Чому вони титулу-валися саме так, залишається загадкою. Жоден із літописців ситуації цієї не прояснює.
Ні-ні, я пам'ятаю, що в Літописі є запис: "5.08. 1400 (року; до речі, зверніть увагу на подиву гідну точність дату-вання! – Б.С.). У той день Великий князь Всеволод Федоро-вич оголосив, що від того дня він являється королем Русі і повністю приймає всі титули своїх предків і титул принцепса також. Титул, який мав його отець Федір Андрійович, віднині є його титул"
Але річ у тім, що подібна констатація суті питання не прояснює. За світовими титулярними канонами титул "принцепс" ( від латинського "princeps", тобто "перший") завжди залишався синонімом титулу "імператор". Отож, ви-ходячи із титулярних канонів, титул "король-принцепс" — це нонсенс. Або король, або принцепс, чи просто імператор як носій найвищого в світі монархічного титулу. Чого вже тут? Якщо вже Україна – імперія, то імперія, знай наших!
Так, у Літописі маємо згадку про те, що Великий князь Всеволод Федорович успадкував титул "принцепс" від бать-ка, Федора Андрійовича. Пардон, а хто, коли і в який спосіб титулував "принцепсом" самого цього правителя, Федора Андрійовича? Ні, справді, хто?
Ще одне історичне уточнення. Уся династія нащадків короля Данила Галицького вважала себе королями київськи-ми, правителями всієї України; на ознаку цього вони й іме-нують себе Кийгородськими. Відтак нагадаю, що, згідно з офіційною українською та європейською історіографією, останній руський династичний князь Ярослав, правнук само-го Великого князя Київського Мономаха, правив в 1263-1272 роках. Після татаро-монгольського нашестя, й аж до 1362 року, великокняжий стіл залишався вільним, а з початку 60-х років ХIV століття київські землі увійшли до складу Велико-го князівства Литовського, і княжити на них став князь Фе-дір, брат великого князя литовського Гедимина.
Цікаво, що в 1363-1394 роках князем київським був Олелько, син великого князя литовського Ольгерда, якого де-які історики вважають засновником нової династії київських князів – Олельковичів. Проте в 1471 році удільне Київське князівство було остаточно ліквідоване (реально воно втрати-ло свій статус ще 1440 року!), відтак Київська земля стала всього лиш воєводством Литовського князівства, і воєводою було призначено литовського магната Мартина Гаштовта. Що ж до історії подальшої української бездержавності, то вона всім нам відома.
Принагідно зауважу, що в сучасній Україні віднайшлися люди, які вважають себе нащадками князя Олелька, і на цій підставі теж проголошують себе претендентами на українсь-кий королівський трон, становлячи конкуренцію нащадкам короля Данила. І в цьому прагненні вони не самотні. Одначе повернімося до аналізу "Карпатського літопису".
Оскільки майже всі королі – якщо вірити "Карпатсь-кому літописові" — з династії Кийгородських діяли в глибо-кому підпіллі і були до неможливості законспірованими, та й сама "столиця Українського королівства" — село Волосянка Сколівського повіту (району), зведене після знищення тата-рами міста Карпат, — теж залишалася підпільно-засекреченою, то переважну частину даного літопису можна було б сприймати, як таку собі родовідну хроніку, на зразок тих хронік, які вдало витворюють нині представники гербу Драго-Сасів, до речі, згадуваного в літописі.
Та в тім-то й річ, що творців літопису така роль не за-довольняє. Вони формують свої книги-хроніки таким чином, що створюється ілюзія, нібито впродовж століть усі основні події в бутті народу відбувалися з волі, благословення та під патронатом королів-принцепсів України! І я кажу це без пе-ребільшення, посилаючись на переконання, які нав'язують нам автори "Карпатського літопису".
А тепер звернімося до конкретних записів цієї хроні-ки, до конкретних прикладів із витворюваної ними альтерна-тивної, паралельної історії України. Всі науковці та краєзна-вці відали, що в 1490-1492 роках на Прикарпатті тривало се-лянське повстання під проводом Мухи. Але тільки з "Кар-патського літопису" науковий світ з подивом дізнається, що насправді це було не повстання, а війна, оголошена Польсь-кому королівству королем-принцепсом України Дарволодом Кийгородським-Мухою! Принагідно нагадаю, що після аре-шту Муха ще тривалий час перебував у краківській в'язниці, де й помер від тортур.
Гаразд, нехай так, повстанський ватажок Муха наспра-вді, згідно з даними "Карпатського літопису", був королем Україну. Приймаємо це за робочу гіпотезу. Але тоді виникає питання: чому досі офіційна українська історіографія не зна-ла про цей факт? Чому про нього не знав народ? Якими ін-шими джерелами, вітчизняними чи зарубіжними, крім дуже сумнівного в даному сенсі "Карпатського літопису", можемо підтвердити реальність існування в минулому такого короля?
Словом, хто і яким чином здатен прояснити для науко-вого світу, чому ні під час повстання, ні під час ув'язнення, жодним чином не проявився той факт, що насправді Муха був королем України, чи хоча б вважався прямим, визнаним нащадком короля Данила Галицького?
Видавці Літопису можуть пояснити це в своєму дусі – мовляв, так вимагали умови конспірації. Принаймні саме в такий спосіб вони намагаються пояснити невідомість бага-тьох інших правителів України. Але, даруйте, чи був сенс приховувати факт вінценосності Мухи, який, безсумнівно, міг сприяти його популярності серед галичан, у середовищі яких король Данило завжди залишався у пошані? Дозвольте засумніватися в такій доцільності. Та й взагалі, для науки це не аргумент.
7
Кому з істориків невідомо, що на початку ХVI століття гетьманом реєстрових козаків певний час був князь Євстахій Ружинський? Але, тільки завдяки "Карпатському літописо-ві", вони можуть відкрити для себе, що насправді цей князь — не хто інший, як "випускник Академії Його Королівської Величності Гостомира Кийгородського (?!), який був відря-джений для ознайомлення з військовими порядками у Фран-ції, Австрії та Саксонії, аби потім запровадити такі самі по-рядки "і у нас, на Русі-Україні".
Для початку дозвольте поцікавитися: що то була за "Академія Його Королівської Величності" — тобто підпільна академія, підпільного короля-принцепса у підпільній столиці Українського королівства в далекому гірському сільці Воло-сянка? В які роки вона існувала, хто заснував і хто нею керу-вав, хто ще з королівських чи князівських нащадків став її випускником – з цього приводу можна фантазувати (або й одверто іронізувати), скільки завгодно, тому що жодних ві-домостей про неї ні автори Літопису, ні видавці не подають. Мало того, вони навіть не прагнуть замислитися над питан-нями, що виникають з цього приводу. Гаразд, вдамо, що й ми цим заняттям теж не захоплюватимемося. Суттєвим видаєть-ся інше…
"Карпатський літопис" повідомляє, що, призначений польським королем Сигізмундом на козацького гетьмана, князь Ружинський 9 травня 1515 року прибуває з доповіддю в ставку короля-принцепса, тобто в те ж таки мало кому відоме село Волосянку.
Як же повівся в цій ситуації король? О, суто по-королівськи! Він схвалює план свого полководця щодо роз-ташування козацьких полків по різних містах України, а, щоб посилити козацьке військо, з королівською щедрістю пооб-іцяв: " Я дам п'ятсот розумних витязів-лицарів, серед яких є і полковники, і курінні, і сотники…"
Одразу ж виникає питання: а звідки взялися в "короля з Волосянки" всі оті "полковники", "курінні" і "сотники"? В якій армії вони проходили вишкіл і в який спосіб дослужува-лися до своїх чинів? А ще цікаво: в яких таких гірських кар-патських таборах, чи на яких військових базах, чекали свого часу півтисячі лицарів короля, котрі готові поповнити війсь-ко князя Ружинського, в тому числі і його офіцерський кор-пус?
До речі, вираз "офіцерський корпус" я вжив невипад-ково. Просто творці цього "літопису" не знали, або ж забули, що в ті часи в козацькому війську офіцерів, тобто людей, яким би присвоювалися, і за якими б закріплювалися, війсь-кові звання-чини, не існувало. Існували тільки посади. Отже полковником або сотником той чи інший козак ставав тільки тоді, коли його призначали командувати полком або сотнею, і тільки на той період, коли він ними командував. Іншими словами, "полковник", "сотник", "курінний" — це були назви посад, на зразок того, як зараз ми називаємо командирів – " взводними", "ротними", "комбатами"… Відтак, знову вини-кає питання, де король набрав цих, уже сформованих, війсь-кових посадовців?
Ще одне застереження: не слід плутати військових пол-ковників та сотників з… адміністративними. Тому що в Ко-зацькій Україні адмінсотник прирівнювався до сучасного вій-ськового керівника району, тобто глави військово-адміністративного апарату району; в той час як адміністрати-вний полковник володів фунціями військового губернатора, або сучасного глави облдержадміністрації. Це по-перше…
А по-друге: про якого саме князя Ружинського йдеться? З польських та українських джерел відомо, що рід Ружинсь-ких дарував нашому козацтву цілу плеяду ватажків, зокрема, це князі Остафій, Богдан, Михайло, Кирик та Роман Ружин-ські. На діяльності їх зупинятись не буду, тому що про кож-ного з них є відповідне есе в першому томі мого двотомника "Козацькі вожді України".*
Оскільки існує прив'язка до дати – травень 1515 року — можемо припустити, що йдеться про найдавнішого серед ру-жинських, а саме — про козацького ватага Остафія Ружинсь-кого.
Якщо зупинитися на цій постаті кількома рядками, то можна засвідчити, що, до появи моєї книги "Козацькі вожді України", у творах більшості істориків ім'я Остафія Ружин-ського навіть не згадується. Нема його і в таблиці гетьманів, складеній Михайлом Грушевським.
Втім, Грушевський починав відлік від засновника Запо-різької Січі Дмитра Вишневецького, а князь Остафій Ружин-ський, судячи з усього, гетьманував перед ним, а почасти, може, і в одну пору з ним, тому що Вишневецький зосере-джував владу тільки в межах своїх староств та на Січі. Най-докладніші відомості про Остафія Ружинського віднаходимо в не менш загадковій, ніж "Карпатський літопис", історич-ній праці "Історія русів", походження й авторство якої дуже сумнівні й полемічні, так само, як і чимало поданих нею ві-домостей.
Так от, в "Історії русів" читаємо: " По смерті гетьмана князя Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафія Ружинського".