Богородицы".
А тепер настав час звернутися безпосередньо до стат-ті Лева Ясінчука "Львівському Братству – понад 600 років". Із сенсаційним підзаголовком "Перша згадка датована 1403 роком". У зачинку до неї автор вдається до посилання на "нову еміграцію в Америці", яка має "чимало порівняльного людського матеріалу", що дозволяє "розглядати духовні над-бання українського народу".
Може, й так, може й має… От тільки в смисловому плані це посилання так і зависає, оскільки не набуває ніякого ні розвитку, ні підкріплення в усій подальшій текстовій пло-щині, де про культурно-громадську потугу нової американ-ської еміграції навіть не згадується. Не прояснює ситуації і досить сумнівний вислів: "чимало порівняльного людського матеріалу". Бо це саме той випадок, коли слід починати з ка-нонічної фрази старожитніх полемістів: "Домовимося про терміни!". Хто пояснить мені, що мав на увазі пан Ясінчук під терміном "порівняльний людський матеріал"?
Одначе йдеться зараз не про це. Розпочавши свою статтю ностальгійним закликом "Полиньмо думкою до на-шого Львова і пригадаймо, як він боровся за українську шко-лу та з якими осягами", Лев Ясінчук старанно і дуже стисло відтворює всім нам відомі пасажі щодо: політичного відо-кремлення Галичини в 1024 році, і діяння Ярослава Мудрого; про буття Галицько-Волинського князівства, з узагальнюю-чими згадками про Литву та Люблінську унію…
Почекайте, а де ж повідомлення з приводу сенсаційної згадки про Братство, датованої 1403 роком? Отож бо й воно! Вже аж у третьому газетному стовпчику йому відведено всього один рядок, якого, для певності, я цитую в контексті:
" Найстаріше братство було у Львові при церкві св. Успення ("Волоській"). Перша згадка про нього подибується вже 1403 року. За великі заслуги на полі церкви й української культури одержало Львівське братство в 1586 р. від антіохій-ського патріарха Иоакима титул "ставропігійського" братст-ва і привілей незалежності від місцевої духовної ієрархії".
І далі знову йде переказ історичних культурно-освітницьких подій на Галичині аж до 1909 року включно. Я навіть не полемізуватиму зараз із приводу того, що ставропі-гію було даровано братству все ж таки самим константино-польським Патріархом Ієремією, і лише 1593 року, а, з огляду на церковні канони, це має принципове значення.
Час би вже знати всім, хто прагне прилучатися до пі-знання історії Львівського Ставропігіону, що Патріарх антіо-хійський просто за статусом своїм не мав права наділяти привілеєм ставропігії! "А що ж він міг"", запитаєте ви. І це вже нарешті буде правильною постановкою питання. Так от, антіохійський (як і всі інші, скажімо, єрусалимський, олек-сандрійський, московський…) міг лише схвалювати Статут Братства та рекомендувати його до затвердження Патріархом константинопольським, а також рекомендувати ту чи іншу організацію до надання їй ставропігії. Але й до цього він мав право вдаватися тільки за попередньою згодою Патріарха константинопольського! Проте суть навіть не в цьому.
Хто сумнівається, може взяти назване число газети "Пульс Ставропігії" в руки і переконатися, що ні слова біль-ше про сенсаційну "першу згадку датовану 1403 року" автор статті "Львівському Братству – понад 600 років" Лев Ясін-чук не подає! Взагалі. У жодних варіаціях чи тлумаченнях.
Але тоді вже в мене виникає запитання до автора цієї ( як і авторів багатьох інших подібного ґатунку) статті: ви, шановний, за кого нас, читачів, маєте?! Якщо ви сенсаційно – в газеті чи в своїй книжці, фрагментом з якої слід сприймати згадану статтю, — повідомляєте, що перша згадка про Братст-во "подибується вже 1403 року", то не полінуйтеся відповіс-ти в цій-таки публікації на цілу низку запитань, які ви як ав-тор повинні були поставити перш за все перед самим собою.
Передусім, у якому саме документі, в якому писемному джерелі, вона, ця згадка, "подибується"?
Хто автор цього писемного джерела?
До якого національно-культурного прошарку — україн-ського, польського, молдавського, угорського тощо – це дже-рело належить?
Де той документ нині зберігається, хто, де і коли виявив його, хто досліджував і доводив автентичність? Що конкре-тно мовиться в цьому джерелі про заснування, чи вже й пов-ноцінне існування, Львівського братства в 1403 році, тобто в якому контексті, на якому історичному, подієвому тлі ця дата подається?
Й оскільки Леву Ясінчуку навіть на думку не спадало відповісти хоча б одне з цих природних для будь-якого до-слідника, чи просто краєзнавця, питань, то і вартість його сенсаційного повідомлення дорівнює нулеві. Причому заува-жу, що я познайомився не лише зі згаданою статтею, але й із книжкою Лева Ясінчука, з якої її виокремлено. Відтак засвід-чую, що й у книжці цього автора жодних спроб підтвердити, чи хоча б якось науково аргументувати, дату заснування Братства – 1403 рік – теж не зроблено!
Водночас дозволю собі висловити й таку думку: "Пульс Ставропігії" вже набув у Галичині іміджу солідної наукової та краєзнавчої, популяризаторської газети. На її шпальтах публікуються цікаві, пізнавальні матеріали з історії Львівської Ставропігії та шляхетних галицьких родів; історії лицарства та братських освітніх закладів; психологічно-філософські тренінги тощо...
Відтак, поява будь-яких неаргументованих "сенсацій" на її сторінках здатна поставити під сумнів не лише саму цю сенсацію, але й компетентність та сумлінність людей, які на-шу з вами шановану газету творять. А це було б несправед-ливо. Тож давайте принциповіше ставитися до подібних пуб-лікацій. Особливо якщо йдеться про історію Ставропігійсь-кого братства, з якого, власне, розпочалася історія і львівсь-кого ставропігійського руху, й університету "Львівський Ставропігіон", та й історія самої газети.
Львів-Одеса.
ТО ЧИ ЗГАДУВАВ СТАРОЖИТНІЙ ІСТОРИК МІСТО БАЛТУ?
Або
КІНЕЦЬ ОДНІЄЇ ІСТОРИЧНОЇ
МІСТИФІКАЦІЇ
1
… А розпочалося все з того, що 2007 року патріотично налаштована громадськість Балти, достославного подільсько-го містечка на півночі Одещини, раптом заходилася гамірно готуватись до відзначення чергової, тоді вже 210-ї, річниці свого міста.
І так само, як і напередодні 200-річчя, яке відзначалося 1997 року, навколо цієї дати, — що виникла у зв'язку з відомим указом імператора Павла I, котрий з'явився у вересні 1797 року, якого і вважають роком заснування міста, — спалахнули суперечки краєзнавців і любителів старовини.
Особливої пікантності цій полеміці надавали відомості, опубліковані в романі українського письменника Івана Білика "Меч Арея", які він нібито запозичив із "Готської історії" (що є частиною "Візантійської історії") давньогрець-кого історика Пріска. Тобто, виходячи з цих відомостей, да-тою першої писемної згадки про Балту слід вважати 447 р. н.е., тобто незабаром Балта нібито повинна була б відзначати своє, вдумайтесь лишень, 1560-річчя!
Як виявилося, у цієї дати відразу ж знайшлися при-хильники, з'явилися публікації в пресі, почалися принципові суперечки з приводу того, кому вірити і що, за якою датою, святкувати?.. Й оскільки досить щвидко з'ясувалося, що по-глибленим вивченням цього питання доти ніхто серйозно не займався, то мену ж таки, як авторові книжки про історію міста — "Балта: місто, освячене вічністю", й випало дослі-джувати ще й цю, чергову "наукову сенсацію, яка не відбула-ся" Ну, така вже в мене планида…
А треба сказати, що на той час, на одному зі стендів Бал-тського краєзнавчого музею, який діяв при гімназії ім.Олеся Гончара, вже красувався типографськи виготовлений – під старовинний універсал ряжений — плакат із цитатою з роману Івана Білика "Меч Арея". Принагідно нагадаю, що, виданий 1972 року, в Києві, цей роман одразу ж був заборонений ра-дянською цензурою як "антиісторичний". Але справа, як ви розумієте, не в цьому: кого і чого тільки в часи панування комуністичного режиму у нас не забороняли!..
Тут суть в іншому. Для початку, звернімося до цитати з роману, котра стривожила уми багатьох одеситів, балтян, та й взагалі, пошановувачів давнини, тобто до тієї, в якій міститься повідомлення з подорожніх нотаток Пріска; цитую мовою оригіналу, тобто за романом Івана Білика "Меч Арея":
"Літо 447 місяця червця. По довгій путі ми одного дня прибули смо надвечір до якогось озера, що дає людям з край-бережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалік... То був мальовничий став біля городу Володаревого Балти, порослий очеретом і верболозом... Гос-подарка селища, одна з жін Волода, прислала нам для гощен-ня страву..."
Так ось, увага: саме ця побіжна згадка про поселення іме-новане Балтою і породила спалах громадських емоцій у су-часному, початку XXI століття, містечку Балті. Свого апогею цей спалах досяг у публікації "Чому Балта не відзначає 1500-ліття" одеського журналіста, почесного члена Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Андрія Сви-стуна в обласній газеті "Чорноморські новини" від 14 лютого 2004 року. І в редакції поклалися на компетентність і крає-знавчу прискіпливість цього журналіста, до слова, в минуло-му — багаторічного головного редактора саме цього видання.
Так ось, звертаючись до керівництва Балтського району, Свистун, зокрема, писав: " Тут, очевидно, треба пояснити, як опинився у Балті давньогрецький історик Пріск. Гуннський цар Аттіла ( історики ототожнюють його з великим князем київським Богданом Гатилом, а літописних гунів – зі слов'янами, прямими предками українців), з великою оруж-ною силою, опинився під Константинополем. За три сідмиці відбив у Східної Римської імперії ( вона паралельно існувала тоді із Західною Римською імперією зі столицею у Римі) ве-личезні території, приступом оволодів багатьма містами, за-лишивши там надійні залоги, зокрема, й балтську дружину на чолі зі своїм братом князем Володарем.
При дворі василевса ( імператор Теодосій Другий) зчини-вся страшенний переполох. Константинополь залишився без-захисним, бо його війська були зайняті війною в Азії та Аф-риці. Здавалося дивним, що Аттіла не дає наказу йти до сто-лиці, а послав туди гінців. Він прийшов за податями, яких Ві-зантія не платила Києву кілька років, і чекав послів для пере-говорів. І ось великий князь повертається з походу додому.