Гетьман Виговський зажадав виведення російських військ з усіх куточків України. Росія не погоджувалася. Виговський звернувся по допомогу до кримського хана. Щоб випередити гетьмана, князь Трубєцкой зібрав у кулак всі російські військові сили й рушив на окупацію — як не всієї України, то принаймні її Лівобережжя. Проте затнувся на першому ж таки місті, до якого підступив, — на Конотопі. Ніжинський і Чернігівський полки замкнулися в ньому, позміцнювали вали і понад два місяці завзято відбивали всі атаки росіян.
Цього часу Виговському вистачило, щоб зібрати військо і прийти обложеним на допомогу. У битві, що розгорілася на річці Сосновці Виговський розгромив росіян. Понад 30 тисяч російських солдатів загинуло, а ще більше потрапило в полон.
Учасником цього бойовиська був і канцлер Князівства Руського Юрій Немирич. Звичайно, не як канцлер, а як воїн, командир полку. З цим звитяжним аргументом він і поїхав до Варшави на сейм, очоливши представницьке українське посольство. Ще й повіз Янові-Казимиру подарунок Виговського — кілька великих гармат, захоплених у росіян, а також російські військові прапори. 22 травня 1659 року польський сейм схвалив усі пункти Гадяцького договору. Немирич вважав цей факт визнанням його дипломатичних зусиль, його політичної далекоглядності.
Повернувшись в Україну, він особисто заходився формувати українсько-польські гарнізони в усіх головних містах країни. І з наказу гетьмана, дістав призначення на посаду командувача цього "затяжного" — так тоді називали постійні внутрішні збройні сили — війська.
Великі, здатні протистояти росіянам гарнізони по містах не дуже подобалися мешканцям. Не тому, що вони мали в разі потреби виступати проти росіян, а тому, що їх треба було годувати — це ж бо додаткові податки. До того ж, у гарнізонах служили й поляки, що неабияк сердило козаків, які мало не ціле життя воювали з поляками. А над усе не подобалися заходи канцлера Немирича гетьмановим ворогам. Вони й почали підбурювати населення до виступів.
Гарнізон у Ніжині ще тільки формувався і значної чисельності не мав. З цього й скористалися росіяни, звелівши своєму агентові, полковнику Тимошеві Цецюрі, який уже давно мріяв про гетьманську булаву (а її йому пообіцяли), напасти на місто. Оскільки Цецюра зайшов зі своїм загоном до Ніжина як "свій", нікому з солдатів гарнізону навіть на думку не спало, що його підіслали росіяни. Напад, отже, був абсолютно несподіваним — і не ззовні, а зсередини, — тож і наслідки мав відповідні: частина гарнізону загинула. Що ж до самого Юрія Немирича, який перебував у Ніжині в державних справах, то він зумів утекти. Але недалеко. За містом вороги його наздогнали і зарубали. Сталося це 1 вересня 1659 року.
Так загинув творець і канцлер Великого Князівства Руського, видатний політичний діяч і дипломат України, талановитий воєначальник Юрій Немирич, один з найосвіченіших людей свого часу.
Федір Вешняк, полковник чигиринський, дипломат, наказний гетьман українського козацтва.
В історії визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького цей полководець і дипломат не залишив такого яскравого сліду, як, скажімо, Богун, Кривоніс чи Нечай. Проте складалося так, що в найвідповідальніші періоди становлення нової української держави Хмельницький завжди звертався до послуг саме полковника Федора Вешняка-Якубовича (р. н. невід. — помер 1650). Підстави для цього давало досить вдале поєднання в особі полковника Вешняка (в деяких джерелах — Вишняка) талантів полководця і дипломата.
До початку Хмельниччини він служив офіцером реєстрового козацтва і, напевне, був у складі війська, яке на човнах ішло Дніпром під орудою гетьмана Барабаша, щоб придушити повстання Хмельницького.
Подробиць ми не знаємо, але добре відомо, що він одним з перших перейшов на бік повстанців, і з1 1648 по 1650 рік, тобто до смерті, був полковником чигиринським. Якщо зважити, що адміністративний полк цей був столичним, до того ж, це була батьківщина гетьмана, то можна не сумніватися, що Хмельницький цьому чоловікові довіряв.
На жаль* наші історичні джерела рідко і досить фрагментарне згадували про існування такого полковника, хоч він не раз — за відсутності в Чигирині Хмельницького — виконував функції наказного гетьмана. Тож відомості про нього доводиться визбирувати буквально по крихті.
Що ж усе-таки вдалося з'ясувати? Зокрема, те, що поляки — після перших своїх поразок, коли ставка Хмельницького була в Білій Церкві, — звернулися до короля Франції і курфюста бранденбурзького по допомогу. Побоюючись, що, крім польської армії, Україну почнуть випалювати ще й війська французів та німців, гетьман спорядив до Варшави авторитетне посольство, яке мало висунути перед урядом досить помірковані вимоги. Тобто, українські посли мали створити враження, що йдеться не про визвольну війну, а лише про чергове козацьке повстання, під час якого козацтво та українське населення домагаються певних поступок з боку польської корони. Такий дипломатичний хід мав, на думку гетьмана, заспокоїти короля та сейм і довести до висновку, що іноземна допомога, за яку треба добре платити, зайва.
Як ви вже зрозуміли, очолював це посольство Федір Вешняк. І впорався із завданням блискуче. Серед іншого, делегація Вешняка домагалася, щоб поляки виплатили реєстровому козацтву затриману платню за п'ять років; збільшили кількість реєстрових козаків із шести до дванадцяти тисяч. Окремим і дуже складним пунктом переговорів стало релігійне питання. Вешняк і його товариші Григорій Болдар-Бут та Лук'ян Мозиря вимагали від короля та уряду забезпечити права Православної Церкви в Україні, права цілого православного народу.
У квітні 1649 року з Москви до Чигирина прибуло посольство російського царя, на чолі з дипломатом Г. Унковським. Проводячи з ним переговори, Хмельницький не раз просив поради досвідченого дипломата Вешняка. А щоб зміцнити українсько-російські зв'язки, гетьман відрядив полковника Вешняка разом з Унковським до Москви. Такий спільний вояж мав іще й ту перевагу, що українські козаки могли забезпечувати недоторканість послів на території України, а російські стрільці, що супроводжували Унковського, на території Росії.
Візит цей тривав недовго і виявився досить складним. ^Невпинно насувалася нова війна з поляками, і гетьман намагався використати щонайменший шанс для залучення Московії до майбутніх військових дій, — пише Ю. Джеджу-ла у своїй "Таємній війні Богдана Хмельницького". — Саме з цією метою вирушив Федір Вешняк до Москви". 5 червня (1649) Федір Вешняк був присутній на царській аудієнції в
Золотій палаті Кремля. Звіт Посольського приказу про перебування українського посла в Москві засвідчує, що Москва продовжувала свою "дипломатію шлунка" (тобто більше дбаючи про пригощения послів, ніж про переговори з ними — Б.С.), мало дбаючи про поглиблення перемов з Україною...
...13 червня Вешняк уже прощався з Москвою, проклинаючи московські порядки. ...Ні про який реальний союз з Україною не могло бути й мови. Місія Вешняка зазнала невдачі".
Не встиг Вешняк перепочити в Чигирині після далекої дороги, як гетьман знову виряджає його до Москви. Цього разу український дипломат везе особистого листа гетьмана цареві Олексію Михайловичу.
Що ж у цьому листі? Гетьман проситься під високу — хоч і важку — царську руку. "А мы вси единодушно готовы умирать за ваше царское величество, и с нижайшими послугами нашими рыцарскими вашему царскому величеству покорно ся отдаем".
Ну, покірно віддаватися його царській величності готові були далеко не всі українці, і далеко не всі, на відміну від гетьмана, ладналися вмирати за нього. Але то вже нюанси. Поки що для нас важливо знати, що біля витоків чвічної братерської дружби двох народів" та формування "Єдиной і Недєлімой" стояв саме Федір Вешняк.
Можливо, в його особі українська держава мала б згодом видатного дипломата, який би виконував функції міністра закордонних справ. На жаль, під час однієї з битв 1650 року — в розпалі Визвольної війни — Федір Вешняк загинув.
Мартин Пушкар, полковник полтавський, керівник анти гетьманського повстання часів Івана Виговського.
Дивно іноді складаються долі воєначальників: вони роками проливають власну кров і кров солдатів у боротьбі проти ворогів батьківщини, але ні місця в історії, ні особливої слави зусилля ці не дарують. А потім раптом обставини кидають їх у зовсім інші бої — у міжусобні змагання, у повстання проти керівника держави... Вони доводять власний народ до межі громадянської війни і цим здобувають собі безсмертя, хоч одна частина сучасників і нащадків — залежно від симпатій — уважатиме їх борцями за справедливість, а друга — зрадниками, заздрісниками та владолюбцями.
Саме такого абрису набула доля одного з учасників "Хмельниччини" полковника Мартина Пушкаря (р. н. невід — помер 1658). Починав він службу в реєстровому козацтві. З перших днів визвольної боротьби під проводом Хмельницького — у складі армії повстанців. 1648 року очолив полтавський адміністративний полк — один з найважливіших у стратегічному плані на всьому Лівобережжі.
Виступаючи перед смертю на старшинській раді, Б. Хмельницький назвав чотирьох осіб, на яких дивився, як на можливих своїх наступників — був серед них і полковник полтавський Мартин Пушкар. Ясна річ, це свідчить і про авторитет полковника як військового та політичного діяча, і про те, що Пушкар залишався відданим справі повстанців, відданим гетьману.
Всі історики, які торкаються повстання, що його організував М. Пушкар за часів гетьманства Івана Виговського, намагаються пояснити, чому він удався до цього трагічного збройного виступу. Підсумовуючи їхню полеміку, Д. Яворницький теж не доходить чітко окресленого висновку, обмежуючись лише констатацією версій:
"Літописці по-різному пояснюють причини ворожнечі Пушкаря і Виговського* На думку одних, ближчих до цієї події, Пушкар озлобився на Виговського за те, що його не запросили до Переяслава на остаточне обрання Виговського гетьманом (судячи з усього, Яворницький має на увазі версію літописця С. Величка — Б.С). На думку інших, котрі стояли далі від цих подій, — за те, що Виговський, замість того, щоб бути лише наказним гетьманом, став справжнім гетьманом.