки пронизливо галасували, свистіли вдень і вночі.
Незабаром на Рожевому Дереві дозріли зернятка. Тепер воно чекало, коли навколо зашумлять дрібним листом рожеві парості – його маленькі діти.
Та зернятка падали в розпечений грунт і, мабуть, всихали там.
Жодної парості не з'явилося поруч. І це дуже непокоїло Дерево...
Минав час. Рожеве Дерево почало вже забувати свій ліс. Колишнє життя здавалося йому давнім сном, сивою казкою.
- Юрій Ярмиш — Як соловейко вскочив у біду
- Юрій Ярмиш — Чванливе лоша
- Юрій Ярмиш — Їжачок і соловейко
- Ще 18 творів →
Але одного тихого ранку воно несподівано побачило на своїй гілці сіренького Соловейка і жовтогарячу Іволгу!
Дерево зраділо:
– І вам теж набридло серед берізок та кленів? Хочете тут оселитися?
– Ні, зовсім не набридло! – відповів Соловейко.– Просто в наших краях зараз холодно. Зима!
І Соловейко з Іволгою почали шукати комашок – вони зголодніли в довгій дорозі.
Другого дня Рожеве Дерево знову спитало:
– Чому ви не співаєте, як оці райдужні пташки? Хіба вам тут не подобається?
– Ми співаємо тільки в себе, на рідній землі! – відказав Соловейко.
Пташки гостювали кілька місяців, а там почали збиратися в дорогу.
– Вже надходить весна! Тепло стане в нашому лісі! – раділа Іволга.
– Як гарно, коли гілочки прикрашаються бростю, коли зелене листячко полонить увесь ліс! – мріяв Соловейко.
Дерево слухало пташок, а далі тихенько попрохало:
– Я одне тут.– В його шелестінні Соловейко з Іволгою почули сум.– Діточок немає... Візьміть, будь ласка, мої зернятка – киньте їх в тому лісочку, на тій самій галявині, де я народилося...
І знову минав час. Тепер Рожеве Дерево щороку нетерпляче чекало Соловейка й Іволгу:
– Ну, як там? Чи проклюнулися з моїх зерняток малі діти, чи живі-здорові?
– Проклюнулися! Ростуть, зеленіють, живі и здорові! А такі милі та гарні. Вам кланяються, У гості до себе запрошують!
Одного дня до Дерева навідався сам чародійник Вітер:
– Як тобі в цих місцях? Переказували мені – не дуже добре.
– Хочу додому, на рідну землю...– зашелестіло Дерево кожною гілочкою.
– Але я ж казав тобі, моя сила діє лише раз. Чому ж ти тоді не послухало?
– Хай шумлять восени холодні зливи, хай лютує мороз узимку,– хочу до рідного лісу!
Вітер схвилювався.
Війнув крилами.
– Добре, спробую якось тобі зарадити!
...Хмаринки пливуть у небесній блакиті.
Хмаринки...
Он – схожа на білу троянду. Там он – як корабель з вітрилами.
А на самісінькому обрії Дерево Рожеве летить, тріпоче дивним віттям.
Рідну землю вітає.