Скільки горя сідало на плечі,
І пройдисвіт який не здіймав над тобою нагай;
Ти співала пісні — усміхавсь розкріпачений вечір,
І дівчину водив козаченько в замріяний гай;
Україна моя –
задушевна Наталка-Полтавка,
І Стефаника сум, і вогненні Тараса рядки,
І Франків Каменяр, і тендітної Лесі світанки,
Кармелюк у лісах, і на полі — пшениця з руки.
Вистачає тобі
хліба-солі, і бронзи, і воску,
І звитяги в заводах, і відваги в полях,
Та на долю твою – і сяйну,й медоносну —
Доморощений трутень – сів чиновник-чиряк.
Розпинають тебе,
Україно моя,на копійці –
Як знецінили душу, обезцінюють труд.
Розбрелись по світах діти сонця твої,українці,
Там цінують їх більше, аніж вдома отут.
Грабували тебе,
шматували тебе, Україно —
І чужі — і свої! — рвали білеє тіло твоє;
Ти вставала з руїн, і садами квітчала руїни;
Ти вставала з руїн, наче сонце над світом встає!
Ти співала пісні –
і недоля-пітьма відступала,
І жахались пісень різномастні твої вороги;
Тихе сонце твоє в Сковородиних саквах світало,
І світило вгорі на священні твої корогви.
Україна моя –
задушевна Наталка-Полтавка,
І Стефаника сум,і вогненні Тараса рядки,
І Франків Каменяр, і тендітної Лесі світанки,
Кармелюк у лісах, і на полі – пшениця з руки.