Частина I
Він сидів біля вікна і дивився на вулицю… Там, надворі, була зима. Сніг окутав білою ковдрою все навколо. Вулицями ходили люди, гралися у сніжки діти. В одну мить він згадав своє дитинство, як ще й сам не так давно бігав з іншими дітьми граючись по дорозі. Пригадувалися різні моменти …
Глава 1
За дверима почулися чиїсь кроки. То була баба – Параска, мамина мама. Останнім часом Радимир просиджував дома. Він майже ні з ким не спілкувався. Хлопець старався якомога менше кудись ходити гуляти ще від тоді як вступив до університету.
Інколи Радік ставав у спілкуванні просто не стерпним. Він вміло навчився ховати під маскою справжні почуття і показуватись грубим і жорстким з зовні. Це лякало знайомих і вони його покидали.
Двері відчинилися і до кімнати увійшла старша, років шістдесяти п'яти – сімдесяти, жінка. Це була саме вона — баба Параскева або як ще її кликав Радими – баба Параска. Все своє дитинство він провів біля неї. Їх багато що поєднувало. Однаковий темперамент, певні риси характеру, деякі спільні смаки. Дехто сказав би, що Радік був цілком "бабусиним хлопчиком". Може це було і справді так.
– І що ти там визираєш? – спитала баба Параска – Нема нічо нині. Зимно на дворі, мороз передают.
– Холод це добре – зітнув Радимир – Але це не мішає молодій людині кудись вийти вечором.
– То ти десь збираєшся йти?
– Так, думаю що буду йти. Погуляю трошки! Не переживай, я довго не буду!
– Йой, та же би'м не переживала як би м знала, що маєш якусь дівку! А то хто знає де будеш сунутися!
– Бабуля, не перегинай вже аж так! Я ніколи не "суваюся"! А нащо воно мені тепер!? Краще вчитимусь – а пошепки додав – з холодним розумом і льодяним серцем…
– Так, так вже такі як ти давно говорили! А потім по женяться на мах – мах… І що з того доброго?
– І нехай… Це їхнє право – засміявся Радік – Все бабуля, я буду збиратися!
Хлопець вдягнув спортивні, теплі, чорні штани, светер, теплу спортивну куртку, знайшов кросівки і вийшов на двір.
На вулиці було темно. Світили ліхтарі. Чути було де не де чиюсь не тиху розмову. Все готувалося до вечірнього відпочинку.
Нічне місто було навіть на багато кращим аніж можна собі було уявити. Він давно не бачив його таким. Всюди гирлянди, освітлення, ялинка. Усе ніби нагадувало початок фільму з області фантастики.
В центрі стояв храм. Він був чи не найвеличнішою спорудою цього маленького галицького містечка. Величезні, округлі з хрестами на вершках бані здіймалися до неба, ніби сполучаючи людей з Богом.
Двері були відчинені і хлопець вирішив зайти. Він вже давно не відвідував храму. Постійні біганини з навчанням, сесія, купа роботи. Все це не давало можливості нормально відпочини і вирішити свої релігійні потреби. Від брами до самих дверей вела красиво виложена плиткою доріжка. Радимир завернув у двір церкви і пройшов до дверей. Це були старі, масивні темні дубові двері. Хлопець привідкрив одну їх частину і переступив поріг.
В середині стояла напівтемінь. Тільки на самому переді світило кілька лампочок відкриваючи лики святих. Хлопець пройшов кілька кроків і звернув на право. Він підійшов до бічного вівтаря на якому стояла статуя Христа, майже у повний зріст. Це було улюблене місце. Тут, за колонами, котрі тут зробили за зразком римо-католицьких костелів, його майже ніхто не видів.
Радимир сів на лавку. Зі стін і стелі на нього дивилися десятки святих. Здавалося, що вони хочуть до нього щось сказати, від чогось застерегти і лише варто хвилину почекати. "Боже, як то було давно! – подумав хлопець – А колись я тут бігав малим, під цими колонами. Колись був першим в церковній прислузі нашого міста. Колись… Як все міняється!? Хто я тепер? Чому я не відчуваю вже того запалу, що відчував колись? Того спокою? Тієї ж впевненості? Боже, не вже все настільки стало інакшим? Чи може я щось не розумію! Колись я був тут мало не щодня! … Колись".
По якомусь часі він вийшов і перейшовши вулицю зайшов до магазину. Там не знайшов того, що шукав і швидко вийшов. І по якісь хвилині згадав, що мав передзвонити до Олексія вийняв телефон з кишені і набрав номер.
– Привіт! Що робиш друже? Може ти вийдеш до міста?
– О Радик! Привіт! А ти де? Та ні, краще ти приходь! Поговоримо!
– Ну що ж! як кажеш! Я в дома – відповів хлопець – То може тобі щось взяти?
– Та ні, не треба!
– Тоді чекай так. Скоро буду!
Дорога від центру до дому Олексія була довгою. Радик вже аж почав нарікати на себе, що придумав собі сюди пертися та ще й в таку пору. "Ну і нащо мені він здався разом зі своїми розмовами? – думав хлопець – Та ж я поки прийду, то вже година мине… темні вулиці, голодні собаки, і я один тут як дурень! Лише місяць світить зверху і то… Ну це ж треба так!". Такі думки накривали його голову, створюючи суцільну кашу в середині, що виражалась на зовні повною відсутністю цікавості до чого не-будь. Ідучи він не помічав людей, що наче сніговики миготіли перед очима, бо на дворі почав падати легкий, лапатий сніг.
Радимир проминув будинок міської ради, перейшов вулицю ім. Шевченка і звернув у малу вуличку, що виходила майже на самий кінець міста. Десь в її кінці жив його друг Олексій. Йти треба було ще досить довго. Тому він вийняв навушники щоб слухати музику. Однак довго насолодитися нею не вдалось.
На зустріч тротуаром рухалася якась постать. Радик скинув один навушник щоб почути кроки. Він впевнився що почув кроки людини. І що це не привид (не далеко знаходилось старе кладовище). Він заспокоївшись і продовжив у своєму дусі. Раптом, порівнявшись із Радиком дівчина глянувши на нього сказала:
– Радик привіт!
– Привіт! – машинально відповів хлопець. Він і не знав хто це. А втім, його це мало хвилювало.
Але вона зупинилась і повернувшись до хлопця продовжила:
– Як ти? Ти так змінився.
– Нормально! А ви хто?
Радик справді не впізнав хто це. Тай, зрештою, яка там була різниця хто. Сказав лише аби сказати.
– Не впізнаєш? – спитала незнайомка, і в її голосі почулося щось доволі знайоме – Невже аж так!
– Ну як би то сказати… Я ж трохи не дуже в темноті бачу! – відповів хлопець. Ні. Насправді він вже догадався хто це. Але просто не хотів далі продовжувати розмову.
– Ну як тепер згадав? – кинула дівчина і ступивши кілька кроків на зад і потрапила під світло прожектора.
Так, він її впізнав. Це вона. Тетяна – дівчина з минулого. Але колись вона була не просто дівчина – вона була для нього усім! Він нею жив, нею дихав, нею летів, нею марив… А тепер?! А тепер, просто далеке і так чуже минуле, котре він уже ніяк не хотів ворушити.
Ті самі темні пасма волосся по куртці. Ті самі карі очі, що колись так з розуму зводили. Та сама хода. Навіть ті ж джинси. Йому все видавалося те саме хоч пройшло вже майже більше року.
– Що треба? – сухо спитав хлопець.
– То ти справді на мене образився! Послухай я…
– А я нічого тепер не хочу слухати! – перебив її слова Радик – Навіщо воно мені? Думаєш, що я тепер стану слухати те, що ти будеш придумувати!?
– Будь – ласка послухай! Я ж реально не знала, що ти мене любиш!
– Звісно що не знала. Бо не хотіла! А тепер зникни з очей.
Характер людини має властивість змінюватися під впливом різних факторів. І те, що Радик тепер став іншим не було чудом. Депресія, обман, образи – все це лягло важким відбитвок на його ставленні до всього.
В Олексія в дома не було нікого. Хлопець сидів сам один сидів за комп'ютером. І, звичайно, грав ігри. Радик відчинив двері, тихенько піднявся сходами на другий поверх, і ввійшов до кімнати.
– Ого! – голосно сказав він – Дальше ігри граєш! Ти ще зовсім дитина!
Олексій мало не зірвався з крісла, добре таки перелякавшись.
– А то ти! Привіт! Чого не включиш світло?
– А так цікавіше! Я вже хвилини зо дві стою а ти .. нуль реакції!
– Та так трошки забувся.
– Ага, я побачив твоє трошки! Може тобі ще й коляску купити?
– Та ти дивлюся міняєшся! Що з тобою там зробили?
– Зі мною зовсім нічого! Ми ж не в школі Олесю! Треба жити далі, розвиватися!
– Та ну! І що ми, по – твоєму маємо для цього робити?
– Просто жити! – усміхнувся Радик – Просто жити…
– Добре, добре досить твоїх філософствувань. Краще ідемо разом в місто!
Ранок для Радимира був далеко не добрим. Ні, він не пив. Але краще б був вчора напився. Краще б він взагалі не виходив нікуди. Він пригадував вчорашню розмову з Олесем, зустріч з Танею і ще … Так, саме це третє було для нього найгіршим ударом.
Це було по дорозі від Олексія, коли вони йшли у двох до центру. Вони ще про щось активно говорили. Хлопець пригадував що він ще навіть намагався пояснити щось своєму другові. Раптом, ніби з під землі зявилась вона – Христина. Вона йшла навпроти них. Радик і сам не знав чому в його житті стільки дівчат і всі вони відіграють якусь роль: хтось подружки, хтось пасії, хтось просто знайомої. Але випадковостей нема. І це факт.
Христина була ніби і подружкою і пасією водночас. Але це було давно. Зараз вона Радика лише дратувала. Чому вона тепер йому перед очима. Чому просто не забуде і не зникне як багато інших. Чого знову хоче?! Він почувався ніби винним за те,що вони розійшлися нещодавно.
Так після Тетяни вони зустрічалися довгих три місяці. Їх стосунки були радше доброю дружбою аніж коханням, а сама дівчина грала роль старшої сестри а не дівчини. І це ставало для Радика вічністю, котра його обтяжувала. А тепер ця вічність мучить його сумління.
Радик встав і зібрався снідати. Але щось змусило його передзвонити до Олексія, котрого він залишив в компанії Роми і Славка (колишніх однокласників). Трубку довго ніхто не брав і хлопець подумав, що Лесик вчора набрався. Тому дуже не нагружав думками. Він випив гарячої кави і вдягнувшись пішов до магазину за хлібом. Дорогою як завжди хлопець про щось думав. Його гризли різні думки, не давали спокою різні ідеї, лізли до голови дурні фантазії.
"Зима, сніг, холод – що і ще треба – думав Радик – Всі мають для чого жити, кого любити. А я ?… Зрештою, що з того? І так можна жити! Та ну, це ж вже егоїзм! Але теж варіант для існування! Ніяких проблем, клопотів, обіцянок, переживань. Тільки ти, тільки твоя музика, твій стиль, твоя робота, твої ідеї, котрих повна хата. І за все це тебі ніхто і ніяк не докоряє!"
– Дайте будь – ласка чорний, батон і дві булочки!
Йому ніхто не дзвонив хоча минав уже котрий день, відколи Радимир був дома.