Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця.
Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик.
Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Що ж...— каже Роман,— це не велика біда.
Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто,— наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
— Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую...
— Чому? Скажи, чи ж обов'язково треба це зробити? — питає Роман... — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися...
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
— Важко бути людиною... — сказав він.