* * *
Вже нігде нема такого широкого степу, веселого краю, як у нас. Таки нема, нема, нема та й нема! Де такі тихії села? де такії поважнії, ставнії люде? Де дівчата з такими бровами?
Згадати любо, побачити мило, тільки що жити там трудно.
Оце ж то у нашому краї був хуторець собі маленький, Божовка. Хуторець стояв під дубовим гаєм, – усього п’ять хаток по горі біліло; гора зелена, низька, а попід горою річка тиха, а чиста така, що хоч чепурним в неї вдивлятись. Від хуторця один шлях вився – увивався-увивався до того дубового гаю, а другий шлях слався геть-геть по степу у село Рокочи.
Найкраща хуторянська хата стояла ближче до гаю. Гарна була хата. Коло неї садок славний, город хазяйський. Не пусто було в оборі, весело на дворі.
Жив у тій хаті господар Юхим Чабан, – славили, чоловік заможний і розумний. Жінка його вмерла давненько, йому зоставила дочку-єдиначку, Марту. Дівчині вже полічили сімнадцять років, а така викохалася дівчина, що хоч малюй, хоч цілуй.
У Божовці хати не стояли одна проти однієї, а стояли хати там урозсип; одна хата управо, друга геть уліво, одна – нижче, на півгорі, друга – вище, на самому горбочку. Від кожної хати стежки розбігалися попутані і поперепутувані, як нитки. Найближча сусіда у Чабана була Рясничка, удова з сином своїм, парубком; далі на одшибі жили Кожушки, старі одинокі люди, а ще далій убік коваль Гарбуз кував, а за ковалем хирів хромий москаль Шименко, що одслужив праву ногу не знать нащо і вислужив хрестика не знать за що.
Одного весняного дня Чабан сидів коло своєї хати на призьбі, одпочивав та журився, що йому не вродила торік пшениця, і міркував, чи вродить вона сього року. Чабан був чоловік мужніх літ, кріпкий, високий, плечатий; шия в його була довга, а голова невеличка, горда; він підголювався, і чуб сивуватий закручував за ухо; брови в його чорніли, як п’явки; погляд був соколиний, а ус такий, що вітер мав їм, як кійлом. На йому була сорочка біла полотняна – дочка її красно помережала – і білі полотняні шаровари.
Він сидів, трохи похилившись, та не так, як хиляться хиреннії люде, а так, як сама сила клониться, одпочиваючи, – сидів, і міркував, і поглядав округи себе на степ, на поля, на гай – усе розвивалося і розквітало. Сонечко не виходило з-за біло-димчастих хмарок, а було тепло та тепло, наче чулося, як трава з землі виростає. Пахло як медом солодким і первим пахучим листом. Нікого не було видко, а чутно було, як Марта співала, у військо козака випроводжала, пораючись у хаті, та чулося – коваль кував, а за гаєм лунало. Стукнули дверима у сусідчиній хаті: сусідка Рясничка вийшла з дому – жіночка жвавенька, чепурненька, кирпатенька, окатенька, а за нею парубок великого зросту, свіжий та здоровий – тільки що не говорив: "Добре їм, добре сплю, добре роблю".
Чабан їх зачув і зобачив, хоч оком не скинув і ухом не повів.
Рясничка швидко опинилася коло Чабанової хати і повіталася:
– Добридень, сусідоньку! Як вас Бог милує?
– Спасибі, – одказав їй Чабан і повітався з Рясниченком.
– Отеє як Мартуся співає! – каже Рясничка. – Пташко моя! Здорова була!
Марта почула голос і вітання, виглянула з вікна і привіталася.
– А ми оце до гаю ідемо. А ви ще не беретесь? – каже Рясничка. – Кожушки щось спізнились, та нема й коваля, нема й москаля. Чи не побрались вони поперше нас? Чи ви їх не бачили, сусідоньку?
– Ні, не бачив, – одказував Чабан.
– Коваль кує, – чуєте? – промовив Рясниченко до матусі.
– Чую, чую – кує. Якась гайна робота. Посиджу я трохи біля вас, сусідоньку.
Та й сіла біля Чабана на призьбі.
– Мартусю, виходь-бо до нас, – нехай тебе побачимо! – гукнула Рясничка.
Марта вийшла з хати і сіла коло сусіди. Рясниченко, закинувши сокиру на плече, стояв проти Чабана, а очі йому так і заводило до Марти.
Марта сиділа собі вільно, як справдешня пташка.
– Оце яка весна тепла! – каже Рясничка. – Хліб вродить. Вчора дивилась я на жита, то такі жита, що й вуж не пролізе. В мене в городі так-то гарно сходить усе! Тілько що товар в мене не дуже викрашається... а в інших товар – то як гора. Така-то вже доля моя! Що ж, у чуже щастя не вкупитись! Чи пам’ятаєте, як чоловік мій покійничок держався на світі? Як жив чоловік, то й розкоші були... та вмер чоловік. Усі помремо, а поки що треба жити.
У Ряснички річі були похопливі, бистрі, перебивчиві – розкочувались, наче те намисто порване, у всі боки й на всі сторони.
– А що, вашого наймита ще нема? – спитала вона Чабана. – Чому ж досі не йде він? Адже ж ви погодилися із ним, казали учора ввечері: він буде. Чому ж не прийшов?
– А прийде, так скаже чому, – одказав Чабан.
– Усі вони, ті наймити, однакові! Недурно-то говориться: "Наймитку! чому рано встаєш?" – "Та я, – каже, – надолужу то умиваннячком, то одяганнячком". Дякую Богові, що в мене свій парубок...
Марта промовила:
– Он коваль іде, за ним іде й москаль.
– Еге ж, еге, йдуть обоє! – каже Рясничка. – Бач, як коваль стежку міряє! А викоптився ж він, світку мій! А той побідома за їм коливає – блід на виду, і вмирати йому скоро. Що вже ті москалі нещасливі, то крий Мати Божа!
Коваль доміряв до Чабанової хати, зо всіма привітався, став коло Рясниченка й на Марту пильно подивився. Коваль світив добре очима; з себе був сухий, як перець, горбоносий, русявий і начебто похмурий од якоїсь своєї думки, а ще більш похмурняла його сажа ковальська.
– А ми вас чекаємо, – каже ковалеві Рясничка. – І Кожушки спізнилися. А вже ж старії люди охаючи йдуть на роботу. Сьогодні ранесечко я бачила, хтось до вас строкатого коника приводив кути. Такий коник славний! Знакомий, мабуть, чоловік у вас був?
– Знакомий, та ще й кум, – одказав їй коваль.
– А я свого кума давненько не бачила і куму не бачила – аж нудно мені за їми!
Москаль приколивав і вклонився. Нездужий був се чоловік, слабий.
Він схилився на свої ключки й важко оддохнув. Його питали про здоров’я.
– Яке здоров’я! – одказав він стиха та зглуха. – Гибію. Слабую дуже на голову й на очі. Було колись, здоров’я, та пожилося.
– Треба б вам людей поспитати, ліків пошукати, – радила йому Рясничка. – От чула я...
Москаль тілько рукою махнув.
– Бачте, які ви! – стала вона йому дорікати.
Тут надійшли старі Кожушки – вона до їх заговорила. Кожушки ті були собі тихі люде – й чоловік, і жінка; у їх було й хазяйствечко опоряджене, і про смерть усе наготовлене.
Чабан взяв з хати сокиру свою – усі пішли до гаю купою: чоловіки на рубання, а жінки на збирання, одна Марта зосталася вдома.
Вона сіла з шитвом близько своєї хати під вербою, шила та співала.
Час минав, а прохолоди усе не спадало. Сонечко не вибивалося з хмарок, – Марті здавалося, що якби ще сонечко вибилося та гаряче заблискотіло, то б ізв’ялило її, як тонесеньку квіточку. Марта вже й співати не співала, й шити покинула – почала її дрімота хилити. Коли хтось до неї підійшов – вона стрепенулася. Підійшов парубок: стан гнучкий, ставний, сам молодий, чорнявий, гарний, та смутний: він до дівчини не всміхнувся і без жартів з нею привітався. Він питав її за Чабана.
– Се мій батько, – одкаже йому дівчина. – Батько до гаю пішли на рубання. Чи вам їх хутко треба?
– Я наймит.
Тоді Марта згадала за наймита, що батько погодив.
– Батько вас дожидали, – промовила вона.
– Я й прийшов, – одказав наймит.
– Ви, мабуть, ще, не обідали?
– Спасибі, я не хочу. Коли ваша ласка, то б я води іспив.
Марта швидко винесла з сіней холодної води наймитові. Вона йому: "Доброго здоров’я пивши", – а він їй: "Спасибі вам", – та й годі. Наймит сів на призьбі та й сидів, як мурований, дивлячись у землю.
Марта взяла шитво та й нашила замість полюховки ляховку.
Усі її думки грали коло наймита. Вона бачила, що сорочка й шаровари в його приношені, з латками, що червоний пояс вицвів, прибілів: в думці вона його убрала якнайлучче й таким червоним поясом підперезала, що аж очі в себе бере. Красна-красна вся одежина! А наймит сам! Чи він дуже б покращав, якби чепурно вбрався?
Вона на його подивилася, і знов пороїлися думки, та вже не за те, як його вбрати, а за його самого, – мабуть, вже кращого не треба було. Які в його мислі?
Хотіла вона, та не знала, яким перед ним словом применитесь.
Наймит і разу очей на неї не звів. Марта мислями далі та далі запобігала: вгадувала вона, чи не покинув кого-не-будь наймит і де покинув? і яка його доля буде? і питалася вона, яка її, Мартина, доля вийметься в Бога? як житиме вона, з ким? як вона помре?
Чому наймит не розмовиться? Чому б то не знати наперед чоловікові, що йому трапиться на віку?
Почало повівати прохолодою, а хмари сизіли, у лісі зашуміло, пускався дощ іти, блискавиця блискала зрідка, і грім погримував здалека глухим гуркотом.
– Гроза буде, – промовила Марта.
Наймит не одмовив їй, тілько поглянув на хмари.
Наближувалася гроза. Марта придивлялася округи, начебто хотіла мислі свої прикласти до щоденного діяння й піклування, – і згадала, що у дворі треба сховати від дощу зерно, що сушиться, а в садку постягати полотно, що білиться.
– Ой лихо! А в дворі зерно! А в садку полотно! – казала вона та й побігла швиденько. Наймит за нею пішов, як наймит. Разом вони зерно приховали й полотно постягали.
Почулися голоси помішані – се з гаю поспішалися додому, від дощу втікали по хатах. Чабана стріла дочка на порозі.
– Втік від дощу, – каже він. Побачив свого наймита. – Здоров був, Максиме! Сідай!
Обоє посідали, наймит від господаря оддалік. Марта десь у куточку.
– Трохи ти спізнився, Максиме, – озвався Чабан.
– Спізнився, добродію.
Дощ вже ливенем лив, а за дощем град сипнув, як з кошика...
– Ге-ге! – каже Чабан. – Пропав хліб!
* * *
Коваль був чудний собі чоловік. Любив він гарно вбиратися, може, ставив, що він над усіма у світі ковалями. Слухайте-бо! Який же коваль не ставить себе над іншими ковалями у світі? Скажіть, признайтесь передо мною, як я перед вами. Се кажу я на глум, а зараз візьмуть, візьмуть на ум і порішать, що коли я такеньки кажу, то вже певно, що якась відьма мені кума або якийсь з пекла родич і спокусив мою душу навіки; начебто говорячи про вовка, ніколи не кажуть і за вовка.
То чудний, кажу, був собі чоловік той коваль – одягнеться, було, гарно-прегарно у неділю, розчешеться гладенько, як бабусин унучок, уса розправить, наче на сметану впова, – то що ж думаєте? Й посуне до гаю, у самі гущі, або до степу, на самі пустині, й походжає сам у самоті аж до смерку.