Леоніду Кравчуку,
Першому Президенту України,
що здійснив споконвічне
прагнення українського народу,
присвячую.
Автор
Від автора
Так склалося, що історія нашого народу довший час писалася істориками інших держав. Це привело до того, що правду у написаному, м'яко кажучи, годі знайти. Пройшло більше двадцяти років, після створення самостійної, соборної, унітарної держави Україна, визнаної всіма країнами Організації Об'єднаних Націй. Написані десятки наукових праць, видано підручники, в яких правдиво висвітлена історія нашого народу. Проте, старше покоління українців продовжує жити міфами радянської доби і царської Росії, а молодше, в значній мірі, історією не цікавиться.
Саме з цієї причини, не тільки громадяни інших країн, але й самі українці не можуть, а часом і не хочуть розібратися в історії своєї країни. Простіше послухати російських політтехнологів, і повторювати за ними побрехеньки, що українського народу, як такого, ніколи не існувало, забуваючи при цьому про те, що і російського народу ніколи не існувало.
Українські вчені переконливо довели, що родовід етносу, нащадками якого є Український народ, бере свої корені з Трипільської культури.
Читаємо у історичному дослідженні Володимира Білінського "Україна — Русь":
" Кожен українець завжди знав, що всі давні так звані археологічні культури, які існували на теренах України, так чи інакше були пов'язані з українським етносом. Тому немає нічого дивного, що кращі сучасні історики, які звільнились від імперських шовіністичних догматів, вивчають розвиток української нації, починаючи з періоду Трипільської цивілізації, і залучають до єдиного ряду: Скіфо–Сарматську добу, час антів, Велике Київське князівство (Русь), Велике Галицько-волинське князівство, Велике Литовсько–Руське князівство та Українську Козацьку державу.
Археологічні знахідки підтвердили цю спадковість, яка бере свій початок 5400 року до нової ери, а закінчується, 2250 року до нової ери. Одним із перших кочових народів, чиє ім'я нам достатньо відоме за творами ассірійських хронік з VII ст. до н. е., та повідомленнями "батька історії" Геродота з V ст. до н. е., були кіммерійці. В степах Причорномор'я була розташована їхня країна з назвою "Кіммерія". Перші письмові згадки про наших предків скіфів, маємо теж від давньогрецького історика Геродота. Що ж про кіммерійців писав Геродот? Кіммерійці жили в Причорномор'ї між Дніпром і Дністром; скіфи жили в Приазов'ї між Дніпром і Доном. Як перші, так і другі були племенами одного і того ж народу — борисфенів-скіфів. Геродот два рази згадує кіммерійців. Перший раз "в середині 2–го тисячоліття старої ери". Якщо дотримуватися розповіді Геродота, то першим царем Скіфів був Гет із племені гетів, і було то у XV столітті до н. е. Під час війни з Дарієм, в 512 році до н. е., царем Скіфії був Ідантирс — представник племені Царських скіфів. Згідно з тією ж "Історією" Геродота, у V столітті до нової ери Скіфською державою правив цар із племені царських скіфів. Тому маємо:
1. Гети (1500 років до н. е.).
2. Царські скіфи (VI ст. до н. е.).
3. Сармати (III ст. до н. е.).
4. Гети (І ст. до н. е.)
5. Скіфи (І ст. н. е.).
Територія Скіфів дивним чином збігається з територією Сарматії. А далі, у 330 році н. е., на південних та західних берегах Чорного моря з'явилася Візантійська імперія, зі столицею в Константинополі, правителі якої знали своїх північних сусідів як русів. А один із правителів Русії, Святослав, навіть свою столицю тримав на Дунаї, і та держава київських русів теж, дивним чином, повністю розташувалася на землях Скіфії (Сарматії). І все те, за твердженням німецьких і російських істориків, сталося випадково. Хоча історія не зафіксувала значних воєн на теренах давньої Скіфії (Сарматії) у ті часи. Тож куди зникло 40 мільйонів скіфів або хоча би 20 (двадцять), історія відповісти не може досі. Як пише історик Тамара Талбот Райс у своїй праці "Скіфи" — "исчезли со страниц истории так же неожиданно, как и появились". Ось ще одна дивна випадковість. Усі великі українські ріки (вони ж скіфські, сарматські) походять від одного кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Донець… Одна випадковість за іншою!
Цікаво зазначити, що кам'яних скіфських баб з типово українським орнаментом чомусь повністю винищувала російська влада. Через тисячу років по скіфах, українські козаки хоронили своїх гетьманів та кошових отаманів за старим скіфським звичаєм — насипали курган. Отож, у XIII столітті за Доном русичі не мешкали. Що дає підставу на додатковий висновок: не проживали вони за Доном і в Х–ХІІ століттях, бо не існувало передумов до їхньої міграції.
Це свідчення про межі землі русичів стосується і так званої Ростовсько–Суздальської землі, яка завжди лежала за Доном. Тим більше, що Рубрук зазначив у своїй праці, що країна, яка лежала за Доном "північніше ставки Сартака", йменувалась Країною Моксель.
Тобто жодного відношення до Київської русі не мала. Для когось то не переконливо, то він може підняти першоджерела на які посилається Володимир Білінський, та переконатися. Особисто мене він переконав.
Вже у Літописі Нестора Літописця говориться, що у V сторіччі нової ери на землях у верхній течії Дніпра проживало слов'янське плем'я Полян. У нижній течії Дніпра від Дону до Дністра проживало слов'янське плем'я Уличів. А далі до Дунаю плем'я Тиверців. Так от саме з землею Полян, і її центром Києвом, пов'язують народ, що там проживав, ім'я якому "Русь". У всякому разі, ні у Скандинавії, ні де інде, слідів "Русі" не знайдено. Хіба скандинавських воїнів у Візантії називали "Русами", і то лише тому, що вони були у складі Київського війська, яке Володимир Великий відправив на допомогу Візантійському імператору.
До речі, у "Повісті минулих літ…" наводиться причина, що спонукала Полян створювати військо, і закликати на допомогу Варягів. "Біша обідіма Деревляни, Северяни і іними окольнимі, лепші мужи…" київські, думали про захист.
Тобто, до створення держави Київська Русь, Полян спонукала постійна загроза з півночі від слов'янських племен Сіверян, Древлян та Угро-фінських племен Меря, Чудь, Мурома, Мари, Мордва. А з півдня загрозу становив великий людський потік переселення народів, розпочатий Гунами. Його продовжили Хазари, а потім Болгари і Авари, а за ними Угри. Ці кочові племена надовго не затримувались, тому слов'янські племена, а пізніше їх держава, Київська Русь, досить успішно з ними боролася. В дев'ятому, десятому сторіччях не тільки причорноморські землі входили до Київської Русі, але й Чорне море називалось Руським. Арабський географ того часу, Масуді, пояснює: "Чорне море називається Руським тому, що крім Русі там ніхто не плаває".
На зміну хозарам, прийшли печеніги. Натиск орд печенігів, Київська Русь не витримала і мусила відійти на північ та захід до лінії лісів, залишивши надовго свою територію. А її землі за короткий час перетворилися в нічийне Дике поле, яке поросло травою ковилом, і контролювалося половцями, що в свою чергу витіснили печенігів. Саме половці разом з монголами у тринадцятому сторіччі звоювали Київську Русь.
Тому українські корені знаходити зовсім нескладно. В дев'ятому, десятому, одинадцятому і дванадцятому сторіччях, від Карпатських гір майже до річки Волги, від славного міста Новгорода до Чорного та Азовського морів, жила і розквітала Велика і Могутня Київська Русь. Хто вміє читати, прочитає про неї у літописах усіх сусідніх тогочасних народів. Не було Османської імперії, не було Речі Посполитої, не було Московської імперії, а Київська Русь була!
Бог їй дав чимало для того, щоб бути щасливою на цій землі, і не мати жодного бажання завойовувати інші народи, шукати щастя в інших землях. Бог дав їй усе. Та не дав розуму її керманичам, щоби берегли єдність своєї Батьківщини!
Зі сходу чорною грозовою хмарою насувалася Монголо-татарська орда, а князьки, як ті сірі таргани, нишпорили по Київській Русі, вишукуючи ласі шматки, роблячи їх "своєю отчиною", поки не позбулися не тільки "отчини", а й усієї держави. Та й самі полягли на своїй "отчині", яка з квітучої країни стала Диким полем…
Після падіння Київської Русі, народ руський проживав у Великому Галицько-волинському князівстві і Великому Литовсько-Руському князівстві. Пізніше у Речі Посполитій і Гетьманській державі, як то зазначав Володимир Білінський.
Літописець пише, що на місці спаленого Монголами Києва, п'ятдесят років навіть трава не росла. Хто там бачив, росла чи не росла! Може й не росла. Але ж люди жили. Не могли вони емігрувати, ні в Польське королівство, ні в Галицько-волинське князівство, ні в Литовське чи Московське. Напевне, татари ловили та продавали молодь у неволю, але всіх не могли продати. І, як слушно припустив Михайло Грушевський, татари, не маючи на цій території державного утворення, брали данину безпосередньо з людей які там проживали.
Ось за це "нічийне" дике поле і людей, що на ньому жили, розгорталися звитяги. Сусіди-завойовники навіть гадки не мали, що там живе народ, "якого правди сила, ніким звойована ще не була…". Їм було не до сентиментів, вони творили свої історії, свої нації, свої Держави. А народ, що мав свою мову, багато вікову культуру та не мав розуму, повинен був набиратися його та на руїні будувати нову країну.
І було ж кому! Галицько-волинський князь Данило Галицький, який мав права на Київський престол, повинен був прийти до Києва і підняти його із руїн. А вже навколо Києва об'єднувати землі Київської Русі. Не прийшов. Зачарувався блиском королівської корони, дарованої Папою Римським. А от >його нащадки не зуміли утримати батьківщину, а більш спритні польські королі зробили її своєю власністю. Так зникло з історичного видноколу Велике Галицько-волинське князівство…
Бог дав нашим предкам ще одну можливість для створення Держави, але в купі з братами Литвинами. Племена литовські здавна затиснуті між Київською Руссю та Німецьким орденом, що завойовував землю Балтії, мусили просити і завжди отримували допомогу від Київської Русі у боротьбі з німцями чи поляками, правда за це платили їй данину. Одночасно з падінням Київської Русі під навалою Монголо-татар, литовські племена щоб захистити свої землі, об'єднує один з литовських вождів Міндовг.