Отак не заплановано відбуваються найкращі події. А я все гадаю, чого то мій Мацько цілий день миється, та так старанно, рихтельно, і писком до дверей все повертається, аж тут і гостя. Ходімо, Дзвіночко, до хати, зігрієшся, поїси, розкажеш.
Чомусь згадалося…
Тітки немає вдома, вона пасе корову на ровах або ж у лісі на просіках.
– Йдемо по суниці, – пропонує сестра Ксеня.
– Добре, – погоджуюся я. – Тільки Мушку візьмемо з собою.
Але Мушку кликати не треба, собака вже сидить на дорозі й чекає нас. Ми беремо невеличкі кошички, і – гайда до лісу!
Дрібненькі голочки хвої щільно вкривають землю, трохи колють у босі ноги. Отака собі голкотерапія!..
Нарешті ягідник. Розпластаний на галявині, розімлілий на сонці виблискує темно-червоними баньками-суницями і пахне, пахне… Пахне літом.
Ми зриваємо стиглі ягоди: жменьку кидаємо до рота, другу – в кошик.
Коли зібрано всі стиглі суниці, низько кланяємося ягідникові й щиро дякуємо за подаровану нам смакоту. До наступного разу…
І так від ягідника до ягідника, поки не наповнимо кошички.
Вдома робимо мачанку (товчені суниці з цукром та сметаною), пригощаємо нею батьків, ласуємо самі та, обов'язково, кілька ложок, залишаємо для Мушки, вона теж любить суниці…
Р. 6
Минув тиждень, як Дзвінка на селі. Встає рано-вранці, цілий день надворі, допомагає тітці полоти город, ходить з нею до лісу по лікарські трави, лягає із заходом сонця і спить глибоким здоровим сном. Степан далеко, і його дурне п'яне базікання разом із ним. Син Сашко на десять днів поїхав у табір із віруючими. Може, серед людей, які багато часу проводять за молитвою, він хоч трохи подобрішає, бо інколи буває таким зухвалим і жорстоким, що Дзвінці здається, що в нього нема серця. Батька відверто зневажає, а від неї потребує лише грошей. Його справи та інтереси для неї табу. Часто повторює свою улюблену фразу: "Менше знаєш – довше живеш." Маленьким хлопчиком був допитливим і щирим. Дзвінка вчила його усього того, що сама знала, а найперше – доброти, любові, співчуття. Пестила, обнімала, цілувала. Хороше росло дитятко. Та в міру того, як дорослішав, мінявся. Чомусь робився замкнутим, злим, незадоволеним. Щось вона пропустила, не догледіла. Педагог, а сина не виховала. А, може, Сашко лише продукт свого часу – часу мобільних телефонів, комп'ютерів, інтернету, де віртуальний світ, замість світу реального, де спілкування через соц. мережі замість живої розмови, де ніч підміняє день, де "втикати в ящик" і "заліпати в комп" стало нормою сьогодення, а девізом: "жити треба легко й драйвово!", "сьогодні й зараз!", "все й відразу!". І тут ніякі балачки про "добре, вічне, мудре" не діють. Вони просто відбиваються, як кинутий об стіну м'яч, як каміння від щита, як крапельки дощу від парасолі. Скільки б ти не говорила, не пояснювала, не переконувала, – все марно. Єдине, що лишається, то це молитва. І вона молиться, хоч нечасто, але щиро. І сподівається, що син подорослішає, багато чого зрозуміє, зміниться…
Сонце крадькома заглядає крізь шибку, золотить білі стіни, будить. Дзвінка вже не спить, але ще й не прокинулася. Отакий собі стан легкої вранішньої напівдрімоти. Під ковдрою тепло й приємно. Час вставати, та не хочеться. І звідки воно береться оте "хочеться" і "не хочеться"?..
Сьогодні – Трійця, або ж Зелені Свята. Їхня хата ще звечора замаєна гілками клена, липи, граба, пахне зелом і, застромленими за образи, ромашками, волошками, маками, розкиданою по підлозі лепехою. Чудово! Дзвінка ніжиться в ліжку і їй здається, що вона маленька дівчинка і все найкраще ще попереду
– Вставай, сплюхо, – каже лагідно тітка, зайшовши в кімнату. – Глянь, який я гарний букет склала. Пора збиратися до церкви.
"Сплюха" посміхається, потягається, відтак спускає босі ноги на долівку. Прохолодна лепеха лоскітно торкається ступні. Дзвінка розглядає зібраний тіткою букет. Тут переважно польові та лугові квіти – бузьків вогонь, кануфер, грицики, рутка, м'ята.
– Давай, хутчій… – квапить тітка. – Вже спізнюємося…
Вони обидві вдягаються у святкову одежу. Тітка пов'язує голову парчевою хусткою, купленою ще за совєтів, Дзвінка – біленькою шаллю.
Від тітчиної хати до села неблизько. Саме ж село розкидане, а вулички становлять ніби окремі хутори, які сходяться в центрі. Там стоїть церква св. Варвари. День погідний, сонечко вже підбилось височенько, але ще не пече. У небі сіренькою грудкою висне жайворонок.
Жінки йдуть швидко, майже не розмовляють між собою, поспішають.
Аж ось і церковне подвір'я – зелений газон, доглянуті клумби, при вході заквітчані стрічками берізки. Церква невеличка, відремонтована і, видно, нещодавно пофарбована. Золотом виблискують проти сонця бані, хрестами тягнуться в небо. Людей у храмі багато. Дзвінка з тіткою не пхаються всередину, а стають надворі. Служба триває. Гарний баритон священика і злагоджений спів хору бальзамом лягають на серце, теплом і спокоєм входять у душу. Щось величне й незбагненне наповнює груди, росте, дужчає, сльозами розчулення бринить в очах. В цю мить не існує нічого – лише молитва, церковний піснеспів й сине небо над головою.
Через якийсь час святкова відправа закінчується. Люди виходять з церкви, стають півколом, щоб освятити зілля. Дзвінка з тіткою Ганною теж чекають. Тим часом процесія наближається. Священик щедро кропить свяченою водою прихожан, вітає зі святом.
Дзвінка підвела очі і… остовпіла.
А священик, помітивши її, посміхнувся весело очима-іскринками, кивнув привітно головою і, вмочивши кропило у відро з водою, освятив і її, і зілля так рясно, що вона лиш розгублено закліпала очима.
Так, без сумніву, Дзвінка впізнала його! Чоловік у лісі, який витягнув її з болота і називався Михайлом, – був отцем Михайлом, священиком у їхньому селі, настоятелем храму св. Варвари! Тоді, він видався їй простим і звичайним, а тепер – у рясі, з хрестом на грудях – недосяжним і незбагненним. Вона часто згадувала їхню зустріч, особливо його очі-іскринки, які дивилися на неї з таким теплом…
Михайло… Отець Михайло… Аж смішно…
Коли вертали додому, Дзвінка запитала в тітки:
– Скажіть, чи добрий ваш батюшка?
– Добрий, дитино, добрий. За церкву дбає, з людьми не гордий, завжди і вислухає, і порадить, і щось підкаже. Грошей лишніх не збирає. Хто скільки може, стільки й дає, чи за хрестини, чи за похорон. Нема чого нарікати. Гріх був би відказувати на отця Михайла. Люди його поважають і, як треба – допомагають: чи бульбу посадити, чи збіжжя зібрати… А як же ж… Мусово… Село без священика, все одно що людина без розуму, – тупе…
Дзвінка злегка посміхнулася. На цьому їхня розмова про панотця Михайла закінчилася. Та чомусь у неї перед очима стояли два різні чоловіки: один – той, що зустрівся в лісі, в білій сорочці, на велосипеді і другий – біля церкви, в рясі, з кропилом у руках. Ці два образи були ніби й схожі між собою, але водночас і надто різні. Дзвінка намагалася злучити їх докупи в одне ціле, але це їй вдавалося з трудом. Хіба священик не може їздити на велосипеді?.. Звісно, може. Але його мова, його очі-іскринки, його усміх, там, у лісі…
"Ет, пусте… – врешті махнула рукою жінка. – Отець то й отець. Не варт і думати. Хіба не все одно?.. Можливо, я колись з ним іще поспілкуюся й отримаю якусь добру пораду. Можливо.."
Тоді вона ще й гадки не мала, що її розмова з панотцем відбудеться так швидко, і що найголовніше, кардинально змінить її подальше життя.
Сьогодні мені наснився тато. Сивий і усміхнений. Він лагідно торкався своєю рукою мого волосся й примовляв: "Не журися, Дзвіночко, не журись… Якось воно добре буде. Ще ніколи не було, щоб ніяк не було…" Я засміялася. За життя цю останню фразу, мовлену бравим солдатом Швейком, тато часто любив повторювати.
Тато…
А ще, він казав: "Якого мене, Боже, сотворив, такого й маєш."
Тепер я добре розумію, що тато мав на увазі. Кожна людина, яка народилася, втиснута в заздалегідь визначені форми свого тіла, вона має певний колір очей, шкіри, волосся, якісь задатки, здібності, талант, розум, визначену стать, зріст, темперамент, групу крові і т. д. Вона ж сама цього для себе не замовила. Вона вже такою народилася! Хтось її створив. А ми кажемо – людина має право вибору. Та нічого вона немає!.. А якщо й може зробити якийсь вибір, то дуже мізерний. Здебільшого нам доводиться вибирати між хлібом або ж його відсутністю, а не між житнім чи пшеничним. Або ти їстимеш будь-який хліб, або ж зовсім ніякого. То хіба це вибір?
На людину постійно тиснуть обставини, родина, сім'я, колеги, минуле, роки… Вона багато мусить і мало що може, а ще менше через те, що не може – хоче.
Р. 7
Якось по обіді, тітка Ганна прилягла собі в холодочку відпочити, а Дзвінка пішла до лісу, щоб нарвати суничника. Ягоди саме рясно цвіли. Взимку чай із висушеного цвіту є найкращими ліками від кашлю та застуди.
В лісі, на галявині, де Дзвінка зривала біленькі квіти в пучок, вони зустрілись знову, втретє. Випадково. Хоча, три випадкові зустрічі, це вже закономірність. Цього разу він теж їхав велосипедом, вертав із сусіднього села від свого похресника. Зупинився. Розговорилися. Дивна вийшла їхня розмова. Чи може сповідь?.. Радше розмова-сповідь.
Вони сіли на поваленій сосновій колоді, зовсім поруч один біля одного. Стиха шумів ліс, кувала зозуля, в кущах ліщини виспівував соловейко.
– Бачу, – зауважив панотець, – вас щось гнітить. Поділіться – стане легше.
Дивний спокій і тепло йшли від о. Михайла, і Дзвінка розказала йому все. Про чоловіка пияка, про сина підлітка, якому не може дати ради, про свою втому від життя, і нарешті про теперішню втечу з дому. Він умів слухати! Лише зрідка вставляв слово-друге, заохочуючи до подальшої розмови. Сама того не сподіваючись, вона довірила йому всі свої жалі та турботи.
– Що мені робити, отче? – питала. –Порадьте…
Панотець якийсь час мовчав, а тоді – взяв її за руку. Несподіваний дотик чужого чоловіка обпік пальці, сипонув жару за шкіру. Дзвінка висмикнула свою правицю. Та він знову легенько вклав її руку в свою долоню. На цей раз вона відчула приємне тепло і скорилася.
Очікуваної відповіді не було, натомість прозвучало таке, здавалося б природнє, ніби знічев'я поставлене, запитання, яке ще більше приголомшило жінку.
– Який у вас секс? – поцікавився панотець, дивлячись прямо в очі співрозмовниці.
– Який?..