Край села в маленькій білій хатині живе стара вчителька.
Вона вже десять років на пенсії. Дорослими людьми стали учні, яких вона вчила в останній рік своєї роботи в школі.
А перші її учні вже й онуків мають...
Щомісяця листоноша приносить старенькій учительці гроші. Раз на три місяці привозять балон для газової плитки.
Раз на тиждень електромонтер приходить взимку перевірити, чи не поламалися електробатареї опалення.
Є в хатині телефон, і можна подзвонити в телевізійну майстерню й викликати майстра, якщо телевізор розлагодиться.
Усе тихо, спокійно, благополучно.
Коли ще вчилися в старших класах колишні малюки, виховані в старої вчительки, вони інколи приходили до неї в гості.
Обіймали, цілували, плакали. Приносили книги. З кожним роком вони приходили все рідше й рідше.
Тепер до старої вчительки приходять юні тимурівці — так називає свою команду жвавий червонощокий хлопець, який завжди кудись поспішає.
Коли він прийшов уперше, в нього й старої вчительки була така розмова:
— Вам дрова рубати треба? — запитав командир тимурівців.
— Ні, не треба, — відповіла стара вчителька. — У мене ж газова плита, хіба ви не бачите?
— А води принести треба?
— Не треба... У крані же...
— Давайте, ми вам хату підметемо...
— Не треба, дитино. Я ще й сама здужаю.
— А що ж вам треба? — здивувався командир юних тиму рівців.
І троє хлопців, що прийшли з ним, теж здивувалися.
— Ця ж бабуся в зоні дії нашого загону, — сказав командир своїй команді, показуючи якусь карту.
Стара вчителька відчула, що це говорять про неї. У неї заболіло серце...
Восени, за кілька днів перед початком навчального року, до неї знову завітали тимурівці.
Жвавий червонощокий хлопець запитав:
— Коли Ваш день народження, бабусю?
— Для чого тобі, дитино?
— А ми вам квіти принесемо.
Стара вчителька заплакала...