Від автора: Це історична, автобіографічна повість. Спроба описати те, що сам бачив, що інші робили. Описати життя краю бодай із вікна свого обмеженого "я", залишити для нащадків спогади про історію рідного села, де був очевидцем розмов, незабутніх подій, звідки виніс багато дитячих і юнацьких вражень.
Присвячую своїм внукам
Олені та Ромкові
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез'ясованих понять і які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує вона над сенсом життя і тими одвічними поняттями – "моє", "наше", "чуже".
Роздумую і я над тими короткими за формою й широченними за змістом поняттями, що ятрять мою душу. Особливо тепер, коли відчуваю, що життя моє смеркає, і, оглянувшись назад, сам себе запитую:
– Що за свій вік доброго зробив, кого захистив? Ой, як потрібно щось зробити! А що?..
Ну, хоч би описати те, що сам бачив, що інші робили. Описати життя краю бодай із вікна свого обмеженого "я", залишити для нащадків спогади про історію рідного села, де був очевидцем розмов, незабутніх подій, звідки виніс багато дитячих і юнацьких вражень.
Моє село Деренівка не подібне на інші села, де був очевидцем, і не тому, що воно моє, а тому, що завше було активне, бойове, що його молодь була, як тепер прийнято казати, з державним розумом. Втручалася до всяких громадських справ. Брала на себе відповідальність за все: долю села, повіту, народу. Не декларативні заяви, а її практичні дії говорили самі за себе. Наші села зберегли не тільки національну культуру, зберегли націю від зникнення. Село вистояло і не зломилося. Ми всі в боргу перед селом.
Молодь часів моєї юності навічно зосталася для мене нетлінним взірцем українського патріотизму. І я не можу, як писав поет Василь Симоненко, піти із цього світу, не залишивши про тих кристально чистих дорослих дітей села доброї пам'яті, живого сліду, бо кожний із них спалахнув палаючою зіркою на небосхилі української весняної ночі першої половини двадцятого століття.
Випурхнули всі ми зі своїх сіл і розлетілись по світах і все, що там побачили й почули несемо на старість до свого гнізда.
ПЕРША ЧАСТИНА
Село очима юнака
Мама засвітила лампу, обрізала кравецькими ножицями ґніт, пілкою витерла шкельце, поправила ковпачок над ґнотом і посадила шкельце в гніздо.
– Добрий вечір, Марино! – з порога привітався Туркулів Луць. Зняв шапку й, не діждавшись від Марини відповіді чи запрошення до хати, попрямував до стола. Поклав на бамбетель свого вилинялого кашкета і перш, ніж сісти, пошкрябав штанами крижі. Він завжди так робив. Луцеві здавалося, що тих "рухів" сусіди не помічають, бо він тримав руки в кишенях штанів і час від часу їх підтягав. З першого погляду виглядало, що штани без паска й сповзають, а він , тримаючи руки в кишенях, підтягає їх догори. Можливо б, і справді так було, але Луць завжди робив один рух догори і кілька рухів горизонтальних кругових, наче чухав сверблячі крижі. Це увійшло йому у звичку, так як і Горобцевій Франці – обкусувати зубами нігті на руках при розмові з сусідами.
– Гринько що, дає коням їсти ? – чи то спитав, чи то сам собі пояснив Луць.
– Ая, – буркнула Марина і заходилася розпалювати в печі, щоб приготовити вечерю.
Луць не робив собі нічого з непривітної поведінки Марини. Він звик і до нього звикли, як до члена родини. Потупцював трохи біля стола, потім став біля вікна і задивився у вечірню темінь. Дивився у вікно, немовби щось там бачив. Бо ж кудись очі треба було подіти. Не дивитись весь час на набурмосену Марину, чи на її грубі литки.
Рипнули двері, і на порозі появився господар.
– Добрий вечір сусіде, привітався Гринько, взяв з лавки кварту, набрав у сінях з цебра води і вийшов на двір помити свої порепані, спрацьовані руки. Відтак у хаті знайшов відносної чистоти домоткану веретку, що нею користувались всі домашні, і старанно витер долоні.
– А де Яків, Марино? – запитав нарешті?
– Або я знаю, напевно в Дацика, – байдужим голосом відповіла Марина.
– Казала м я йому туди не ходити, а він на зло мені.
– А що, Луцю, Гунькове радіо говорить про війну в Абісинії ? – Гринько кинув шапку на швейну машинку і присів біля неї на крісло. Луць потряс за звичкою штанами, всівся вигідно на бамбетлі, погладив неголену щоку і з гідністю добре проінформованої людини почав:
– Абісинці – то такий напівдикий нарід. Їх італійці годували, одягали, вчили культури, а вони невдячні.
– Луць засміявся – о, які вони невдячні! Так з Варшави передають.
До хати зайшла Явдоха. В руках тримала відерко свіжо надоєного молока. Піна на молоці легенько потріскувала. Хату наповнював своєрідний молочний запах.
– А де Яків? – запитала Явдоха.
– І казав я йому туди не ходити, – відповів замість Марини Гринько, більше до себе, ніж до тещі, яку не любив за її командирські настанови у всіх сімейних справах. Гринько забороняв синові ходити до Дациків, бо через них два тижні просидів у тюрмі. І все за ту кляту межу. Скільки людей пішло передчасно з цього світу з-за межі. І чого дивуватися, що Гринько боронив межі свого городу? Он держави – сусіди – і ті теж воюють за прикордонні території, значить за межі.
Дацикова рідня складалась з п'ятьох братів і трьох сестер. Після бійки за межу, два брати – Гринько і Іван – виїхали до Канади. Це Пилипові діти від першої жінки. Семко, з дитинства був горбатий, оженився з Настею, жив разом з батьком у другій половині хати і мав одну доньку Марусю. Сестра Явдоха вийшла заміж за односельця Івана, стала невісткою, а потім улюбленою мамою свого одинака Дем'яна.
Від другої жінки Пилип мав четверо дітей – Федька, Ганку, Степана і Зоньку. Різниця в роках між дітьми була невелика, всі разом бавилися, билися, пасли корів, а зимовими довгими вечорами разом з батьком співали. Всі були голосисті, здорові, веселі, то як сусідський Яків міг втриматися, щоб не побігти до Дацика, навіть проти заборони свого тата. Тим більше, що сьогодні в Дацика таке робилося, таке творилося!
Пилип у церкві був старшим братом і завжди після закінчення польових робіт організовував вдома лиття воскових свічок. Для сусідських дітей, та й не тільки для них, це була дивина. В крамниці продавали свічки, але привозили їх з Теребовлі, а робили десь далеко, і були вони маленькі, а тут робили величезні, завдовжки з Дацикового Степана. Хоч Пилип та його помічники виганяли дітей з хати, щоб не заважали роботі, але вони знову і знову появлялися то в одному, то в другому хатньому куті. Цікавість була більшою, ніж погрози і докори старших. Побачити, а декому поталанило вкрасти кусочок воску, щоб на пасовиську похвалитися. Помічники й Пилип нагадували дітям, що красти віск є великим гріхом, бо це для святої церкви, а куплений віск є на зібрані громадою гроші. Більшість дітей, якщо вже опинились в хаті, стояли мовчки, облизували пересохлі губи, переступали з ноги на ногу, мнули в руках шапки і ждали, ждали – а може хтось із старших змилується і зробить хоч одному з них маленьку, малесеньку свічечку.
Пилип ставився до Гринькового Якова якось особливо, на нього не кричав, не виганяв, а так-ні добре, ні зле. Коли одне коло свічок було відлите, то з долівки збирали куски воску, щоб кинути в баняк і перетопити на нове коло. Пилип не збирав воску, тільки переглядав відлиті свічки і відрізав з деяких не формові соплі. Якось лагідніше глянув на притулених в кутку дітей, долонями зсукав маленьку свічку і без слів дав Якові.
Яків, теж без слів, взяв свічечку і стрімголов помчав через дорогу додому. Витер задубілі босі ноги в онучку, відчинив хатні двері і показав всім ту маленьку свічку. Тато грізно зиркнув на нього ( а може тільки так здалося ):
– Ну що, заробив свічку?
– Ага, – витиснув малий з себе.
– Помий ноги, випий молока і йди спати, – наказав тато.
Бабуся витягла з-під лавки чисту онучку, якою Яків мав витирати помиті ноги, і продовжувала цідити молоко в глечики. Набравши горня води, слухняний син мив на камінних плитах перед хатою порепані ноги і сам до себе усміхався.
Ага, і свічку має, і тато не сварився, а найліпше те, що своїми очима бачив великий секрет, як роблять свічки. Може, колись підросте і собі спробує, адже колись Дациків Пилип помре, а він буде старшим братом у церкві.
– А чому б, ні! – немов би комусь заперечував, – Ну, чому ні?
Йому привезуть такі самі великі, як точило, кільця воску. Він почепить в порожній хаті велике колесо, на кухні в баняках розтопить віск. На колесо зачепить, як бачив у Дацика, тонкі шнурочки на гніт і буде лити квартою на них розтоплений віск.
Ні, не так, він буде тільки керувати, так, як Пилип, і кричати буде на сусідських дітей так само:
– Чого став, витріщив очі, ану, шмаркачу, забирайся додому!
Ага, а до кого кричати – ті вуйки, що помагають Пилипові, не захочуть слухати його наказів. Та й жінку треба мати, щоб варила віск. І ще, де таке велике колесо взяти? Добре Стефанові – колесо вже в них є, але жінки нема, – голосно, самозадоволено засміявся.
– Та де ти так довго миєш ноги ? – з сіней запитала бабуся.
Яків стрепенувся, взяв до рук приготовану онучку, але вчасно помітив, що одна нога ще непомита. Тут він догадався, що лив воду на одну ногу, як лили віск на гніт у Дацика. Бабуся принесла теплої води і допомогла йому помитися. Він на п'ятах повернувся до хати, вмостився на лавку біля печі і притулився до теплої грубки. Пив ще тепле молоко від корови і слухав цікаву розповідь Луця:
Старий Тихоліз спав літом на возі під грушею. Пильнував, аби вночі хлопці грушок не крали. Та хлопці одної ночі залізли на грушу, нарвали грушок, а старого витягли з возом на дорогу. Тягли віз в село аж до Поздика, а там, переконавшись, що старий міцно спить, пустили віз згори до криниці.
Луць так смішно розказував, що малому і самому захотілося щось подібне придумати, коли виросте. А надто йому сподобалася історія, розказана Луцем про Капотові сани, які хлопці на святого Андрія витягли на вершечок стодоли.