Точка неповернення

Галя Волошка

Точка неповернення

Любовний/соціально-психологічний роман

"Життя кожної людини – це шлях до самого себе, або ж спроба шляху, чи ледь помітний натяк на стежку."

Герман Гессе "Деміан"

Кілька вкинутих полін у грубку, спалахнули яскравим полум'ям. На хату, від прочинених дверцят, розійшовся теплий дух і в'язкий запах соснової живиці.

Сторінку за сторінкою…

Р. 1

Дзвінок, який щойно продзеленчав, сповістив про початок другого уроку. Доволі велика територія школи-інтернату вмить спорожніла та знелюдніла. Але не надовго. Ось із спального корпусу біжать двоє учнів, які запізнились на урок. А онде, із книжками під пахвою, крокує бібліотекарка Ніна, несе їх директорові, бо в шкільну бібліотеку він навідується вкрай рідко, а все що йому потрібно – замовляє, і Ніна, як хороший працівник, слухняно виконує його замовлення. Провівши перший урок, повільно, ніби плутаючись у власних ногах, плентається вчителька української мови Дзвенислава Григорівна. Сьогодні в неї ще два уроки, а потім батьківські збори, бо вона класний керівник у 10-А класі. Дзвениславою, повним ім'ям, її називали тільки колеги на роботі, родичі ж та друзі кликали по-різному: одні – Славкою, інші – Дзвінкою. Ім'я, яке часто звучить на території Карпат, дав їй покійний тато, але тут, на Волині, воно зовсім незнане, через те – дивне й незрозуміле.

Спустившись з горбка в невеличку долину, Дзвінка пройшла алею струнких берізок і знову піднялася на горбок. Захекалася й дуже стомилася. Цієї ночі вона зовсім мало спала. Вранішній заряд бадьорості вичерпано. Потрібно трохи відпочити, випити з подругами кави, адже робочий день ще попереду, і вона має бути у формі. Мусить. Ніхто не питатиме, та й нікому не потрібно знати, що діється в неї у сім'ї, – тут вона вчитель, класний керівник, педагог. Зібрана, усміхнена, професіонал.

Та як не бадьорися, а сил таки нема. Дзвінка зупинилася, сіла на лавку. Байдуже роззирається довкола, фіксує зелене листя на деревах, квіти на клумбі, переводить погляд на свої туфлі й зауважує, що варт було б купити нові. Але то все не суттєве. Вона думає про те, що їй зараз хочеться найбільше за все на світі – про сон! Отак лягти б десь у тихому куточку і поспати, хоча б кілька годин. Всього лише кілька годин… Проста потреба відпочинку і сну, щоденна необхідність кожної людини, для неї – недосяжна розкіш, нездійсненна мрія, настирне бажання впродовж кількох останніх років. Недосипання постійне й хронічне – норма її теперішнього життя, а спання повних вісім годин – рідкість, делікатес, як червона ікра на святковому столі. Майже кожної ночі її п'яний чоловік Степан швендяє по квартирі, щось бурмоче, свариться з нею, з сином, з котом, грає на баяні, часто ходить на кухню їсти, пити, курити, бігає в туалет, а посидівши хвильку, плентається надвір, на "точку" – по горілку. Коли ж нарешті вкладається в ліжко, то ще довго говорить сам до себе. Згодом засинає, і тоді голосний храп та горілчаний сморід наповнюють усю кімнату. І так щодня, впродовж тижня-двох. Коли ж нарешті стан запою закінчується, стає легше. Тоді Степан відлежується й від'їдається. Тоді й Дзвінка висипляється, набирається життєвих сил. Отаке в неї сімейне життя…

Жінка тихо зітхає і розуміє, що втома, яка вперто склеплює повіки й сковує думки, в'їлася в кожну клітинку тіла, як у старе залізо руда іржа, вона руйнує й роз'їдає її зсередини повільно та невідступно.

Сонячні промені впираються вчительці в спину, й від їхнього тепла вона розімліває ще більше, стає в'ялою й знеохоченою.

– Добридень, Дзвениславо Григорівно! – раптом чує біля себе.

Бадьорий голос різонув слух, вивів із задуми. Дзвінка звела очі й побачила нависаючу постать бібліотекарки Ніни. Спритна білявка пашіла здоров'ям, молодечою енергією і разюче контрастувала поряд із млявою вчителькою. Дзвінка чомусь розгубилася й, наче наполохане кошеня, принишкла та ще дужче втиснулася в лавку.

– З вами все гаразд? – запитала Ніна. – Ви якісь бліді?..

– Трохи не виспалась… – спробувала посміхнутися Дзвінка.

Ніна багатозначно підморгнула, мовляв, знаємо чого не сплять ночами молоді жінки, і повідомила:

– Анатолій Петрович просив вас зайти до нього.

– Навіщо?..

– Не казав… Ну, я побігла, а то зараз буде перерва, читачі прийдуть за книжками…

І, крутнувшись дзиґою на місці, Ніна зацокотіла підборами в спальний корпус, де знаходилась шкільна бібліотека.

Директор школи Анатолій Петрович не любив довго чекати, це Дзвінка добре пам'ятала. Вона хутко підвелася. В голові зашуміло, а в грудях закалатало так голосно, ніби серце було зовні, під блузкою. Очікувана невідома розмова з начальством насторожувала, сіяла тривогу.

У приймальні, за комп'ютером, сиділа Оля, жінка років тридцяти, невродлива (виявляється, що й такі бувають секретарки), але привітна й балакуча. Дзвінка запитала:

– Сам?

– Так, – відповіла Оля. – Вже про вас запитував.

– Сердитий?..

– Та наче ні…

Дзвінка постукала і прочинила двері в кабінет директора.

– А, Дзвенислава Григорівна! – усміхнувся Анатолій Петрович. – Проходьте, проходьте…

Його висока і трохи огрядна постать нахилилася вперед, а плеската широка долоня вказувала на крісло, запрошуючи сісти. Добродушна посмішка, що блукала на пухких губах, витягуючи їх у різні сторони, підказувала вчительці, що директор у хорошому гуморі. Значить розмова буде рівною. Це заспокоювало. В кабінеті пахло гарними дорогими парфумами.

– Як ваші справи? – поцікавився для годиться директор.

– Все добре…

– Щось ви мені сьогодні не подобаєтеся, – продовжував вдавано турботливо Анатолій Петрович.

– А мала би?.. – неочікувано для себе спитала Дзвінка, дивлячись у сірі, злегка примружені очі співрозмовника.

Директор щиро засміявся, аж картатий, вдало підібраний у тон сорочки галстук застрибав на круглому животі.

– Жартуєте, це добре. – мовив він. – Ви мусите подобатися всім і завжди, бо ви молода, гарна та розумна.

Від несподіваного компліменту Дзвінка почервоніла, наче школярка, яку щойно викликали до дошки, і не знала що відповісти, а директор продовжував:

– Я ціную вас як людину і як здібного педагога… Але ближче до діла. У мене до вас завдання-прохання…

– То завдання чи прохання? – осміліла Дзвінка.

– Два в одному.

– Тоді слухаю…

– Ось вам підшивка газет "Директор школи", тут майже всі номери за поточний рік. На основі статей такого собі М. Якименка, які опубліковані в кількох номерах, я мушу підготувати виступ і озвучити його на найближчому засіданні в міськвно, часу, як ви самі розумієте, в мене обмаль… Та й роботи різної назбиралося... Словом, ніяк не встигаю… Тому, цей виступ прошу підготувати вас.

– А яка тема?

– Ось, – і директор простягнув клаптик паперу із записаною темою доповіді.

– Як швидко я маю це зробити?

– День-два…

– У мене сьогодні батьківські збори… І комп'ютер у ремонті…

– Ви тільки підготуйте, а Оля набере… То як?..

– Хіба в мене є вибір?

– Думаю, нема, – сказав директор, і, тицьнувши вчительці газети в руки, дав зрозуміти, що розмову закінчено.

Попрощавшись, Дзвінка вийшла на вулицю і зрозуміла, що повага директора, про яку він щойно казав, лягла на її плечі додатковою роботою, над якою доведеться сидіти допізна й поспати як слід знову не вдасться. Звісно, хто везе, того ще й поганяють. Чомусь згадала старий анекдот, який часто любив повторювати її тато. Якось двоє злодіїв перестріли голодранця і кажуть: "Тікай голий, бо ми тебе пограбуємо." На що жебрак спокійно відповідає: "Що ви в мене заберете, як я нічого не маю." Ось в чому питання: мати чи не мати, вміти чи не вміти, могти чи не могти?.. Що краще?..

Подальші роздуми перервав голосний дзвінок. Тихе шкільне подвір'я вмить ожило, загомоніло, наповнилося дітьми, вчителями, вихователями. Хтось йшов, хтось біг, хтось говорив, а хтось кричав і перегукувався. Перерва шуміла, мов розбурханий вулик.

Газети мулько лежали під пахвою, і Дзвінка вирішила піти в бібліотеку. Там можна спокійно, без надокучливих запитань колег, погортати підшивку, знайти потрібний матеріал… Аж несподівано, на півдорозі, її наздогнав завуч з виховної роботи Валерій Дмитрович.

– Привіт, Григорівна! – бадьоро привітався він. – Коли здасте мені "енки" та відвідування?

– Здам, здам, – обіцяла вчителька. – Після зборів…Трохи прийду до тями і здам.

– Добре, – згодився завуч. – Я сьогодні теж не зовсім добре почуваюся. Може тиск?..

– А ви заведіть собі вдома котика, – порадила Дзвінка. – Кажуть, коли щовечора тримати його на руках і гладити, то тиск нормалізується.

– А може краще кицю? – засміявся, підморгнувши сіро-блакитними очима Валерій Дмитрович.

– Можна й кицю.

Слова були сказанні Дзвінкою навздогін, бо завуч уже біг з горбка, поспішаючи на урок.

Дзвінка, і не тільки вона, а й весь колектив школи знали, що Валерій Дмитрович "слабкий" до слабкої статі. Жодну гарненьку, а надто новеньку колегу, не пропустить повз свою увагу. Та заради справедливості, варто зазначити, що завуч він здібний і справедливий, а от до жіноцтва ласий. Ну такий він уже вдався…

Дзвінка саме збиралася відчинити двері спального корпусу, як її покликали подруги – вчителька географії Зоя Романівна та Інна Сергіївна, біолог за фахом.

– Зачекай, – голосно гукнула Зоя. – Куди ти так летиш?

– У бібліотеку, – відказала Дзвінка. – Хочу трохи попрацювати…

– Ну, ну… – похитала головою Інна. – Дивись, не перетрудися…

Дзвінка нічого не відповідала, тільки подумала: "І де вони взялися на мою голову? Зараз знову буде багато лишньої мови…"

Зоя злегка докоряла подрузі:

– Ти за своєю роботою нікого не бачиш і нічого не чуєш.

– А що я маю бачити й чути? – не розуміла Дзвінка.

Поки Зоя надумувала якби то цікавіше розповісти новину, Інна вже й бовкнула:

– А в нашого Валєрки нова пасія!

Дзвінка лиш плечима стенула.

– Ти навіть не питаєш хто? – здивувалася Зоя.

– Навіщо, самі скажете.