на берегах і хвиляхякої
минуло і моєдитинство.
Із гір захмарних і лісів,
Як найдорожчий дар природи,
У двох долонях берегів
Несе наш Буг до моря воду.
А біля нашого села,
Навпроти сивого кургану,
Буг п'є з живого джерела
І котить хвилі до Лиману.
1
Багато літ і зим підряд
В далеку звивисту дорогу
Випроводжає річку Бога
Аж за село Казенний сад.
В роки без світла і тепла
Цей сад у плавнях біля Бугу
Був і окрасою села,
І годувальником і другом,
І досі сняться ще мені,
Та вже за сотні верст від саду,
То райські яблуні рясні,
То райські грона винограду.
Налитий сонцем виноград
І райські яблучка-корали
Манили влітку нас у сад,
Який ми Райським називали.
Цей сад любили солов'ї.
Вони тут весни зустрічали
І тьох-тьох-тьохканням своїм
І цвіт, і зелень розвивали.
Від щебетання солов'їв
Тремтів весь сад, роса на листі,
А Буг виходив з берегів,
Аби послухати солістів.
2
Тополя на краю села
Весь день шуміла срібним листям
І нашумітись не могла,
Хоча було їй літ під триста.
Вона іще з козацьких літ
У течії сторожувала –
Громовідвід від хмар та бід,
Які село це обступали.
У ті роки, після війни,
І грім гримів, немов гармата,
На річці хвилі вороні
Були високі, наче хата.
В святкові дні квітучих трав,
Грім дарував дощі і зливи,
А Райський сад благословляв
На груші, яблука і сливи.
А щедрувальникам на втіху
Благословляв ще й на горіхи.
Після грози на самоті
Зозулі долю нам кували.
А десь на флейті золотій
Щаслива іволга там грала:
"Фіу-ліу!.. Я вас люблю!.." –
Так пісня іволги звучала.
Під ту мелодію просту
Знов відкривали очі квіти,
І всі ми вірили в саду,
Що щастя є на білім світі.
А з Бугу райдуга ясна
Для раю брала воду чисту.
Над садом гнулася вона,
Немов коромисло барвисте.
Тепер я знаю: сад оцей
Був острівцем посеред моря –
Зеленим райським острівцем
Посеред моря сліз і горя.
3
Це все було і відгуло.
Сьогодні Буг наш зажурився,
Бо не співає вже село,
А сад Казенний перевівся.
Цвітуть ще груші де-не-де,
Шумлять тополі-старожили:
"Давно немає тих людей,
Які цей Райський сад садили…".
Дерева – свідки давнини:
І груші ті, і осокори
Ще пам'ятають три війни
І три страшні голодомори.
Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Крутих років гранітні жорна.
Після війни прийшли сюди
Стальні сокири й бензопили
І так почистили сади,
Що лиш одні пеньки лишили.
4
Ось два скрипучі явори
Ведуть розмову на горі:
– Де кримка, груша запашна?
– Її спиляли дроворізи.
– Де груша винна?
– А вона –
Уже давно в Червоній книзі.
– А ще ж були, – кигиче чайка,–
І лісова красуня-грушка,
І дуже рання груша майка,
І дуже пізня груша бужка…
Після макухи й мамалиг
Усі ці груші, без реклами,
Для нас, голодних і худих,
Здавались райськими плодами.
– А де тополя з течії,
Що запорожців пам'ятала?
– Тополю п'яні гультяї
Торік на дрова розпиляли.
Стоїть дідусь біля воріт.
– Де Райський сад? – питають діти.
– Пропав наш сад,– зітхає дід,–
Усі ми гості на цім світі…
5
Без вороття летять роки,
Минають тижні-семиденки.
А де ж нові садівники?
Де наші юні Симиренки?
Ось пише дівчинка мала
На дошці крейдою у класі:
"Цей сад був гордістю села
І річки Божої окраса…"
Іще за партами сидять
Нові герої покоління,
Які відродять Райський сад –
Квітучу нашу Україну.
На сад такий і виноград
Пора збирати не каміння, –
Прийшла пора збирать насіння
На райські саджанці і сад.