Дорога від Києва до Запорозької Січі не близька, понад п'ятсот верст. І хоч човни плили за течією, гребли, весь час змінюючись, і веслярі. А коли вітер сприяв, то ставили ще й парус. Проте до порогів дісталися лише через тиждень. По дорозі Максим, який був менше завантажений роботою, він лише веслував по черзі з іншими козаками, розповів послам про дніпровські пороги.
– Дніпро велика, могутня і незвичайна ріка. Я не був на Волзі тому порівнювати не можу. Та й сенсу в цьому не бачу, бо хочу повідати вам про Дніпро, і особливо про його пороги, до яких ми наближаємось. Всіх порогів на Дніпрі є дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Неяситецький, Вовнигірський, Будилівський, Лішній і Вільний. Ми сьогодні маємо їх пройти.
Максим розповідав все що знав про пороги, але недовго. Вони самі дали себе чути задовго до їх наближення. Спочатку якийсь незрозумілий гуркіт, стогін, який ставав все відчутнішим, приглушував пісні і розмови. Ніхто з козаків не звертав на це уваги. В цей час Максим передав весло зміні і підсів до послів.
– Панове посли, за декілька хвилин ми підходимо до< порогів. Чуєте вже голос подає перший, Кодацький. Коли наблизимося людського голосу чути не буде хоч в вухо труби, тому слухайте, що треба робити. Василю, ми з тобою рухаємося до стерна на поміч дядьку Степану, долаючи поріг треба міцно тримати стерно, одному не втримати, роботи стане на всіх, хто не зайнятий веслуванням. А ви, пане дяче, сідайте біля щогли і міцно тримайтеся.
– Может мне лучше привязаться? – дяк Кіндратій від хвилювання почав затинатися.
– Не хвилюйтеся занадто, Кодак досить смирний, він ніби готує до інших. А от припинати себе до щогли не потрібно, якщо "чайка", не дай Боже, перевернеться, то не встигнете звільнитися щоб випірнути.
Ці слова ще більше налякали посла, але він слухняно слідував пораді Максима. Тим більше, що не побачив занепокоєння серед козаків. Вони весело підморгували йому, і намагалися щось сказати щоб заспокоїти, але голосів вже не було чутно. Тим часом вільні від веслування козаки розмістилися біля Степана, який міцно тримав стерно. Веслувальники напружено буравили його очима. Враз за помахом руки Степана веслувальники підняли весла і човен на якусь мить застиг, потім наче стріла випущена з пращі з подвоєною швидкістю ринув униз. І зразу ж вирівнявся, притишуючи плав. Василь міцно тримав разом з іншими стерно, добре не розуміючи, чи він стерно тримає, чи сам тримається за нього. А коли човен шубовснув вниз, у нього стислося під грудьми, неначе він скочив з гори разом з конем. Через хвильку човен зовсім вирівнявся, а гуркіт Кодака почав стихати. Василь з Максимом, разом з іншими козаками, повернулися до дяка Кіндратія. Степан теж повернувся, і вперше посміхнувся до посла.
– Пане посол, тепер ви зрозуміли, чому я вас питав, що ви чули про пороги?
– Теперь понял! И скажу, что ничего страшного в порогах нет, в молодости мы на качелях и выше подлетали. Даже приятно было!
– То пан посол може тішитись, попереду ще будуть качелі, особливо дід поріг Ненаситець!
Козаки засміялись, але не дуже весело, кожен згадав, що досить часто після Ненаситця недораховувалися товаришів. Взагалі, цей поріг звався Неяситецький, за йменням птаха неяситі, який там водився. А козаки між собою звали його ненаситець за те, що скільки не ходили "чайки" порогами, рідко який караван не лишав жертви Ненаситцю. Його козаки ще називали Дід-поріг. А страшним він був тому, що складався з величезних віковічних каменів, які стирчали від берега майже до самої середини Дніпра. Вода між каміннями неслась на шаленій швидкості.
Але до Ненаситця ще треба було дійти. На черзі був Сурський, проте цей поріг пройшли також без пригод, як і послідуючі. Василь почав заспокоюватися, і вже впевнено приймав участь у спільному керуванні чайкою на порогах. Навіть Степан найшов хвильку, щоб подякувати йому за< справну роботу. Аж от по обличчям козаків, що витяглись і напружились, Василь зрозумів, що човен наближається до "Діда порога". І дійсно, шум і гуркіт, дійшли свого апогею, а попереду з'явилися білі буруни, що стрімко наближалися до човнів. Серед них, здавалося суцільною скелею піднімалися і росли прямо із води камені. Ось стало видко, що між ними є проміжки, але такі малі, що годі через них прослизнути.
"Это уж наверняка наша смерть, надо было все-таки на лошадях…" промайнуло в голові Василя. Він відшукав очима дяка Кіндратія. Той намертво вчепився лівою рукою за щоглу, а правою, не перестаючи, хрестився. Краєм ока Василь побачив, що Степан підніс руку, веслярі разом вихопили з води весла, а Василь знову вхопився обома руками за стерно, яке вібрувало в руках запорожців так, що не до снаги було його втримати, от-от вирветься. Човен несло на величезний камінь, і здавалось, жодна сила не зможе його відвернути. Але Степан разом з помічниками серед яких був і Василь, перемагаючи силу потоку вивернули човен, і його ніс пройшов в пів метра від каменю. Раптом човен, майже одночасно, зачепився за невидиму перепону, від чого його розвернуло потоком і залило водяними бризками. Ще мить і човен або переверне потоком води, або вдарить бортом об величезний камінь.
Максим, який стояв біля стерна з боку невидимої перешкоди, кинув стерно і схопив за борт човна. Напружуючи всі сили, він рвонув його до гори. Здається, що може одна людина зробити? Але сталося диво, човен зачерпнувши чимало води вирівнявся і продовжив рух. Запорожці міцніше вчепилися в стерно. Ще хвилина і Степан помахом руки дав команду веслярам. Вони разом вдарили по воді так, що човен майже на половину вислизнув з її обіймів. А потім, похитуючись, прорізав останні буруни Ненаситця, пройшов ще з декілька сотень метрів, і почав стишувати хід. Гребці напівлежали біля весел, стернові як стояли так і присіли біля стерна. Всі були схвильовані і мокрі як хлющ, лише Степан здавався спокійним, ніби і не було хвилину тому смертельної небезпеки. Він незворушно правив човном до берега. За їхнім човном підтягувались інші.
***
Козаки, ще не зовсім оговтавшись після карколомної купелі, швиденько, бо почали замерзати, вискакували із човна. Кожен зразу ж зайнявся якоюсь справою: хто збирав хмиз для багаття, хто розчищав місце під відпочинок. Декілька пішли до Дніпра ставити знаряддя для лову риби, щоб наловити риби для юшки, інші по очеретах і верболозах настріляти птиці, а якщо попадеться то і вепра або косулю. Московські посли разом із усіма взялися до роботи. Вони допомагали Максиму виносити із човна казани для юшки, шкури, на яких потім викладали їжу. До них підійшов Степан.
– Ну що, панове посли, першу посвяту в запорозькі лицарі ви пройшли. А захочете волі і щоденного ризику, такого як сьогодні, щоб мати відчуття сили і сміливості, то пройдете ще іспит на Січі і можете стати запорозькими лицарями, а я міг би за вас поручитися.
Кіндратій згадав пороги і ті страхи, які щойно пережив подивився на свою мокру одіж і вперше за останній час засміявся.
– Нет, Степан! Лучше я буду послом в Москве чем "рыцарем" на Днепре, когда захочу искупаться, мне и Москвы-реки будет достаточно! Вон, Василий молодой, может пойти в "рыцарство" он сегодня, кажется, не успел испугаться. Молодые любят лезть в самое пекло, потому что еще мало пуганные и битые!
– Как же, не испугался! Я на большом пороге уже с жизнью прощался!
– Максиме, поведи молодого посла на козацьку скелю, він з честю пройшов пороги має право зійти на скелю козацької думи і зажури. А ми тут з паном послом впораємося. Та не баріться, пообідаємо і в дорогу, а то Сагайдак раніше нас прибуде!
– Йдемо, Василю! Будемо швидко йти, одяг на нас висохне скоріше ніж біля вогнища.
Майже від самого берега через очерети, верболіз, кущі і негустий ліс, вони побачили протоптану, доволі ходжену стежину, хоч було видно, що з осені по ній ніхто не ходив. Верболіз, кущі, гілки дерев сплелися між собою, і потрібно було прикласти досить зусилля і втратити часу, щоб дістатися верха скали. Тому на горі їхній одяг, дійсно був майже сухим. Максим першим ступив на скалу.
– Тепер, Василю, дивись! Мене сюди приводив дядько Степан коли я вперше з ним пройшов пороги.
Василь повернувся до Дніпра. Картина, яка відкрилася йому була воістину велична, і разом з тим грізна своєю могутньою красою. Лише Бог здатен на створення такої краси, яку не повторити звичайному смертному ні пером, ні пензлем!
Зі скелі Ненаситець видавався особливо величним і чарівним. Цього року був великий розлив води, і його поверхня сріблилася білою від повітряних бульбашок піною, а величезні камені, що стирчать з води вже вкривалися безліччю гнізд місцевих птахів крячків, які невтомно снували над порогом, яскраво сяючи своїм пір'ям на південному сонечку. Щомиті вони тріпотіли маленькими крильцями, наповнюючи повітря своїм жалібним свистом і цвірчанням, яке було добре чути коли Ненаситець на якийсь час затихав. Але через якусь мить Дід-поріг, знову ревів і стогнав високо здіймаючи води Дніпра і заглушаючи все навкруги.
Може саме тому в цій природній, створеній самим Богом величі, біля цього заповідного порога, його величезних скель, у мальовничому безладді розкиданих і по самому річищу Дніпра, і по його берегах, запорозькі козаки піднімалися на високий берег Дніпра Славутича і мов птахи літали думками над рікою. Любо їм було дивитися на шалену швидкість води в Ненаситці. Справжні мрійники в душі – запорозькі козаки давали тут клятву на вічне служіння своїй Батьківщині…
Хлопці декілька хвилин зачудовано дивились на кипіння води між гранітними скелями.
– Василю, чи ти на Волзі таку страшну красу бачив?
– На Москве-реке нет ничего подобного, а на Волге не знаю, это надо плыть до Астрахани, чтобы узнать. Мне не приходилось, правда и не слышал я о порогах, наверное, нет.
Перекинувшись словами, вони ще довго стояли мовчки, не відриваючи поглядів від вражаючої краси порогів. Першим згадав, про що наказував Степан, Максим.
– О, пане посол, нам давно час повертатися. Там роботи вдосталь, та й поїсти вже не завадить, особливо після такої роботи.
Вже знайома дорога, та ще й вниз, долалася удвічі швидше, але як вони не поспішали, за їх відсутності поляна, яку вони покинули стала зовсім іншою.